Розділ «3. Т. Драйзер - майстер реалістичної прози. Особливості творчого методу»

Драйзер відчував справжню прірву, яка відокремила реальне життя від світу буржуазного друку: "Ничто меня так не смущало, как противоречие между тем, что я наблюдал, и тем, что я прочитал. В книгах все было красиво, безмятежно и никогда ни намека на жестокость жизни и ее грубость и пошлость.... Начиная с 1898 г. - с того времени, как я начал находить себя в литературе, - я пытался писать вещи такого рода, которые если и устраивали какие-нибудь журналы, то очень немногие. Поэтому мои литературные заработки были небольшие, а мой путь по большей части был тернистый".

Влітку 1899 р. прозаїк із дружиною поїхав із Нью-Йорку в село Моми до свого друга А. Генрі. Там він написав кілька оповідань, але А. Генрі наполягав написати роман. "Наконец - в сентябре 1899 г. я взял кусок желтой бумаги и, чтобы угодить ему, написал наобум заглавие - "Сестра Керри" и начал писать". В основу сюжету митець поклав історію однієї із своїх сестер - Емми. 29 березня 1900 року роман був завершений - це важлива дата в американській літературній історії і перший великий твір молодого письменника (29 років Т. Драйзеру). Подавши матеріали до друку, довелося чекати 7 років, щоб Америка почула його. Роман був виданий спершу в Англії, де мав успіх, а в США у дійсності побачив світ лише у 1907 р. Ного автора називали аморальним, "соромом Америки". Але він продовжував працювати, хоча перебував у справжніх злиднях.

З великими труднощами Т. Драйзеру довелося у 1901-1902 рр. опублікувати кілька оповідань, а в 1903 р., опинившись без засобів існування, змушений перервати роботу над романом "Грішник". Вів жебрацький спосіб життя, не раз з'являлася думка покінчити з життям. Одного разу пішов до річки з твердим наміром померти самогубством. Чоловік, що працював на поромі, погодився перевезти, вирішивши, що той втікав від дружини. Його слова викликали іронічний сміх і зміну настрою, яка врятувала Т. Драйзера.

Здоров'я було підірване, і брат Поль відправив до санаторію, після якого Теодор влаштувався різноробочим на залізницю (червень-грудень 1903 р.).

У 1904 р. повернувся до літературної діяльності, але працював у журналах. Після конфлікту в редакції у 1910 р. пішов з журналу, щоб повністю віддатися роботі над романом "Грішник", який був виданий в 1911 р. під назвою "Дженні Герхардт".

Після цього Драйзер почав збирати матеріали для нового твору про світ мільйонів - "Фінансист". Роман побачив світ восени 1912 р. Це був початок втілення задуму автора написати епопею для викриття імперіалістичної Америки під назвою "Трилогія бажань". У 1914 - друга книга "Титан", а в 1915 - закінчив роботу над романом "Геній".

Новий успіх прийшов до романіста у 1925 р., коли побачила світ "Американська трагедія", яка відкрила глибину реалістичного методу Драйзера. Роман знаменував певний період в розвитку реалістичної літератури США в 20-ті рр. і став розквітом критичного реалізму в США.

7 листопада 1927 р. Т. Драйзер відвідав Москву і свої враження висвітлив у книзі "Драйзер споглядає Росію" (1928). Пробув у СРСР 77 днів: Ленінград, Горький, Ясна Поляна, Київ, Харків, Донецьк та інші міста.

У роки II Світової війни прозаїк вів активну антифашистську боротьбу, брав участь у міжнародних рухах за мир. Драйзер залишився вірним високим ідеалам. 28 грудня 1945 Теодор Драйзер помер. Останнім словом був заповіт, у якому йшлося по те, що невеликий спадок, який залишиться дружині - Елен - після її смерті піде на будинок для негритянських сиріт.

