Розділ «ЛЕКЦІЯ 16. Театр абсурду»

"Він завжди залишався поетом, тому що його самотність облягали трагічні образи. Його театр наповнений символами, але образ завжди передував значенню".

Французький письменник Ж.-Ж. Готьє назвав його "не поетом, не письменником, не-драматургом, а пустуном, містифікатором, базікалом і брехуном".

Болгарський літератор А. Натев пояснив успіх Йонеско винахідливістю і саморекламою.

Г. Бояджієв писав, що мета Е. Йонеско "цинічно поглузувати з людини... вирвати її з сучасності.... вбити у ній суспільне начало, затягти у морок.... І залишити сам на сам із тваринним інстинктом".

Французький драматург Ежен Йонеско народився 26 листопада 1909 року у м. Слатині, неподалік від Бухареста. Батько його був румуном, мати - француженкою. У 1913 році сім'я переїхала до Парижа, з яким Е. Йонеско-старший пов'язував надію на успішну юридичну кар'єру. Через 2 роки, залишивши дружину з двома дітьми, він повернувся у Румунію, де почав займатися адвокатською практикою, а через деякий час у нього з'явилася нова сім'я. Турбота про першу родину лягла на плечі матері, змушеної братися за будь-яку роботу, щоб прогодувати дітей. Мати стала для Йонеско прообразом людської самотності.

Але, незважаючи на труднощі, дитинство залишило в його пам'яті враження безперервного свята - "свята без причини". "Це, - згадував пізніше Йонеско, - час чудес або чудесного; начебто з тьми зринув сяючий, новенький і зовсім дивний світ. Дитинство закінчилося у той момент, коли речі перестали бути дивними. Як тільки світ почав здаватися вам знайомим, як тільки ви звикаєте до власного існування, ви стали дорослими". Заповідним "райським куточком" стала для Ежена ферма "Млин" у місцевості Ла Шапель-Антенез, де він провів два роки, з 1917 по

1919. Насолоджуючись "абсолютною" повнотою життя, відчував себе центром світобудови, незмінним і вічним. Сюди, бажаючи хоч якось повернути "втрачений рай", він навідався й у дорослому житті. Одна з таких поїздок була пов'язана зі зйомками фільму за автобіографічним романом "Самотній", де автор зіграв роль головного героя.

"Свято дитинства" закінчилося у 1922 році, коли Ежен разом із сестрою переїхав у Бухарест. Життя у столиці Румунії було затьмарене постійними конфліктами з батьком - егоїстичною і деспотичною людиною, який постійно втручався у справи сина. Однак тринадцяти рокам, проведеним на румунській землі, письменник був зобов'язаний і всім своїм творінням, і залученням до іншої культурної традиції, і першими кроками на літературному поприщі.

Відвідування бухарестського ліцею вимагало серйозно зайнятися вивченням румунської мови, якої до того часу він практично не знав. У міру ж занурення у стихію нової мови, юнак все більше відсторонився від рідної, так що до кінця перебування у Румунії розучився писати літературною мовою. Ще однією перевагою навчання у бухарестському ліцеї було знайомство майбутнього драматурга з іншою політико-виховною системою, що забезпечила йому стійкий імунітет проти будь-якої ідеології. Письменник іронізував: "У дитинстві я пережив велике потрясіння. У Франції, у сільській школі мене навчали, що французька, яка була моєю рідною мовою, найкраща мова у світі, а французи - найхоробріші, вони завжди перемагали своїх ворогів. У Бухаресті я дізнався, що моя мова - румунська, що румуни завжди перемагали своїх ворогів. І тому виявилося, що не французи, а румуни найкращі. Велике щастя, що я не опинився через рік у Японії".

1929 року Ежен вступив до Бухарестського університету, де всупереч волі батька, який хотів, щоб син став інженером, вивчав французьку словесність. Студентом почав публікуватися. Збірник елегій, виданий 1931 року і написаний румунською мовою, був першим і останнім обнародуванням віршованих досвідів. В університетську пору Е. Йонеско виступив і як літературний критик. Серед робіт того часу виділилися два есе, в одному з яких автор відстоював значущість румунської літератури, а в іншому навпаки - дорікав їй за другорядність. Підсумком діяльності молодого критика стала книга статей, що вийшла у 1934 році під заголовком "Ні".

