Розділ «СПРАВА ТРЕТЯ»

Лимериха. Ні, брешеш – не втечеш… Я тебе на цеп візьму!

Наталя (крізь сльози). Мамо, мамо! Що ви кажете? що ви говорите? Оттакого добра ви своїй дитині жадаєте? Оттакого щастя їй добуваєте?

Лимериха. А що ж мені робити з тобою? Кажи тобі ласкою – ти не слухаєш.

Наталя. Як же його, мамо, слухати, коли воно не любо серцю моєму.

Лимериха. Плювати я хотіла на твоє серце, от що! Я знаю, хто тобі у зуби зав’яз; та лишенько, бач, – не сватає! Та хоч би і сватав, – от тобі хрест, Наталко, – не бути тобі за ним! Краще мені в домовині тебе побачити, своїми руками тебе задавити!… І подумай таки своєю дурною головою: що в його є? що він має? Приймак, наймит – та й годі! Ні хатки, ні паніматки… І що ти взяла собі в голову? що ти думаєш собі? Підеш за його – до своїх злиднів та чужі приточиш. Дасть господь вам діток діждати, – на втіху хіба? – По миру у старці пустите!… Дочко, дочко! зглянься ти на бога, зглянься на свою матір стару, що тебе ростила-кохала, від свого рота одривала – тебе годувала! Все ждала щастя, все ждала долі… От же і діждала! От же і вигодовувала собі на лихо нелюбу дитину!

Кнуриха. Годі, стара, годі. Наталко! змовчи хоч ти; ти – менша.

Маруся. Наталко!

Наталя. Чим же я, мамо, вам не люба? Чим не догодила? То тільки ви мені не даєте ні в чому волі.

Лимериха. Волі!… Якої тобі волі? Ти ще не знаєш, дочко, тієї волі, до чого вона доводить. Коли б ти знала, яка то воля – ти б від неї сама, як од лиха, поли врізала та тікала!… Дівоча воля – то погибель!… А ти кажеш: волі!… Ти кажеш: якого-то щастя мати дбає, коли не дає волі? А не знаєш, що мати серця одкулупнула та дала своїй дитині, аби воно було щасливе… Ще ви бігаєте дітьми, ганяєте малими, а в неї серце не на місці, з голови не виходить думка: якби то так зробити, щоб вони були і покійні, і щасливі… Ні, дочко, не жалієш ти матері своєї; не хочеш задля неї добра зробити і тікаєш від свого щастя!

Наталя. Яке ж мені, мамо, щастя буде, як я за нелюбого піду?… Та ні поговорити, ні порадитись!

Лимериха. То все дурниця, дочко, химери на себе такі напустила! Що то кохання? – дурниця, та й годі!… Черв’як закруте у лобі, заграє кров у серці, западе у око парубоче обличчя, – от і кохання! А поберуться, – місяця не зійде, – як уже у їх і лайка, і сварка, і сльози, й докори! Хіба ми не бачили, проживши на світі стільки? Проживи ти з наше, тоді скажеш: чи бреше мати, чи правду каже.

Наталя. Я й не кажу того, мамо, що ви неправду кажете… Ви зжилися з такою правдою – то воно вам і здається так.

Лимериха. І ти поживеш – і тобі здасться.

Наталя. Ні, не зживуся я, мамо, з тим. Не так воно мені руба становиться, щоб я зжилася з ним.

Лимериха. От же кажу, що то все – дурниця… То – кров одна… А підеш, дочко, за Шкандибенка, будеш сама дякувати. Подумай тільки, чого в його немає? І воли, і корови, і слуги, і прислужниці! Схочеш робити – робитимеш, не схочеш – лежатимеш. Тільки порядок давай – само діло зробиться… Та й про мене згадай, на мене зглянься. Пора моїм старим кісткам і спочинок дати; годі день у день тупцюватися – пора і спокій мати. А де ж я спокій такий матиму, як не у його – в заможного зятя?

Наталя. А мати його? А свекруха? забуваєте? Та в неї і земля спокою не має; вона на неї не ступить без того, щоб не налаяла та не проклинала!

Лимериха. Чого, дочко, люди не накажуть? чого не набрешуть? Мале-невеличке візьмуть – перекрутять його та перевернуть, – он яке виплетуть завбільшки!… І свекруха, – хоч і чужа мати, та не звір же вона справді, не вовче серце має! Будеш коритися та догоджати – і свекруха до тебе добра буде; а будеш отак, як оце з своєю матір’ю, суперечитись – звісно, і вона навпроти тебе піде.

Кнуриха (з плачем до Марусі). Слухай, дочко, слухай, що кажуть розумні люди. Слухай – та навчайся.

Маруся (плаче). Наталю! Послухайся матері, послухайся…

ВИХІД IV