Розділ «Раба»

Тут було все, про що він сам забув давно і назавжди. І згадувати не збирався.

Розповідали хлопці по черзі, тихо і лагідно, наче жахливу цікаву казку про когось іншого, далекого і невідомого Білену, але погляди їхніх очей мали стільки свинцю, що його дістало би на кулі для десятків, сотень Шерстохвостових, аби поставити до стінки. Разом з усією ріднею. Разом із сусідами та їхньою худобою.

Навіть недотепна невиразна пика «Віні Пуха» втратила свою застиглу тупість і стала до краю насичена почуттями. А його протухлі очиці заблищали напружено і майже осмислено.

І від цієї казки десь усередині Білена народився і зріс холодний, волохатий і налитий кров’ю павук, поволі заповнив все нутро, хижо торкаючи кінчиками лап оголені нерви потенційного поета.

І йому вперше в житті стало страшно. Ні, не страшно — жахливо до памороки. Жахливо до холодного морозного поту, що вже давно стікав по обличчю, по шиї, по спині, лоскочучи крижаними краплинами і змушуючи плоть дрібно тремтіти у пропасниці моторошності.

В його спустілій голові, в закляклому і завмерлому мозку, билася лише одна думка: «Що ж буде?.. Що ж буде?.. Що ж буде?..» Билася, важким молотом гупаючи у скроні, аж голова здригалася.

Він, і так дрібний до миршавості, став ще меншим, ще більш непомітним, ще більш непоказним. Йому взагалі хотілося щезнути, аби народитися знову, почати все спочатку й не так.

Як іноді хочеться багатьом з нас. Коли трапилося, і — вже пізно…

Ні повернути, ні змінити, ні втекти…

Він завмер, випавши з часу і згубившись у просторі свого мерзенного життя, сплетеного зі зла, зрад, самозакоханості, самовеличі, презирства та наруги над ближніми. Не розуміючи цього, але відчуваючи якусь близьку небезпеку. І абсолютно не тямлячи причини цієї небезпеки. Просто знав: СЮДИ, за абияк, не запрошують, і ТАК — не розповідають.

І результат таких зустрічей буває завжди страшним. З хрустом кісток, закривавленим тілом, відбитими нутрощами, зламаним розумом — перед довгою дорогою, прихованою в цій країні лише для Макара з телятами.

Коли остання тека була складена й акуратно зав’язана, в кабінеті зависла страшна натужна тиша, в якій лунко цокав великий, як башта, годинник на підлозі, та єхидно і зло посміхався з портрета завжди суворий аскетичний Фелікс, справжній комуніст за породою, освітою, совістю.

— Тепер ти знаєш, що нам про тебе відомо все. І навіть трошки більше… — Порушив важку завислу паузу хазяїн кабінету. — Тож, за необхідності ми зробимо з тобою що забажаємо. Без будь яких перешкод і сумнівів. Зрозумів, смердота шановний?

— Так… — видихнув приречений, натужно провернувши у роті великого й важкого, сухого та шорсткого свого язика: Фелікс вже стояв за спиною, ласкаво посміхався і ніжно перекочував на лівій долоні м’яко клацаючий барабан револьвера системи «Наган», який тримав у правиці. І всі сім патронів тепло зблискували латунними гільзами, обіцяючи не дати осічки.

— Випий води і слухай уважно, — кивнув головою Свастух. — Саме такі, як ти, потрібні нам у верхів’ях влади. Такі, як ти — рішучі, без сумнівів і докорів. Без совісті. Бо совість — для людей.

Політикам вона не потрібна. Тут треба бути покручем Мальчиша Кібальчиша і Павки Корчагіна з Каїном, Іудою, Нероном. При цьому — треба здаватися «совістю народу», залишаючись совістю КПРС. Що для політика — аналогічно. У тебе є задатки всього. І досить розвинені. Саморозвинені.

Він зробив коротку паузу і продовжив:

— Ти знаєш, що вже включений до номенклатури. А це означає, що матимеш змогу дряпатися нагору, роблячи політичну кар’єру. З нашою підтримкою. А вже як далеко зайдеш — залежить від тебе та обставин, на які ми теж маємо змогу впливати, — хазяїн примружився і косо посміхнувся. — Думаю, ти зрозумів, що ми завжди і всюди уважно слідкуємо за тобою, контролюємо кожен крок. Тому від сьогодні і назавжди, ти стаєш взірцем в усьому і для всіх. Це означає, що з проміскуїтетом треба покінчити. Ще вчора. На розбудову сімейного життя даємо тобі два місяці. Наприкінці травня підеш у відпустку — питання вже вирішене — і поїдеш в санаторій, у Крим. Відпочити. Замислитись. Знайти собі пару. З моменту поселення в санаторії і починається твій відлік часу. Довжиною в два місяці. Зрозумів?

— Так… — вже відцокотів зубами об склянку з водою Шерстохвостов.

— Ось номер телефону, дзвони у будь-який час. Коли виникне нагальна потреба. Коли сам не зможеш впоратися. Ми все прорахуємо і допоможемо. Ми — завжди поруч. Незримі. Живи і не сіпайся. Про нашу зустріч забудь. Але — пам’ятай. Завжди. Нікому — абсолютно нікому! — про нашу бесіду — ні слова! Зрозумів?