Знайшовши можливість писати у Парижі докторську дисертацію на тему "Гріх і смерть у французькій літературі після Бодлера", письменник поспішно покинув Бухарест. Однак десяток років він провів у скитаннях між двома батьківщинами.

"75-річний драматург, - писав австрійський письменник Герхардт Рот, - жив у швейцарському містечку Санкт-Галлен. Одного разу він призначив мені побачення у місцевій друкарні, де протягом десяти років час від часу малював картини. Друкарня - розділене перегородками приміщення, вимощене вапном і освітлене неоном. На стінах - яскраві картини Йонеско, що нагадували веселі дитячі малюнки. Сам драматург - у синьому заплямованому халаті - сидів перед скляночками з фарбами. Він казав, що любить працювати у друкарні під ритмічний гуркіт машини поряд з робітниками, бо не терпить самотності. І додав, що дуже любить життя, любить людей, але своєю творчістю наблизився до межі Мовчання".

Всі твори Е. Йонеско - складні і незрозумілі, насичені філософською проблематикою.

Поява "Голомозої співачки" стала новим періодом життя, заповненим професійною літературною працею. Слідом за нею вийшли твори, які уславили естетику "театру абсурду": "Урок" (1950), "Стільці" (1951), "Жертви боргу" (1952), "Етюд для чотирьох" (поч. 50-х), "Безкорисливий убивця" (1957), "Носороги" (1959), "Повітряний пішохід" (1962), "Король умирає" (1962) та інші.

П'єса "Голомоза співачка" - гостра пародія на штучну мову, якою писали посібники для тих, хто вивчав іноземні мови, спричинила 1950 року шок серед паризької публіки. Автор ж одразу уславився як найбільший експонент "театру абсурду". Діалоги у "Голомозій співачці" - це обмін банальностями, фразами, позбавленими змісту. Те, що було приховане під поверхнею життя - спустошеність буденного існування, ізольованість, відчуженість людини у повсякденності, де існування перетворюється на механічне, автоматизоване, неосмислене, - нібито виводилося на поверхню самою абсурдністю мови, структури п'єси.

Наступна п'єса "Урок" (1951) - це сатира, кульмінаційний акт брутальності.

"Стільці" (1952) - трагічний фарс про пару людей похилого віку, яка чекала на візитерів, котрі ніколи не прийдуть. Тут зосередженням головної уваги на предметах акцентувалася увага на процесі дегуманізації сучасного життя. Драматург, за його словами, зобразив ситуацію умирання, коли світ зникав. Пусті стільці - сценічна метафора. Вона поєднала класичне екзистенційне Ніщо з відомим екзистенційним станом душі. Крім того, оскільки пусті стільці ніби заповнювали бажаними відвідувачами - це ще і метафора ілюзій, якими людина заповнювала пустоту буття, метафора життєвої пихи.

У творі "Повітряний пішохід" головний герой - творець п'єс Беранже - вдень негадано злетів над землею. Гама відчуттів, що виникла під час цієї "повітряної" прогулянки, воскресила згадки про його власні "польоти". Це символічний момент, бо політ Беранже - символ того духовного підйому, в момент якого переродився світ, ставши ласкавим і світлим, а людина - вільною від нудоти життя і страху смерті. Політ відродив у Беранже дитину, відкривши у ньому єдність повноти і легкості.

У п'єсі "Жертви боргу" якийсь Шуберт здійснив незвичайну прогулянку - він проклав шлях і до вершини, і до безодні. Але і на дні провалля герой знайшов "чудо" - вогнеквітковий палац, оточений казковими квітами і каскадами потоків, які переливалися.

Сюжет у драмі "Король умирає", за словами драматурга, зітканий з його власного досвіду, став "практичним курсом смерті". На початку твору король Беранже Перший, поставлений до відома про те, що у кінці п'єси він помре, боязко сказав: "Яумру, когда захочу. Я король и решаю я". А в останній картині він, як зразковий учень, віддався смерті. У його житті було дві жінки: Марія і Маргарита. Кохана Марія підтримувала у королі затихаючий вогонь життя. Маргарита, навпаки, з байдужістю акушерки "перерізала пуповину", яка зв'язувала Беранже зі світом. У боротьбі двох дружин за душу Беранже простежувався фрейдистський поєдинок глибинних початків особистості - Ероса і Танатоса, без свідомого прагнення до кохання і до смерті.