Розділ 13. літературний напрям

З правдивістю пов'язана типізація. В усіх підручниках, виданих за радянських часів, є визначення реалізму, яке дав Ф. Енгельс: "На мій погляд, реалізм передбачає, крім правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів у типових обставинах"2. Це визначення не є точним, універсальним. Однак правдивість деталей, типові характери і типові обставини є особливостями реалізму Але у багатьох творах характерні обставини є винятковими, незвичайними. У листі до М. Страхова від 28 лютого 1869 року Ф. Достоєвський писав: "У мене свій погляд на дійсність (в мистецтві) і те, що називають майже фантастичним і винятковим, те для мене складає саму дійсність дійсності. Звичайність явищ та казенний погляд на них, на мою думку, ще не є реалізмом і навіть навпаки. В кожному номері газет ви зустрічаєте звіт про найреальніші факти і про найхимерніші. Для письменників наших вони фантастичні, та вони й не займаються ними, а між тим вони є дійсністю". Типізація робить образи стандартними, спрощеними. Кожна особа сприймається як представник відповідного класу.

Новаторство реалізму —у структурі характеру, його розвитку, у зв'язку з типовими обставинами. Характери реалістичних творів — багатогранні, умотивовані, розвиваються у логічній послідовності. Герої діють у конкретних суспільно-історичних умовах, які мотивують їх вчинки. Реалізм визнає не лише детермінованість поведінки людини, але й здатність піднятися над обставинами, протистояти їм. Реалісти відображають дійсність, сповнену гострими суперечностями, конфліктами. Вони дотримуються принципу соціальності й історизму. Поведінка героїв реалістичних творів зумовлена об'єктивними соціально-історичними умовами. Для реаліста людина — істота соціальна. Принцип історизму полягає у відтворенні колориту часу і місця, в розумінні історії як процесу якісних змін, які характеризують національно-історичну своєрідність того чи іншого етапу в кожній країні. Історизм і соціальність взаємозв'язані. Історизм конкретизує принцип соціальності, сприяє розкриттю розвитку соціальних умов. Вчинки героя випливають із особливостей характеру і психології, а характер і психологія зумовлені життєвими обставинами і соціальним середовищем. Зміна обставин життя позначається на долі героїв. Герої роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика, повісті "Борислав сміється" І. Франка соціально й історично конкретні.

З принципом соціальності пов'язаний раціоцентричний психологізм. Маланка, Хома Гудзь ("Fata morgana" М. Коцюбинського) постають перед читачем у соціальній та індивідуальній конкретності на тлі суспільно-історичних подій. Історизм не допускає статичності образів. Письменники-реалісти всебічно охоплюють життя людини і суспільства, побутові, родинні відносини. їх творчість відзначається гуманізмом і народністю. Викриваючи паразитизм пануючих класів, реалісти з глибокою симпатією змальовують людей праці, їх духовну красу.

В українській літературі реалізм утвердився в першій половині XIX ст., цей реалізм має назву просвітительський. "Уперше в українській літературі просвітительська ідеологія у сфері художнього функціонування з'являється, — відзначає М. Яценко, — в середині XVIII ст. у творчості Г. Сковороди. Проте вона, з одного боку, існує в певному симбіозі з філософсько-етичними вченнями античності (Сократ, Епікур, Сенека, Горацій) і переходить у царину філософської стики, де головне місце займають ідеї самопізнання та морального самовдосконалення особистості, а з іншого — виступає загалом ще не в просвітительській художній структурі, а в межах старої книжно-богословської традиції і бароко". У творчості І. Котляревського поєдналися риси класицизму, просвітительського реалізму й сентименталізму. У творчості Г. Квітки-Основ'яненка (в бурлескно-травестійних віршах, одах, поемах, байках) просвітительський реалізм поєднується з класицизмом.

