Розділ 13. літературний напрям

Я пропливу незрозумілим словом

За дальню грань.

Помітний слід залишив символізм в українській літературі. Він пройшов у своєму розвитку три етапи. Перший тривав до 1917 року, його репрезентували М. Вороний, Олександр Олесь, Г. Чупринка, П. Карманський, М. Філянський. Б. Рубчак називав ранній символізм передсимволізмом, а М. Неврлий — пресимволізмом.

Друге відгалуження символізму репрезентує Львівське угруповання "Молода муза". До нього належали поети В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, С. Чарнецький, М. Яцків. Третє — "Українська хата", яка в 1909—1914 pp. виходила в Києві. У ній друкувалися символісти М. Філянський, Г. Чупринка, В. Пачовський, П. Карманський, П. Тичина, М. Євшаи, М. Сріблянський. Український символізм виростав на фунті, який підготували М. Вороний, Олександр Олесь, поети "Молодої Музи" та "Української хати". Він набув завершеного характеру і оформився як національне культурне явище.

У 1918 році виникла фупа "Музагет", яка об'єднала символістів і футуристів. Ю. Меженко у програмній статті "Музагету" "Творчість і колектив" писав, що в літературі і мистецтві пріоритет належить національному, безнаціональних і міжнаціональних діячів культури немає. Згодом одна частина музагетівців об'єдналася навколо альманаха "Гроно" (В. Поліщук, М. Тсрсщенко, П. Филипович, Д. Загул), а друга приєдналася до літературної організації "Аспис" (Асоціація письменників) — Григорій Косинка, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович. У 1924 році з "Аспису" виділилася "Ланка", навколо якої об'єдналися прозаїки В. Підмогильний, Григорій Косинка і Б. Антоненко-Давидович.

Серед поетів символістів виділялися Д. Загул, Я. Савченко, П. Тичина, О. Слісаренко. Тичину пов'язує з символізмом музичність світосприйняття природи і життя. Арфи, флейти це поетична філософія П. Тичини. Всесвіт для нього — це насамперед музика, ритм, а життя — любов, танець, пісня. Його ріка горить, тремтить, як музика.

У 1922 p. у Львові виникла група "Митуса", вона об'єднала колишніх січовиків - В. Бобинського, Р. Купчинського, М. Матіїва-Мельника. У стильовому плані митусівці були послідовниками молодомузівців. Група проіснувала лише рік. В. Бобинський перейшов на радянофільські позиції, почав співпрацювати з комуністичним виданням "Культура", інші учасники "Митуси" (О. Бабій, Р. Купчинський, Л. Лепкий, М. Матіїв-Мельник) об'єдналися навколо видавництва "Червона калина", вони дотримувалися національної орієнтації, зосталися вірними стрілецькій темі. Короткий період існування "Митуси" був спалахом символізму.

Символізм мав великий вплив на розвиток української літератури. "Поетика символізму, — зазначає М. Неврлий, — омолодила старі затерті і часто примітивні кліше народницького віршування, збагатила українську поетику кращими здобутками західноєвропейської поезії і, нарешті, значно поширила тематичні обрії українського письменства.., символізм на Україні, як і в інших слов'янських країнах, пробив вікно у широкий світ".

Завдяки символізму виникли акмеїзм, футуризм, імажинізм, він вплинув на поетику експресіонізму та сюрреалізму.

13.7.2. Акмеїзм

Акмеїзм (грец. akmë — вищий ступінь або якість чого-небудь) з'явився у російській поезії в 1910 році. Його прихильники (М. Гумільов, Лина Ахматова, О. Мандельштам, С. Городецький, Г. Іванов, М. Зенкевич, Г. Нарбут) називали себе адамістами. Назва походить від імені першої біблійної людини Адама. Спочатку акмеїсти об'єдналися навколо спілки "Цех поетів" (1911—1914 pp.). Вони мали друкований орган — журнал "Гіперборей", редактором якого був М. Лозинський. У 1912 році всередині "Цеху поетів" виникла нова поетична течія. Акмеїсти видавали журнал "Аполлон" (1909—1917 pp.). У 1913 році у ньому були надруковані маніфести акмеїстів — стаття "Спадщина символізму та акмеїзм" М. Гумільова і "Деякі напрями в сучасній російській поезії" С. Городецького. М. Гумільов писав, що акмеїзм прийшов на зміну символізму. Акмеїсти вважають символізм своїм "батьком", але виступали проти надмірного ірраціоналізму та містики, вважали, що непізнаване не можна пізнати. Використовуючи досягнення символізму, акмеїсти не сприймали властивої символізму туманності образів, натякали, що вони ближчі до реалізму. У творах акмеїстів немає незрозумілих образів. Акмеїсти вимагали відображення конкретного предметного світу.

