Розділ «XII»

Ясь сидів, неначе громом прибитий, на тому самому місці коло вікна, де ше недавнечко сиділа заниділа Ганя.

Коли це в воротях затупотіли коні, і чотири панії насунули верхами, мов чорна хмара, до його в гості. Не до гостей було тепер Серединському.

Слуги не вийшли взяти коні од амазонок, що вихрили та вихали шлейфами на повітря, зскакуючи з коней.

Заплакані дами, держачи в руках довгі шлейфи суконь, увійшли в світлицю. Ясь сидів коло вікна дуже смутний, непритомний. Зараз постерегли вони, що сталась якась новина, щось несподіване.

– Чого це ви такі смутні? – питали дами в Серединського.

– Жінка оце покинула мене сьогодні, виїхала до батька, – промовив Ясь, осміхаючись. – Тепер я вольний, як птиця!

– Тепер ти вольний! мій милий, мій коханий! – крикнула Зося і кинулась йому без сорома на шию, – от теперечки я твоя, навіки твоя! – говорила Зося. – Мій пришелепуватий Лемішковський запер оце двері перед самим нашим носом, і я його оце покинула. Цур йому, пек йому! І я тепер вольна! Я твоя, навіки твоя. Буду од цього часу жити тут з тобою в добрі і в щасті, а сестрам дамо десь на якийсь час он ті кімнатки скраю. І житимемо тута, як у раї, і зробимо з землі небо!

– Тут жити нам вже не можна, моя кохана! – одказав Ясь, обнявши її за стан. – Я оце тільки що втратив місце управителя. Завтра тут житиме другий управитель. Моє добро все до решти заграбовано, опечатано. Мене обговорили, ославили, обписали перед князем. Я теперечки зостався без нічого, без шматка хліба, хоч бери торбу та йди жебрати прохачем. Одна ти тепер зосталася для мене на цілім світі!

Зося витріщила очі і вирвалась з його рук. – Ондечки слуги дивляться! Дивись! – говорила вона, одводячи од себе його руки, як він знов хотів обняти її

– То що! нехай дивляться! Ти моя, і я скажу так і перед богом, і перед людьми. Ти мені тепер зосталась одна втіха, одне щастя! їдьмо до Одеси! Там я горюватиму, хліб зароблятиму, тебе зодягатиму, хоч би самому прийшлось і голодати.

– Чого ж я з тобою поїду, мій пане? – сказала Зося якимсь вже чудним голосом. – Я… я не звикла… я не зможу призвичаїтись до… я не стерплю нужди, не зможу перенести вбожества, злиденного життя…

– То скочмо вдвох у Чорне море, обнявшись! Я з тобою ладен хоч би й пропасти! – промовив Ясь, упавши перед Зосею навколішки.

– Ні! – одказала вона, одвернувши трохи од його вид. – Я не маю жадної охоти вмирати, та ще так безглуздо! Мені ж не шістнадцять років! Я не дівчинка дурненька! Мій час романтизма давно минув. Але, ради бога, мій пане, не роби театру! ходімо в дальші кімнати. Прислуга дивиться.

Всі пішли в далеку кімнату і попричиняли двері.

– Що ж нам тепер діяти, що почати? – заквилив Ясь, простягаючи руки до Зосі, але Зося вже не наближувалась до його, не дивилась на його. Закусивши губи і притуливши до рота білесеньку пучечку, вона думала свою думу.

– Так ти не поїдеш зо мною? – спитав Серединський теж якимсь чудним голосом, неначе не своїм.

– Я мужня жінка, – одказала Зося, – я мати сім'ї; покину свою дочку, своїх дітей: піде поголоска.

– Але ж ви передніше про те нічого не згадували! – крикнув Серединський.

– То було колись. А тепер я… я… опам'ятувалась трохи. Будь, пане, щасливий! Шукай другої любові, шукай щастя деінде! і забудь про мене.

Серединський стиснув кулаки і аж заскреготав зубами. Аж тут саме одчинились двері і в світлицю ввійшов отець Хведор, блідий й страшний, страшніший за самого Серединського.