Розділ «XV»

Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату. Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки Настя – як сiла в кутку, як схилила голову, – немов замерла так.

– Насте, – кличемо, – iди лишень до ради, порадимось.

– Голова болить! – одказала.

На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзнає, дивиться страшно i все за голову себе хапає.

– Горить, горить! – каже.

На п’ятий день пiдвелась, хустки шукає, зривається нiби куди бiгти.

– Насте, куди се?

– Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!

Мати заплакала, – просить:

– Доню моя, схаменись!

– Пустiть мене, пустiть!

– Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш… Ляж!

– То вбийте мене, вбийте! – крикне, ламлючи руки.

Положили її знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:

– Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п’яниця, i ледащо!.. Де ж менi прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: «П’яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!» – скаже i вижене… i добре зробить.

К ночi вже з сили зовсiм вибилася, – тiльки стогнала стиха та просилась:

– Не женiть мене, не женiть, – нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж ваша дитина, – не женiть!

Усе їй привиджується, що її женуть. I дитину свою згадувала.

– Сховайте, сховайте мою дитину, – шепче, – вона вже давно вмерла!