Розділ «VI»

Просимо до хати! не лякайся! – сказав Лемішка. – Не вовки! не з'їмо!

Син скинув картуза, вступив у хату. Його панське убрання і біле лице дуже одрізняли його од чоловіків і молодиць. Він насилу гордовито привітався до гостей своїм звичаєм по-московській.

Леміщин родич Охрім, високий і плечистий міщанин, сміливо підступив до його і тричі поцілувався з ним. Другі гості, як знайомі, підходили до його і цілувались з ним усі, навіть молодиці.

Лемішковський очевидячки з досадою і навіть з огидою одбував той простий, але щирий звичай привітання.

– В наших краях давно час обідати, – промовив батько.

Посідали гості за стіл, а Яким майнув у кімнату й довгенько не виходив до гостей. Зоставлене йому місце за столом дожидало його.

– Просимо, сину, обідати! – гукнув батько якось з досадою. – Іди хоч посидь з нами, коли після панського балу не хочеш їсти.

Яким вийшов і сів коло дядька. Гості мовчали, сподіваючись розумного слова од чоловіка вченого.

– Як же вас, небоже, господь милує? як живете? – спитав його дядько Охрім.

– Так, як бачите, – промовив Яким, похнюпившись у тарілку.

– А наші синки дуже нудьгують за вами, – додала весела Охрімова жінка. – Все згадують про вас, а теперечки, якби побачили вас, то й, певно б, не впізнали.

Яким нічого не говорив, – їв мовчки, що йому мати присовувала.

– Мій Василько і сьогодні згадував за вас, – зацокотіла весела дядина. – Вже й виріс, а такий тобі пам'ятливий, що й господи! І досі все пам'ятає, як ви було приїжджали до нас у гості з татом своїм, як годувала вас наша покійниця мати горішками та медяниками, як ви було пустуєте з нашими хлопцями. А ви, мабуть, вже позабували про те в школах? Чи пам'ятаєте, як ви з нашим Васильком влізли у город та нарвали повнісінькі пазушки огірків-пуп'янків з огудинням, та ще й принесли нашій матері ніби гостинця? Не знали старі, чи сміятись, чи досадувати!

Яким не знать чого почервонів.

– І наша Варка Макотрусівна, таки колись ваша сусіда, що вийшла заміж у наше село, – озвалась одна молодиця, – й досі згадує про вас. Каже, що бачила вас недавно на ярмарку, та не насмілилась підступити. А колись, каже, ви так з ними вигравали у хрещика та в киці-баби! їй-богу, й тепер все згадує!

Яким навіть не звернув уваги на її слова й мовчав.

– Чом не одвідаєте коли нас старих? – спитав дядько ласкаво. – Приїхали б коли-небудь, небоже, посиділи б, побалакали б. Ви люди вчені, а ми прості, темні. Ви б нам дещо розказали, а ми ладні послухати доброго слова.

– Коли немає часу, – буркнув Яким. – Я на службі вже.

– Цураєтесь ви нас, як бачу! – одрізала попросту й щиро дядина. – А доки були малим в менших школах, то було і в руку мене цілуєте.

Лемішка сидів насупившись.