У просвітительському реалізмі важливе місце займало соціальне середовище. Але соціальний детермінізм був для персонажів, за словами М. Яценка, "ще не усвідомленим явищем". "Суспільне середовище виступає як світ ще не розкритих закономірностей; самі персонажі — скоріше об'єкти, що діють на рівні емпіричних відносин, а не суб'єкти дії, які перетворюють себе й світ. Звідси — тенденція витіснення соціального конфлікту в морально-етичну сферу, яку Шефтсбері вважав незалежною від соціальних умов". Орієнтація на виховне начало забезпечила провідне місце у літературі просвітительського реалізму міщанські драми, комедії, трагедії, роману виховання, сатиричним жанрам.

Лірика не відзначалася жанровим багатством. М. Яценко це пояснює тим, що в просвітительському реалізмі в центрі уваги були "не індивідуальні характери та дослідження їх психології, а зображення долі людини, родових і станових її ознак".

На перший план вийшли "низькі" жанри — бурлескна поема, байка, народно-соціально-побутова драма, народна повість та оповідання. Просвітительський реалізм позначився на бурлескній поемі невідомого автора "Вояж по Малой России г. генерала от инфантерии Беклешова", на бурлескних переробках Гулаком-Артемовським од Горація ("До Пархома", "XIV ода Горація, книга II"), на його віршованих посланнях ("Справжня Добрість", "Супліка до Грицька К[вітк]и"). Чи не найбільш оперативним і дійовим жанром просвітительського реалізму була байка з різновидами байка-казка, байка-приказка ("Могильні родини", "Грішник" Є. Гребінки, "Лікар і здоров'я", "Дві пташки в клітці" П. Гулака-Артемовського), байка-новела, байка-побрехенька ("Підбрехач", "Солдацький натрет" Г. Квітки-Основ'яненка). У драмах І. Котляревського "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" поєднані сентиментальні та реалістичні риси, у комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Шельменко-денщик" — класицистичні і реалістичні. Таке поєднання різних стильових систем спостерігається і в прозі, яка сформувалася після драматургії, зокрема у творах Г. Квітки-Основ'яненка. У гумористично-бурлескних творах поєдналися класицистична і просвітительська естетика ("Мертвецький Великдень", "От тобі і скарб", "Супліка до пана іздателя").

"Літературне Просвітництво в Україні, — за спостереженням М. Яценка, — не обмежується першою половиною XIX ст. Пройшовши стадію своєрідного симбіозу із сентименталізмом та романтизмом, просвітительський реалізм співіснує з реалізмом критичним майже до самого кінця XIX ст."

У 40—60-х роках XIX ст. реалізм співіснував з романтизмом. Такий синтез романтичного і реалістичного начал є у творчості Т. Шевченка. У творах просвітительського реалізму піддавалися критиці окремі недоліки суспільного ладу, реалісти другої половини XIX ст. критикують усю самодержавно-кріпосницьку систему. У реалізмі 40—60-х років формуються етнографічно-побутова, соціально-побутова і соціально-психологічна течії.

Посилення реалістичного напряму в українській літературі пов'язане з творчістю Т. Шевченка, Марка Вовчка, І.С. Нечуя-Левицького, А. Свидницького, Панаса Мирного, Івана Карпенка-Карого, М. Кропивницького, Ганни Барвінок. Література збагатилася у жанровому відношенні. Набули популярності суспільно-політична, елегійна лірика, сатира. Урізноманітнилася проза, з'явилися соціально-побутові, етнографічно-побутові, психологічно-побутові оповідання, соціально-психологічна новела, соціально-побутова, історична повість, соціально-психологічний роман, роман-хроніка. Збагачується проблематика літератури. Окрім селянської, письменники порушують тему духовенства, міщанства, інтелігенції.

