Розділ «VI»

Мати почала й собі плакати, а батько запріг конячку та й одвіз його того ж таки дня знов до школи.

Зломила дитину школа, як лиха година. І почав Якимко вчитись. Не раз тішив він батька і вчителів незвичайним поспіхом у науці. Було підійметься вище за всіх товаришів, то це одразу, дивись, і опаде нижче од усіх, опустить руки, похилить голову. Стала потім гімназія доступніша для простих не шляхетських дітей, і Лемішка перевів сина в гімназію. І там було вчителі не надивуються незвичайній в його охоті до науки, а потім швидко – незвичайний страті завзяття до роботи.

Поки Якимко був малим в нижчих класах, поти батько і мати не примічали в йому ніякої зміни. То був добрий, слухняний хлопець, не цурався гульні з простими хлопцями, не цурався простих родичів, навіть з охотою кидався до всякої простої роботи, звичайної в сім’ї простих міщан. Було оце прийде додому на святки, скине свій мундир, сховає його в скриню, вдягнеться в просту козачину і ганяє з батьком по степах за товаром, аж піт йому з лоба крапає. І не раз мати спиняла його, одривала од роботи.

– Одпочивай лучче, моя дитино! набирайсь здоров’я та моці! – говорила вона часто. – І в школі не гуляєш, – ще й дома будеш робити!

Швидко Якимко скінчив гімназію і вернувся додому вже здоровим паничем, чорнобривим та тонким, в новому суконному мундирі. Він почав говорити до батька, до матері, до наймичок і сусід по-московському, бо вже ніби соромився своєї української мови, і очевидячки пишався цим та чванивсь перед домашніми і перед сусідами.

Через кільки день по приїзді сім’я Лемішок сиділа ввечері в світлиці. На столі стояли недоїдки вечері, валялись качани кукурузи, ложки, стояли полумиски.

– А що, синашу? – сказав батько, – чи вже спочив ти після школи? Час би нам і до роботи ставати. Наймит на степу. Я завтра раненько побіжу на місто, а ти повезеш борошно; та напій коня, вставши раненько, та випусти його на леваду, нехай трохи попасеться.

– Хто, тату, я? – спитав Яким – само по собі по-московській.

– Атож! а до кого ж я говорю?

– Як же я в сіртуку буду коня напувати та пасти?

– То скинь сіртука, та одягнись у жупанок.

– Де ж ви, тату, бачили вчених людей у жупанах або в свитах, та ще коло коней?

– А хіба ж давно ти ганяв конем до води і вичищав станю, що було аж мати тобі забороняє? Чого ж тобі пиндючитись тут, сливе як на селі?

– Бо тоді я був малим і дурним, а тепер інша річ – теперечки треба пиндючитись хоч-не-хоч.

Батько подививсь на сина, неначе вперше бачив його. Перед ним сидів панич, як маківка, в сіртуці, з розкішним кучерявим волоссям, зачесаним набік. На білому панському виду грали рум’янці. Шия була зав’язана шовковою хусткою.

Довго й пильно дививсь на його батько, і в його брови насупились, насунулись на очі, а голова хилилася од нової невеселої думи. Одразу і вперше батько одгадав, що вигодував і вивчив сина не на поміч собі… Та дума блискавкою мигнула в його голові, збурила кров. Лемішка одначе рівним і міцним голосом промовив, глибоко ховаючи свій здогад:

– Коня тобі можна й не пасти і не поїти. Напоїть твоя мати. Так вези ж завтра борошно на продаж до Ямполя. Та торгуйся добре з жидами і не давай набор. Зараз бери гроші.

– Як же я поїду: сидячи на мішках?

– А хоч би й на мішках. А де ж я тобі візьму карети?

– Я, тату, одвик од такої роботи. Де ж таки! Я скінчив гімназію – і везтиму… борошно на продаж! Якось ніяково…