Розділ «ТРЕТЯ ГЛАВА»

і крізь лійки фіялок ніч фільтрує чар весінній,

аж пригорщами пахощів у чаші квіття сипне.

Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги,

у скорчах розкоші кущі, коріння й пальці й листя

насіння вибухає, й місяць коле землю рогом,

аж згасне днем закритий, що, мов змій, за ним іскриться.

Коріння в черепах мерців сукате й соковите,

життя встромляє свердли гудзуваті в кубла смерті,

і дуб прискакує до дуба – два боги сердиті,

ударивши з розгоном в пні, сплітаються уперті.

Вирують кола світляні – невломні мотовила,

ось благовіщення світанку – й сонце ніч розмеле.

Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила!

Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!

Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,

тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.

Мабуть, мій дім не тут.

Мабуть, аж за зорею.

Поки

я тут, інстинктом чую це: співаю – тож існую.