Над романом "Дженні Герхардь" Драйзер почав працювати ще взимку 1901 р., до літа 1901 вже були написані дві треті роману. Після цього 1,5 року відпрацьовував написане, назвавши твір "Грішник". Автор не міг продовжити роботу через реакційну критику до 1910 р. Тоді повернувся до рукопису, який був завершений у грудні 1910 р. Після доопрацювання в 1911 р. роман був виданий. Цією книгою автор знову кинув виклик буржуазній Америці - він продовжував йти шляхом, що позначився у романі "Сестра Керрі".

У романі автор показав долю людини із трудової родини, яка володіла величезною силою почуттів. Автор по-новому підійшов до змалювання образу головної героїні, де домінував теплий ліризм: "Духовный облик Дженни - как его описать? Бывают такие редкие особенные натуры, которые приходят в мир, не ведая зачем, и уходя из жизни, так ничего и не поняв. Жизнь всегда до последенй минуты представляется им бесконечно прекрасной, настоящей страной чудес, и если бы они могли только в изумлении бродить по ней, она была бы для них не хуже рая. Открывая глаза, они видят вокруг совершенный мир, который им так по душе: деревья, цветы, море звуков и море красок. Это - их драгоценнейшее наследство, их лучшее богатство. И если бы никто не остановил их словами: "Это мое", они, сияя счастьем, могли бы без конца странствовать по земле с песнью, которую когда-нибудь услышит весь мир. Эта песнь доброты".

Дженні була донькою склодува Вільяма Герхардта, який втратив роботу і з трепетом зустрічав кожен ранок, не відаючи, що він принесе його родині. Сам Герхардт дуже хворів. Його старший син - Себастьян (Басе) працював помічником в вагонобудівних майстернях, але одержував лише чотири долари на тиждень.

Дженев'єві (Дженні) - старшій доньці - минуло 18 років, але її ще до цього часу не навчили ніякого ремесла.

Інші діти - Джорж (14 років), Марта (12 років), Вільям (10 років) і Вероніка (8 років) були ще зовсім малі, щоб працювати і всіх їх треба було годувати. Герхардта мучили борги, які оточили сім'ю: лікар надіслав рахунок; відсотки на заставу будинку давно не сплачені; час розрахуватися з м'ясником і булочником.

Місіс Герхардт не була малодушною жінкою, вона стала брати білизну для прання, якщо вдавалося знаходити клієнтів, а в інший час - шила і ремонтувала одяг дітям, готувала їжу.

Життєвий поворот Дженні настав у той час, коли вона з матір'ю найнялася прибирати в готелі, де зупинялися великі політичні і суспільні діячі. Саме тут Дженні познайомилась із сенатором Брандером, який поставився до дівчини з великою душею, з глибоким щирим розумінням. Дівчині було соромно зізнатися, де вона живе і що сім'я терпить нужду. Сенатор прийшов до них, і це дуже вразило місіс Герхардт. Сенатор був багатий, але у свої 52 роки - надто самотній.

"Пятьдесят лет! - часто думал он. - И один, один, как перст..."

Між сенатором і Дженні зав'язалася міцна дружба, яка переросла у пристрасть. Дженні, яка примушувала себе не бачитися з ним, вирішила відійти від цих принципів. (Басса схопили під час кражі вугілля). Дженні вночі пішла просити допомогти за брата саме до сенатора.

Вільям Герхардт заборонив доньці бачитися з сенатором, щоб уникнути зайвих неприємних розмов. Але у сенатора були щирі наміри, проте батько, надавившись трагічних наслідків від таких зв'язків, стояв на своєму. Усе йшло до того, що коли Дженні дізналась у газеті про смерть сенатора Брандера (він тим часом виїхав зі штату Колумбус) вона чекала дитину. Вільям Герхардт, який в душі обожнював доньку, вигнав її з дому, а потім, тікаючи від сорому, поїхав працювати до іншого міста.

Мати забрала Дженні додому,бо вона скоро мала народити дитину.