Розділ «IV»

А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша – от мов хмара чорна. I замiчати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня – бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, – з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама – зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: «Що вам, Горпино?» Вона тiльки менi рукою махнула.

Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: «Не бiйтесь, – каже, – нiчого не бiйтесь!» Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.

– Що се таке?

А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: «Знала я, знала!»

Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.

Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.

Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.

– Ти, молодице, вiльностi шукаєш?

А вона:

– Я.

– Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.

Вона мовчить.

– Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще – негарно буде!

Та й пiшли.

Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї – не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить – як замерла!

I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.