Розділ «ЛЕКЦІЯ 16. Театр абсурду»

♦ персонажі - фіксовані типи.

Фабула п'єси досить проста. Упродовж усього твору двоє безпритульних злидарів - Естрагон і Владімір - чекали на загадкового пана Годо. Він ще вчора через свого посланця - боязкого хлопчика - пообіцяв їм прийти. Естрагон і Владімір - представники "всякого людства", що незважаючи на всі злидні, біди, невезіння, ще не втратили надію, проте були пасивними, не робили нічого для того, щоб наблизити зустріч з отим таємничим "Годо". Хто був насправді Годо - нам невідомо, не знали цього і герої твору. Можливо ім'я означало якесь божество (від англійського): "Чекаючи на Годо - чекаючи на Бога, на порятунок і спасіння". Замість Годо безпритульні зустрілися з Поццо та його затурканим слугою Лакі, який ніс валізу з піском. Поццо за задумом драматурга, став представником можновладців, котрі тримали на мотузці Лакі-політиків. Саме такі люди за часів "холодної війни" ледве не штовхнули людство у прірву пекельної атомної бійні, а валіза з піском нагадувала оманливі обіцянки, якими користувалися політики, запаморочуючи голови всілякими гаслами і сіючи національну ворожнечу.

Естрагон і Владімір у відчаї, вони розуміли, що світ належав "Поццо", для яких "Лакі" "...колись були - блазні, а тепер - тяглуї". Поццо зловтішно наголошував: "Краса - благодать, істина - благодать. Хіба я міг осягнути таке! От я і взяв собі тяглуя". Після таких слів, зрозумівши безвихідь свого становища, злидарі хотіли повіситися. Світ абсурдний, немов малюнки на воді, його неможливо конкретизувати і точно визначити координати. Виникло питання, чи був світ той взагалі, і нічого, окрім єдиного самотнього дерева, на якому збиралися повіситися герої п'єси, у ньому не було. Проте автор вчасно зупинив героїв.

Наступного дня вони знову побачили своїх учорашніх знайомих тільки в зовсім іншій подобі. Поццо з володаря-бандита перетворився на немічного та сліпого каліку, а Лакі втратив мову. Коли ця пара зникла, знову з'явився хлопчик, щоб сповістити: "Сьогодні пана Годо не буде, але він неодмінно прийде завтра". Герої хотіли піти геть, але так і не йшли, так і не рухалися. Ремарка "Вони не рухаються" - ніби вирок людству, яке виправити неможливо. С. Беккет застерігав: втрата духовних цінностей, втрата віри в можливості людини, у справедливість, атеїстичний дурман, байдужість - усе це може обернутися катастрофою, тотальною загибеллю.

Автор розраховував на читача неупередженого і відкритого, здатного сказати про себе: я - лише гумористичний персонаж, - лише після цього зробити другий крок і з повним правом ствердити: я - людина. Робив він його досить дотепно і оригінально, через ексцентрику і парадокси, очуднюючи й осміюючи найбуденніші явища. Беккет вільно й дуже вправно користувався усіма комедійними засобами - від гіперболи і бездоганного пародіювання до архіреалістичної деталізації, маючи на меті - дослідження людини, яка опинилася у метафізичній пустелі сам на сам із небуттям та порожнечею. Закинувши своїх героїв у країну присмерку й непевності, автор не позбавив їх свободи вибору. Персонажі С. Беккета потерпали не від "жахливих умов", не від рабства і безнадії, в які їх занурив автор, а від тягаря свободи. Драматургові вдалося відтворити силове поле вибору, який змогли і повинні зробити його персонажі.

Чорний гумор Беккета, безумовно, став свідченням безпорадності перед катастрофами XX століття та захисною реакцією проти страху смерті. "Школою" такого гумору були, зокрема, відомі ірландські поминки, з їх співами, танцями та грубими розвагами у присутності покійника. В основі як змісту, так і форми лежав парадокс. За Гегелем, у справжньому мистецькому творі зміст і форма тотожні, зміст - це лише перехід змісту у форму. С. Беккет творив з постійним усвідомленням цього руху. Значення походило від самої форми, а оскільки парадокс став головною стру-ктуруючою одиницею в його творах, ми можемо мати багато прочитань його тексту. їхня парадоксальна природа зумовила відкритість, тож їх можна інтерпретувати на власний розсуд.

Сам же Беккет не дав інтерпретацій: "Якби я знає, що це означало, я б сказав це в п'єсі". Його цікавили тонкощі форми та механізм утворення значення в мові: "Про зміст немає мови, велика чіткість твору й намагання зберігати форму якомога щільнішою захоплюють самі по собі". Те, що тримало форму якомога щільнішою, - це і була логіка парадоксу. Вона зумовила всі структурні й семантичні одиниці Беккетових творів, від мови до персонажів, які були теж суперечливими та такими, що доповнювали один одного.

Майже всі персонажі автора, який не тільки залишив Ірландію, а й покинув писати англійською мовою, мали, ірландські прізвища. "Сміх та сльози, - говорив він, - ось що для мене гельська культура". Незважаючи на клоунаду Беккета називали письменником для філософів, письменником песимістичного спрямування. Думаємо, що драматург мусив бути песимістом в інтересах людини, бо наважився працювати виключно в негативній зоні людського досвіду.

Вироблений ним стиль вражав простотою лексики та синтаксису, частими повторами, суворим, але потужним ритмом. Драматург невблаганно вилучив усе, що не було йому конче потрібним, з кожного слова відтискав максимум значення, а із кожної фрази - максимум інформації. Тому на перший погляд абсурдні думки і абсурдні слова персонажів твору виявилися не такими вже й безглуздими. Деякі фрази можна навіть назвати афористичними, наприклад: "Кричить на черевик, хоча винна його нога", "Чи не ліпше кожному з нас піти власним шляхом?", "Усі змінюються, усі, крім нас", "Думати - то ще не найгірше зло", "Ми народжуємося на світ божевільними. Дехто такими і лишається", "Сліпі часу не відчувають", "Чи я спав, поки інші страждали".

С. Беккет - представник тих драматургів, які працювали над розв'язанням болючих питань, пов'язаних із проблемою духовності та життєвих цінностей людства. Деградація духовності суспільства стала свідченням, за митцем, занепаду культури, традицій, звичаїв, нехтування Божими заповідями, мораллю, порушенням етичних норм, а як наслідок - байдужого ставлення до тих, хто зазнав лиха, до злидарів, до слабких духом, як наслідок - влада золота, війни, ворожнеча, несправедливість. Театр абсурду С. Беккета не абсурдніший за наш світ, який часто і був театром війн, руйнації, голоду. Автор закликав людство схаменутися, зупинитися і чекати на прихід таємничого Годо.

Запитання для самоконтролю

1. У якій країні зародився "театр абсурду"? Хто став його засновниками?

2. Які особливості цього напрямку?

3. У чому новаторство твору Ф. Дюрренматта "Візит старої дами"?

4. Які образи-символи зустрічалися у творі?

5. Як відображена проблема масового знеособлення особистості у п'єсі Е. Йонеско "Носороги"?