Розділ «Раба»

— Так… — ні на що більше, крім цього слова, Вілен не був спроможний.

— Тоді — вільний, — Свастух витримав потрібну паузу. — Сьогодні…

Шерстохвостов згідно кивнув головою — автоматично, навіть не думаючи, чи це потрібно — зіп’явся на зомлілі ватні ноги і сновидою почовгав до дверей. Відчиняючи важку високу дверину, ще раз кивнув головою, наче в нервовому тику, і щез з очей.

— Цікавий мікроб… — задумливо промовив «Гагарін», тримаючи рукою підборіддя. — Навіть серед контингенту нашої контори такі — рідко трапляються…

— А мені здається, він далеко видряпається, — примружив і так майже непомітні очі трупного кольору «Віні Пух», відблискуючи своєю виголеною до дзеркальності головою, з вухами кажана виду «нетопир», а по-народному — Pipistrrellus.

— Чомусь і я так думаю… — погодився Свастух, скрутно хитаючи головою і кривлячи губи в презирливій сумній посмішці. — З його букетом якостей…

— Кого ж ми вирощуємо?.. Своїми руками, для своїх же дітей, для їхнього майбуття?.. — тихо подумав уголос «Гагарін».

— Кого нам наказують вирощувати! — зло перекосившись,

примружив очі Свастух. -1… думай, що говориш, та — де говориш. Чи, може хочеш волам хвости крутити?., на південному узбережжі Нової Землі.

…А Вілен, з очманілою головою, повного пульсуючого у скронях жаху, вийшов на вулицю і довго тинявся по місту, незвісно де, місячи наскрізь промоклими ногами мокрий сніг самого початку березня і не відчуваючи холоду.

Потім якось потрапив до цієї їдальні і в теплі став приходити до тями, сьорбаючи суп і дивлячись кудись, і нічого не бачачи…

Пакуючи валізу, вже маючи в руках путівку до Криму і квиток, весь готовий до відпочинку, Вілен несподівано отримав телеграму: «МАМА ПОМЕРЛА ПОХОРОН ЦЮ СЕРЕДУ ТАТО».

Батько зрідка за всі роки приїздив до Києва у справах, але останньою порою все частіше: заліками для Мотрі, хвороба якої ставала дедалі безнадійнішою. Щось сушило її нутрощі, виснажувало тіло і розпечено штрикало в грудях. їй стало зовсім важко поратися по господарству, важко навіть прибиратися та готувати їжу, і Петро крутився, не жаліючи себе, встигаючи всюди і не розраховуючи на поміч чужих — свої не допомагали…

З плином часу він ставав усе більш задумливим і мовчазним, хоч і по молодості не базікав зайвого. І його суворий відчужений погляд з-під лоба теплів, лише коли спілкувався з дружиною. Тоді очі ставали щирими і лагідними, як у надто рано постарілої дитини.

Старший, Дмитро, трішки полікувавши худобу, став головою колгоспу на Франківщині і знову вчився. І за навчанням своїм, за піклуванням про свій великий колгосп, про рідну Державу, на батька й мачуху часу вже не лишалося… Навіть не те, що не лишалося… а все відкладалося: не тягло його додому, зовсім не тягло…

Петро був у нього лише раз, ще Мотря здужала. І познайомився з невісткою та двома онучками, побачивши їх уперше. Дмитро дав тоді грошей, і пісно-смиренно киваючи головою, бідкався, що винен, не встигає провідати рідне село, допомогти і розрадити. І говорив довго, тихим рівним голосом, ховаючи за правильними словами внутрішню байдужість до всього минулого; байдужість, що народилася ще в дитинстві, з тихої самотності, а на сьогодні визріла і достигла. І дивився вбік і вниз, уникаючи татових очей, очікуючих і сумних…

— Я вишлю ще грошей вам, як з’являться!.. — пообіцяв на прощання, підсаджуючи батька в старенький автобус, а потім довго дивився вслід машині, що віддалялася у клубах ядучого бензинового диму. І не було співчуття, а лише — спокійне, з легким смутком, впевнене передчуття, що бачив батька востаннє.

І раптовий щирий біль у серці: колись він втратив свою маму, навіть встигши полюбити її, а натомість отримав чужих чоловіка і жінку, що не стали батьком з матір’ю.

Буваючи в Києві, Петро — аж через силу, бо просила Мотря — провідував меншого, сумно й безпорадно спілкувався, щось говорив — про хазяйство, про хвору маму, про брата, про сусідів, але натрапляв на байдужий погляд затуманених своїми думками очей сина, повернутих всередину, і нітився, змовкав, тупцював незграбно, соромлячись себе, свого вигляду, і починав прощатися, ніяково й розпачливо посміхаючись і глупо киваючи головою.

Петро був чужим синові, як і той йому. За буденністю життя, за вічними проблемами буття, не ставало часу — та й не шукав його, покладаючись на Мотрю — аби змінити щось у підростаючому сині. Просте і єдине бажання — вижити у цій страшній країні, не дати загинути близьким, затуляло всі інші. Вічна, всепоглинаюча напруга: що їсти, що вдягнути завтра, виснажувала, не давала спокою, гризла душу. І так — з дня у день і все життя. І не можеш дати комусь тепла, якого сам не маєш. А в Петра тепла залишалося лише для Мотрі… Та й — чи достатньо?..