Розділ «від доби Романових до сьогодення»

Олесій Михайлович (1645 — 1676)

1654 (літо) - Перші фальшиві звіти царських опричників з приводу «великого» захоплення українців від рішення Переяславської ради під проводом Богдана Хмельницького, на якій у присутності царських послів було заявлено про союз із Росією. Такі «звіти» не мали нічого спільного з правдою, а подавалося цареві власне бажання як воля «козацького народу». Нині невідомо, чи були якісь документи, які стосуються Переяславської ради. Відомо натомість з ряду джерел, що в Березневих статтях Богдана Хмельницького ставилася вимога незалежності Церкви та суверенітету козацької (Української) держави. Проте оригінали статей не збереглися. Московський їх примірник начебто згорів, а примірник Богдана Хмельницького був вивезений разом з іншими козацькими архівами до Росії, де за ним і слід пропав.

Проте з уцілілих дотичних до угоди матеріалів виразно видно, що це був усього військовий тактичний союз, а не міждержавна угода. Однак українська влада в значній більшості не знає (і не хоче знати!) власну історію.

1654 - Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите».

Заборона простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап'янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».

1654—1708 - Постійне порушення Московією, підписаних Богданом Хмельницьким угод з Україною. Підкуп старшин та нацьковування козаків проти старшин.

1667 (30 січня) - Андрусівська угода. Укладаючи за спиною України сепаратний договір з Польщею про припинення війни, московський цар Олексій ставив перед поляками такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень свого дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так московити тоді називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни».

Федір III Олексійович (1676 — 1682)

1677 - Наказ Московського Патріарха Іоакима, відомого тезою «когда будет много языков, то великая смута пойдет по земле», видерти з українських книжок аркуші, «не сходные с книгами московскими».

70-ті роки XVII сторіччя - У статуті для проектованої Московської академії', виробленому за царя Федора Олександровича Патріархом Іоакимом, було заборонено приймати вчителями українців «того ради, что прежде таковіи являются якобы совершенно благочестивые, а потомъ по малу развратныя словеса вѣрѣ всѣвати и оныя непорочности цѣлость терзати начинають»6.

Іван Олексійович* (1682 — 1696) Петро І7 — кривавий (1682 — 1725)

1685 - Скасування автономної української церкви (у 1620 році було визнано відновлення підпорядкування київської митрополії' Константинопольському патріарху) і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, а й над освітою та культурою України.

Ця фатальна подія в житті українського народу та історії' української цивілізації' сталася під час правління на лівобережжі Івана Самойловича, який, попри ряд поступок Москві, був оголошений «зрадником Москви», скинутий з гетьманства та запроторений на сибірське заслання. Як і більшість московських дій, повне підпорядкування Москві київської митрополії' відбулося підступно й нахабно8.

1687 - Міждержавний договір, укладений за примусом Москви на річці Коломак на Харківщині між новообраним гетьманом України Іваном Мазепою й козацькою старшиною з одного боку та московськими царями Іваном і Петром та царицею Софією з другого, відомий історії' як Коломацькі статті. Вони стали наступним кроком на шляху не лише обмеження державних прав Гетьманщини, а й знищення української суті. У 19-й статті того договору перед гетьманом і старшиною ставилось питання про необхідність тісного державного об'єднання Гетьманщини з Московською державою і ліквідації' національної окремішності українського народу за допомогою шлюбів «малоросійського» народу з «великоросійським» народом та інших можливих дій. А нині, не моргнувши оком, пробують українцям втовкти, що глибоке зросійщення України - природній процес, що ніхто на нікого не тиснув, ніхто нікого до нічого не примушував...

1689 — Київській лаврі було заборонено друкувати книги без дозволу московського патріарха: «...к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...»9.

1690 — Указ Московського Патріарха Йоакима проти «польскіе и литовскіе печати книгь». Тим указом, який був виданий в останні дні земного шляху патріарха, а відтак був його своєрідним заповітом для нащадків, глава Московської церкви заборонив мало не все тодішнє церковне письменство українське, не спиняючись навіть перед таким стовпом православія, яким був св. Димитрій Ростовський. Перший том «Четій-Миней» його авторства спалено, а дальші видання поправлено «по великороссійской грамати-ке» так, що й не пізнати автора-українця.

В Історії' українського письменства Сергія Ефремова10 сказано (стор. 157), що за часів Петра І московське духовенство почало було агітацію, щоб «на Москві не было игумена и архимандрита отъ козацкаго рода». Для них вони були «ляшенки» і «черка-сишки», котрі «ни кь чему негодницы». Агітація проти ігуменів з козацького роду дуже швидко переросла у вимоги, щоб «Моско-витяне были и въ козацькой землі» на всяких церковних урядах.

1690 - «Сугуба, трегуба і многогуба» «анафема» Московського собору на книжки великих тогочасних учених та церковних діячів, тісно пов'язаних з Києво-Могилянською академією - С. Полоцького11, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барано-вича, А. Радивиловського, Є. Славинецького.

1693 - Заборона Московського Патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.

1693 - Лист Московського Патріарха Андріана до Києво-Печерської лаври про заборону друку будь-яких книг українською мовою.

1696 - Ухвала сейму Польщі про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України на заміну української.

1708 - Нечуване раніше жорстоке руйнуваннея гетьманської столиці - Батурина російським військом під проводом Меншикова. Під час тої вакхналії було спалено унікальні бібліотеки гетьмана Івана Мазепи та генерального писаря Пилипа Орлика.