Розділ «СПРАВА ДРУГА»

Карпо. Кого ж вона кохає?

Маруся. О-о, який хитрий! Хоче, щоб усе йому сказала.

Карпо (чуло). Марусю! моя пораднице! Порадь мене як сестра рідна… Скажи мені по правді… Ти з нею зросла, товаришуєш, вона від тебе нічого не криє… Невже Наталя не кохає Василя? Я оце і прибіг до твого батька та матері… Вони у ладу з Лимерихою живуть; Наталя їх слухає… Хотів, бач, попрохати їх… може б, вони уговорили Наталю.

Маруся. Ото то й є, що ти, як той цуцик, поза гуменню бігаєш! Все коли б чужі та другі, а нема того, щоб самому Наталі сказати.

Карпо. Та мені страшно стає, коли вона на мене гляне! Що ж мені робити, коли я несмілий такий, коли я її так щиро кохаю, що не насмію сказати?

Маруся. Ото парубок! Не насміє сказати? Що ж у тебе – язик на прив’язі? Адже ж говориш зо мною?

Карпо (зітхнувши). То ж з тобою!

Маруся. Що ж я таке?

Карпо. Ти… друга річ… Ти – доступна… а Наталя – бог його знає! – як не бачу, думкою: і не вгавав би та все говорив; а побачу – таке мене візьме, – язика не повернеш, мов він опух у мене або хто придержує його у роті!

Маруся. Ото все дурниця! То ти на себе такий напуск напустив. А я тобі ось що скажу: викинь ти з голови, що Наталя така недоступна. Вона така, як і всі, або ще й доступніша, ніж другі. У других гордощі є, – Наталя ніколи ніким не гордує; у других серце зле, – у Наталі воно добріше доброго… Ти таки, як стрінеш її, прямісінько до неї підійди, любісінько з нею поговори, то й побачиш, що все гаразд буде!

Карпо (радо). Е-е… їй-богу?

Маруся. Що ж л тобі брехати буду?

Карпо. Господи! що б я тому дав, хто б мене звів з Наталею?

Маруся. Ти знову на других вернеш. А я тобі все-таки! одно: не надійся, парубче, на других, надійся сам на себе. Другі не те скажуть, не так повернуть; а як сам – то слухай тільки свого доброго розуму.

Карпо. Розуму, розуму!… Коли б же він був у мене добрий! А то він у мене помутився, як і сам я мучуся… А-а, гірке моє безталання! (Задумується). Слухай, Марусю… Зведи мене з Наталею. Поможи мені, як сестра рідна.

Маруся. Як же я тобі поможу?

Карпо. Зведи мене з нею… До себе її, чи що, попроси… Скажи: коли, я прийду. Я вже і матір укоськав. Оце вигнала з хати. Іди, каже, і женися, і бери кого хоч, тільки не дури світом! Я оце, правду кажучи, вийшов та й здумав… Піду, думаю, до твого батька, пораюся… Хотів… хотів, бач… попрохати твого батька, чи… не прогнав би він Василя від себе… Що він твоєму батькові? що батько йому?… Звідкіль узявся – хай туди і йде!… А його не буде – може, і Наталя інша стане.

Маруся (прикро на його дивиться). Бач, який ти! Я й не думала, щоб ти був такий недобрий… Що ж тобі Василь заподіяв, що ти так женеш на його?

Карпо. Прости мене… прости, Марусю. Я, бач, перед тобою, як перед богом, – нічим не таюся, нічого не крию… Мені нічого Василь не заподіяв… І я знаю, що це я гріх проти його замишляю… Та що ж мені робити? Мені все-таки здається, що Наталя кохає його.

ВИХІД II