Слуги вивели Ганю в двір і висадили на повозку. Всі слуги позбігались з усього двору, всі прощались з нею навіки. Молодиці голосили, неначе по мерцеві, бо всі знали, що випроважають її ніби на кладовище.
– Отрясаю прах цього дому од ніг своїх! – промовив батько, виходячи з дверей.
Поїхала Ганя з двору і сльози навіть не пустила з очей. Мати держала на руках унучка. Слуги випроважали Ганю за двір, ніби йшли за домовиною.
Тим часом, як Ганя виїжджала з свого дому, а Ясь з Лемішковською ганяв верхи по полі, – на Тхорівській економії трапилась подія зовсім інша. Отець Микита раз якось йшов уранці на похорон і здибався з Якимом недалеко од економії.
– Чи це ти, Лемішко, ходиш у драних чоботях? – питав його батюшка, тикаючи палицею в дірку на чоботі.
– Чи на мені ж одні чоботи тільки драні? А сіртучина хіба ціла?
І Лемішковський показав латки на обох ліктях.
– Все поїла проклята з'їжа. Швидко й мене з'їсть. А дітей шкода, їх мати й тепер десь ганяє по діброві та по луках на коні з своїм коханцем.
– Ой, Лемішка ж ти, правдива Лемішка! Робиш ти, працюєш та на кат зна кого! Вони тепер саме гуляють, а ти повикидай з хати надвір їх дрантя та шмаття та й двері запри. А приїдуть, понюхають, полижуть замок та й розлетяться, як те гайвороння.
– А зроблю я справді так!
– Авжеж зроби, а ввечері приходь на могорич та розкажеш, як Теодозя клювала дзьобом в замкнуті двері.
Лемішковський прийшов у хату і почав викидати надвір усі не дуже завальні пожитки Теодозі, Люцини і Рузі, поскладав під хатою всі скриньки, всі сукні, одежину, а хату запер і сам дожидався, похожаючи по хаті і виглядаючи в вікна, наче з твердині.
Незабаром влетіли в двір всі чотири дами на конях. Кавалерів не було коло їх. Купа скриньок, побганої й наскиданої жужмом одежі під хатою, на призьбі, одразу кинулась їм в вічі.
– Що то таке? Чи хати мажуть, чи виносяться… чи, може, пожежа, чи що? – питали вони одна в другої.
Позсідали вони з коней і почали стукати в двері. Двері були замкнуті. Зося обіруч, торгала дверима, а далі постукала в вікно. Лемішковський одчинив кватирку і крикнув: «Adiu, мадмуазель Теодозю, і ви, Люцино, і ви, Рузю; аdiu! Шукайте собі деінде другої догіднішої квартири, їдьте до Серединського; там, кажуть, покої дуже просторі! і господар дуже гостелюбний».
– Що це таке? що де таке за комедія? – зарепетували дами і почали бігати кругом хати. – Чи пак не «зварйовал» він оце зусім? чи не з'їхав з глузду та й не збожеволів він зусім? – Якиме! одчиняй! – кричала Зося, – а то я звелю двері висадити!
– Спробуй! то я вам отутечки усім ребра потрощу, – сказав Яким з кватирки. – Одну Зосю пущу, коли вона того схоче, а тим – світ на всі чотири вітри.
– Як ти не пустиш сестер, то й я тебе покину! – обізвалась Зося. – Я не переживу такого сорому, я, котру знає вся околиця, сам князь, – я… я…
– Старі штуки! Годі вже нам дуріти!.. Ти, коли хоч, йди в хату. Я тобі не забороняю.
Лемішковський одхилив двері, пустив Зосю в хату, а другі зосталися на дворі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Причепа» автора Нечуй-Левицький Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XII“ на сторінці 7. Приємного читання.