Розділ «ДIЯ ПЕРША»

Як думаєш, я на мерзоту нездатна?

М а р и н к а. Що ви?

Л у ч и ц ь к а. То-то ж! Так i думай, моя дитино!

М а р и н к а. Авжеж… Ой, пора менi! (Вибiгає).

Лучицька спирається на руки на стiл i здавлює ними свою голову.

В И Х I Д  XI

Тi ж i Котенко та Безродний.

Безродний iде в 1-у уборну, здоровкається. Лучицька здригнулась. Обоє мовчки сидять.

К о т е н к о (до Маринки, що вийшла з уборної). Ану, ближче стань! (Роздивляється, ласкає). Гарна дiвчинка… настояща українка… i оченята як терен… Хочеш, буду ролi давати, актрису зроблю?

М а р и н к а. Я б i не знаю, що…

К о т е н к о. Так заходь, я начитуватиму…

Г и р я в и й (пiдбiгає). Ваш вихiд.

К о т е н к о. Тю! (Пiшов за лаштунки).

Виходить з уборної Кулiшевич i йде теж, проглежуючи ролю, на кiн.

Б е з р о д н и й. Знаєте, Марусю, якби не ви, давно б у мене опустилися крила.

Л у ч и ц ь к а. Я? Що я?.. Сама безсила…

Б е з р о д н и й. Безсила? Та од вас я тiльки й набираюся тiї душевної сили i вiри, а то давно б уже витратився. I це саме дiло, яке менi було великим, тепер часами здається гноїщем, у якому вигодовуються i розплоджуються черви…

Л у ч и ц ь к а. Вас знову, певно, образили чим?

Б е з р о д н и й. Не мене, а мою вiру в людей. Те, що я несу збитки, мене мало обходить, а те, що я жодними втратами не можу купить щиростi у людини, – те мене рве!

Л у ч и ц ь к а. Вас все занадто смутить: ви надзвичайного хочете… Люди як люди…