"Для акмеїзму, — відзначає Ю. Ковалів, — було характерне переорієнтування художньої свідомості із трансцендентної площини на утвердження ясного безпосереднього погляду на довкілля (кларизм), милування конкретними речами, дотримання чуттєвої, предметно-пластичної визначеності образних структур та поетичного мовлення при послабленні просодії, відмові від музично-акустичного ефекту й семантичного напряму символістів... Обстоювалися визначальність бездоганної форми, стрункої композиції вірша, принадність онтологічних повсякденних рис життя,... увага зосереджувалася на семантичному навантаженні слова, підтримувалися пріоритети іменника над дієсловом та прикметником, насичення розмовною інтонацією запозиченого від символістів дольника та верлібру".

Акмеїзм перестав існувати після 1917 року. М. Гумільов і О. Мандельштам були знищені. В українській літературі ця течія не мала послідовників.

13.7.3. Імпресіонізм

13.7.4. Неоромантизм

Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Термін "неоромантизм" використовували у 20-х роках О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко, М. Доленго. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантики відмовилися від народницької тематики і поетики, шукали нових тем і засобів образного вираження. "Основними психологічними стимулами українського неоромантизму, — відзначає М. Неврлий, — було соціальне і національне визволення України в 1917 році, видимі перспективи нових культурних і політичних можливостей та масовий приплив творчих сил, що шукали свого динамічного вияву".

Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули раціоцентризм, матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Вони представляли свої ідеали в яскравих художніх образах, виняткових героїв у виняткових обставинах, зосереджували увагу на дослідженні внутрішнього світу людини. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки і строфіки. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента ("Червона зима" В. Сосюри), вони поетизували революційні події ("Залізниця" В. Сосюри, "Повстання" В. Еллана-Блакитного, "Слово о полку" М. Бажана), історичних осіб ("Тарас Трясило" В. Сосюри, "Галілей" Є. Плужника, "На Ігоревім полі" Т. Осьмачки, "Бондарівна" Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями ("Дев'ята симфонія" О. Влизька, "Нічний рейс" М. Бажана, "Деспотам" Т. Осьмачки, "Діалог з мужністю" Ю. Яновського), почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди ("Місто" В. Сосюри, "Сліпці" М. Бажана).

Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, "великого чину". "Тільки цей чин, — зауважують Ю. Ковалів та І. Дзюба, — бачився не в боротьбі за світову соціалістичну революцію, а в боротьбі за визволення України від більшовизму. Уславлювано не соціалістичний, а національний ідеал".' Письменники Галичини і еміграції зверталися до героїчних сторінок української історії, поетизували княжу державотворчу і гетьманську добу. Ідеалу інтернаціональної радянської України протиставляли ідеал України як національної держави.

Неоромантична стихія захопила ранніх футуристів (М. Бажана, О. Влизька), символістів (П. Тичину, М. Терещенка, Я. Савченка). Творчість неоромантиків окрилювала національна ідея. У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Вони мали соціально-психологічні причини, в період непу підняли голови імперські сили. В. Сосюра, який із зброєю в руках воював за вільну Україну, писав, що його серце розколоте "на дві половини" ("В мене серце на дві половини"), він проклинає зрусифіковане місто, заявляючи, що хоче стріляти "в кожні жирні очі, в кожну шляпу і манто".

Внутрішнє роздвоєння добре передає герой новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)". Неоромантичні тенденції були у Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів "празької школи" (О. Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).