Розділ «VII»

Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному покої. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.

– Що тобi, Насте? – питаю.

А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.

– Що тобi?

Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.

– Що там, голубко?

– Там люди! – покрикнула. – Живуть, ходять собi, на божий свiт дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.

– О, пташко! – я вмовляти. – Хiба в їх горя немає, в тих людей!

– То що – горе? Я горя не боюся… Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!

Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома, – i головою не поведе.

Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:

– Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.

Що тут менi їй говорити!

– Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить її за руки:

– Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла… моє серце схне!

– А що я тобi казатиму, дочко? – заговорила Чайчиха похмуро. – Поради нема! Коли тут хтось – шам, шам!

– Панi, – кажу, – панi!

А вона в дверi.