Розділ «ЛЕКЦІЯ 16. Театр абсурду»

Отже, лише один з героїв не піддався "оносороженню". Це Беранже, котрий мав стійкі моральні принципи, які для нього безсумнівні, яким вірив, нехай навіть інтуїтивно, керуючись не теорією, а життєвою практикою. Герой мав ясний розум, не захаращений схоластикою, відірваною від реальності. Він не боявся міркувати і висловлювати думки, які не збігалися з думками пересічних людей, тобто мав вільне і незалежне мислення. Все це зробило його індивідуальністю, хоча і давалося героєві дуже нелегко.

Е. Йонеско попереджав: ""Носороги" - антифашистська п'єса, але це ще й п'єса, спрямована проти тих епідемій, що "вдягаються в одяг" різних ідей, не стаючи при цьому менш небезпечними епідемічними захворюваннями". Але як кожний визначний твір, п'єса "Носороги" спонукало до більш глибокого і широкого тлумачення її змісту, вона - водночас і узагальнення, дослідження процесу програмування, бомбування будь-якої нації певною ідеологічною теорією. Драматург розкрив всі етапи цього процесу від його появи до завершення. Отже, твір спрямовано проти всіх видів істерії, проти спроб омасовлення, оносороження людини, хоча у реальному житті бувало дуже нелегко відрізнити правду від демагогії. За тональністю п'єси відчувалося, що автор сприймав це явище не лише як ганьбу нації, а й як її біду, трагедію. Та він прагнув проникнути ще глибше, до рівня звичайної, пересічної людини і відшукати причини її нездатності чинити опір спробам вплинути на її свідомість.

5. Загальна характеристика життя і творчості С. Беккета

Великим метром модернізму, співцем розпаду й занепаду, прихильником огульного заперечення, який знищуючи в собі останні рештки людяності, заходився блюзнірським сміхом, став Семюель Беккет. У галузі літератури абсурду цей ірландський драматург посів чи не одне із перших місць. Доказом цього стало те, що С. Беккет назавжди увінчаний славою, Нобелівська премія 1969 року - кращий тому доказ.

Про відлюдкуватість самого С. Беккета ходили легенди. Він народився в Дубліні 13 квітня 1906 року в заможній протестантській родині, дитинство провів щасливо, хоча, за його власним виразом, "ніколи не мав таланту до щастя". Ного пращури, французькі гугеноти, ще в XVII столітті прибули до Ірландії з надією на краще життя і відносну свободу та спокій. Хоча сам С. Беккет був далеким від ідеалів пращурів, він не прийшов родинні релігійні нахили і тим самим порушив цілком свідомо родинні звичаї: "Моїм батькам віра нічого не дала. У скрутні і тяжкі хвилини вона коштувала не більше, ніж звичайна шкільна форма". Цей протест став помітним і в ньому крився своєрідність таланту драматурга.

Після навчання у престижній школі чотирнадцятирічний Семюел вступив до престижного єзуїтського Трініті-коледжу, де у свій час навчалися Джонатан Свіфт і Оскар Уайльд. Отримавши диплом, два роки займався викладацькою діяльністю у Белфасті, а у 1928 році поїхав до Парижа. Повернувшись згодом на батьківщину, викладав французьку мову і розпочав літературні вправи. Перші твори були наслідком захоплення талантом Джойса, з яким Беккет заприятелював, коли перебував у Парижі, де оселився напередодні Другої світової війни. Саме Джойс допоміг йому знайти свій моральний і художній ідеал: "Він допоміг мені зрозуміти справжнє призначення художника".

Драматурга майже все життя переповнювало почуття самотності, і тоді він ховався від спліну або у робочому кабінеті, або у подорожах. Література завжди посідала перше місце у житті митця. Писав вірші, поеми, есе про Пруста і Джойса, опублікував збірку оповідань, проте вони не мали тоді великого успіху у критиків і читачів. У 1938 році письменник написав роман "Мерфі", який відхилило 42 видавництва. Після цього він прийняв рішення покинути Ірландію і оселився у Парижі.

У роки Другої світової війни брав активну участь у русі Опору, за що одержав кілька бойових орденів. Після звільнення Парижа митець знову повернувся до літературних занять. Настав найплідніший період у його творчості: "Усі мої речі я написав за досить короткий строк, між 1946 і 1950 роками. Після того, по-моєму, нічого цінного не було", - згадував Беккет.

Звертаючись до його творів, не складно помітити, що автор не з тих, хто квапився будь-що догодити читачам. Говорячи про "варті уваги речі", він мав на увазі новели "Вигнанець", "Перша любов", романи "Мерсьє і Кам'є", "Мерфі" і звичайно драму "Чекаючи на Годо", яка і принесла авторові славу. Драма стала сходинкою на вершину Олімпу театрального мистецтва, де на Беккета чекала Нобелівська премія.

Світ, що створив автор у п'єсі "Чекаючи на Годо", не вважався адекватним відображенням реальності, але він і не був фантастичним, повністю вигаданим, адже деталі ледве не натуралістично копіювали світ, у якому ми жилит. її магічний вплив складно спіймати одразу, для цього слід перевести кожну дію і слово на мову символів, і тільки тоді стала трохи яснішою думка автора. Проте і після цього залишився великий простір для якогось певного тлумачення. Не випадково сам драматург категорично відмовився пояснювати прихований зміст твору.

П'єса була поставлена в 1953 році на паризькій сцені театру "Бабілон". Вперше її опублікував у 1966 році журнал "Всесвіт". Понад сорок років вона інтригувала своїх глядачів. Дехто вбачав у ній реквієм по людству, інші - алегорію особистості, яка жила в суботу після Страсної п'ятниці і ще не знала, чи справдиться її надія, чи відбудеться в неділю обіцяне воскресіння.

Зовні ж п'єсу можна охарактеризувати як інтермедію для двох клоунів, які заповнили паузу перед появою головного героя, який, проте, так і не з'явився. У своєму "Годо" Беккет, здається, насміявся з усіх непорушних театральних канонів:

♦ наявність конфлікту та його розв'язка;

♦ боротьба чітко окреслених характерів та ідей;

♦ розподіл на "добро" і "зло".

У творі можна знайти деякі аспекти "комедії дель арте" - як частини італійського ренесансного театру:

♦ віртуозна імпровізація та нехтування писаним текстом;

♦ у центрі уваги не стільки зміст, скільки жести та міміка;

♦ притаманний дух позачасовості;

♦ відсутність історизму;