Реалістичній літературі притаманний певний тип автора. Автор — це завжди певний погляд на зображуване, концепція зображуваного, вираженням якої є художній твір. Ґ. Флобер порівнює автора з Богом, який має бути у творі, як Бог у світобудові — всюди і ніде. Письменники-реалісти, які відчували себе деміургами, не завжди були "невидимими" у своїх творах. Вони вважали, що інтуїція і розум митця можуть проникнути в усе суще і адекватно його відтворити. Цей митець тяжіє до колективної "свідомості епохи", її інтелектуальної частини, що володіє необхідними знаннями у різних сферах. Деміургізм реалістичної літератури є авторською позицією, в основі якої світоглядно-епістемологічна парадигма епохи.

Провідним засобом нарації в творах реалістів є показ, який витісняє опис, що виразно виявляється у творах Г. Флобера, А. Чехова, І. Франка.

У радянському літературознавстві реалізм був культовою художньою системою, його ставили над усіма іншими напрямами. У 30-ті роки XX століття поширилася концепція реалізму як єдино правдивого і найбільш прогресивного художнього методу. Розвиток літератури зводився до поступу реалізму. Погляд на еволюцію літератури як непримиренну боротьбу реалізму з антиреалістичними напрямами, уже застарів.

Дехто з літературознавців відкидає термін "реалізм", сумнівається в існуванні реалістичного напряму. Так, в "Энциклопедическом словаре культуры XX века" (2001 р.) відзначається, що реалізм — "антитермін", термін "тоталітарного мислення", що такого напряму у XIX столітті не було. Реалістичні твори відносять до романтичних.

Критичне ставлення до реалізму характерне для модерністів, які вважали цей напрям застарілим, невідповідним динамічній дійсності XX століття. Але реалізм за своєю природою є динамічною художньою системою, він розвивається, оновлюється. У 10—20-х роках XX століття проти реалізму виступають неоавангардистські течії, вони називають реалізм мистецтвом буржуазної епохи, приреченим на зникнення.

Реалізм XX століття — відкрита художня система, яка взаємодіє з іншими напрямами, зокрема з модернізмом, перейнявши від нього такі особливості, як потік свідомості, колаж, монтаж, асоціативність, "телеграфний стиль".

13.6. Натуралізм

Натуралізм (від лат. natura — природа) — літературний напрям, який утвердився в Європі і США у 60—80-х роках XIX ст. Філософською основою натуралізму став позитивізм. Позитивісти вважали, що наука повинна описувати явища, вона не здатна проникнути в їх суть. Натуралісти обмежують роль літератури копіюванням дійсності.

Натуралізм з'явився у Франції, теоретиком напряму був Е. Золя. Він писав, що не хоче, як Бальзак, розв'язувати питання, яким повинен бути устрій людського життя, бути політиком, філософом, моралістом. Картини, які він малює, — "простий аналіз шматка дійсності, такої, якою вона є".

Літературні попередники натуралізму - - письменники "реалістичної школи" 1850-х років — Ж. Шанфлері і Л.Е. Дюранті, які намагалися об'єктивно змалювати дійсність, показали естетичні можливості "низьких" тем. У руслі натуралізму розвивалася творчість Ґ. Флобера, Е. і Ж. Ґонкурів. Але як напрям натуралізм оформився у творчості Е. Золя. Золя розробив теорію натуралістичного роману і театру (зб. "Експериментальний роман" (1880 p.), "Романісти-натуралісти"). Він створив школу письменників-натуралістів. До неї увійшли письменники т. зв. меданської Фупи (Ґ. де Мопассан, Ж.К. Гюїсманс, А. Сеар, Л. Еннік, П. Алексіс), а також Е. Гонкур і А. Додс. Наприкінці 80-х років XIX ст. "натуралістична школа" розпалася через естетичні суперечки. У 1870 році помер Жуль Гонкур, у 1880 — Флобер, у 1893 — Мопассан, у 1896 — Едмон Гонкур, у 1897—Доде,у 1901 — Алексіс, у 1902 — Золя, у 1907 — Гюїсманс.