Розділ «ЛЕКЦІЯ 8. ДІЯЛЬНІСТЬ Ж.-Ж. РУССО І П. БОМАРШЕ»

Багатющий фінансист Парі Дюверне мав неабиякий клопіт із офіцерською школою, в яку він вклав величезні гроші і яка ніяк не могла отримати офіційного визнання. Справа була за малим: школу повинна була ощасливити своїми особистими відвідинами його королівська величність. Єдина заковика полягала у тому, щоб знайти фаворита, який би взявся це влаштувати. І він його знайшов. Вдячність Дюверне не мала меж, тому не дивно, що невдовзі фінансовий стан Бомарше значно поліпшився. Перший банкір Франції, він, за словами Бомарше, допомагав йому не тільки кредитами, а й своїм досвідом ведення справ, який, треба гадати, коштував аж ніяк не менше. Гроші — ось що могло стати запорукою успішного просування кар'єрними сходинками.

Державні посади різних рангів у Франції XVIII ст. були предметом купівлі-продажу. Бомарше купив собі посаду секретаря його величності. Не кажучи вже про інші принади, ця посада автоматично підносила Бомарше до так пристрасно жаданого ним дворянського титулу. До імені Бомарше тепер додавалася частка "де". Але це був тільки початок, оскільки кар'єрні міркування Бомарше простягалися набагато далі.

Посада головного наглядача вод і лісів Франції, яку смерть її власника зробила вакантною, була, виходячи із згаданих міркувань, ласим шматочком, але Бомарше був не єдиний, хто претендував на неї. Цю справу він програв, але невдовзі все ж таки зумів вдертися до вищих ешелонів французької аристократії. Посада, яку він купив, називалася — генерал-лейтенант королівського полювання у Лаврській місцевості. Її він обіймав протягом 1763 – 1774 років. Бомарше відвідав Іспанію, де влаштував сімейні справи своєї сестри. І хоча візит був цілком приватний, Бомарше можна було побачиш серед членів іспанського уряду, яких він спокушай грандіозними фінансовими проетами.

Та обставини, що після серії блискучих фінансових операцій Бомарше намагався найти себе на літературній арені, не повинна дивувати. У сім'ї Каронів процвітало повальне захоплення літературою. Ще під час перебування на шкалі королівського секретаря Бомарше написав п'єсу "Оптимізм" яка стала своєрідним відгуком на вольтерівську повість "Кандін, або Оптимізм". Очевидно в Іспанії до Бомарше прийшла думка спробувати свої сили в драматургії, зокрема в жанрі драми, або "сльозної комедії", як тоді її називали, щоб був сценічною повинною і входив у моду.

Сам Бомарше у передмові писав: "Отже, у "Севільському цирульнику" я тільки хитнув підвалини держави, тоді як у своїй новій п'єсі, ще більш їдкій і безкомпромісній, я її опротестовую. — і далі. — Без гострих положень у п'єсі, положень, безупинно спричинюваних соціальною нерівністю, неможливо досягнути на сцені ані високої патетики, ані глибинної моралі, ані істинного і благодійного комізму".

"Шалений день, або Одруження Фігаро" — шедевр сценічного мистецтва та суспільно-політичний акт, справжня сповідь Бомарше. Недарма Людовік XVI, прочитавши у 1782 році рукопис комедії, заборонив ставити її на сцені: "Якщо бути послідовним, то щоб дозволити постановку цієї п'єси, потрібно зруйнувати Бастилію. Ця людина знущається з усього, що слід поважати в державі". Бомарше чудово розумів, що причини заборони його п'єси були суто політичними. Однак сам драматург, який неофіційно займав пост міністра і вирішував важливі державні справи, був потрібний уряду, через те, попри заяву короля, перемогу все ж здобув він.

Незважаючи на численні цензурні перепони, п'єса пробила собі шлях на сцену. Перша вистава комедії відбулась у придворному театрі в 1783 році, а 27 квітня 1784 року п'єса вперше була представлена широкому загалу. Нову п'єсу Бомарше супроводжував грандіозний тріумф. Вона стала піком слави ці популярності Бомарше. Крім того, комедія була передвісницею революції 1789 року. Недарма Дантон заявив, що "Фігаро" поклав край аристократії, а Наполеон назвав п'єсу "революцією в дії".

Усе, що Бомарше напише і зробить далі, буде, як це не прикро визнавати, вже відліком на спад.

Драматург жваво цікавився проблемою реформи опери і намагався знайти прийоми, за допомогою яких можна було б передати філософський зміст п'єси мовою музики. На доказ правильності своєї теорії він написав лібрето до філософської опери "Тарар" (1787, вперше поставлена 8 червня 1787 року), музику до якої створив сам А. Сальєрі.

Роки революції (1789—1794) стали важким випробуванням для драматурга, який стрімко втрачав популярність. Намагаючись реабілітуватися в очах вчорашніх шанувальників, він створив п'єсу "Злочинна мати, або Другий Тартюф", яка стала третьою, заключною частиною драматичної трилогії про Фігаро. 6 червня 1792 року п'єса була поставлена у театрі. Реакція глядачів на неї була більше, ніж прохолодною.

Самому драматургу весь час загрожував арешт і смертний вирок. Щоб якось пом'якшити своє становище, Бомарше пропонував повсталій Франції свої послуги і брався закупити і перевезти на батьківщину з Голландії велику партію рушниць. Проте його афера зазнала краху. У Парижі Конвент оголосив його державним злочинцем, йому загрожував ешафот. Бомарше втік до Англії. Його дружину і доньку було заарештовано, все майно конфісковано. До Парижа Бомарше повернувся лише після поразки революції майже жебраком.

Вночі 1 8 травня 1799 року, через три роки після свого повернення на батьківщину, серце Бомарше зупинилося. Вороги драматурга розпустять плітки про те, що Бомарше отруївся. Звісно, це була неправда.

На сюжети п'єс Бомарше написали опери В. А. Моцарт ("Одруження Фігаро" 1786), Дж. Россіні ("Севільський цирюльник", 1816).

4. Маркіз де Сад — французький письменник, філософ, політичний діяч

Пам'ять про маркіза де Сала була похована під вагою численних домислів і легенд; його щоденникові записи загублені, рукописи спалені Саме його прізвище поєднувалося зі словами "садизм", "садистський".

У відповідь на замовчування його імені шанувальники оголосили де Сада пророком — попередником Ф. Ніцше та 3. Фройда.

Ім'я письменника стало загальною назвою завдяки так званому "садизму", руйнівної теорії, що дозволяє у всьому керуватися інстинктами, отримувати насолоду від вигляду страждань інших, здійснювати злочини заради власного задоволення. Ось чому твори де Сада були виведені за межі літературного процесу, а ім'я його піддано забуттю. У 1834 році Жюль Жане у "Revue de Paris" вперше після смерті письменника опублікував про нього такі рядки: "Это имя известно всем, но никто не осмеливается произнести его, рука дрожит, выводя его на бумаге, а звук его отдается в ушах мрачным колоколом".

Однак, характеристики, що даються де Саду та більшості його романів, цілком умотивовані. Не варто зводити його творчість лише до описів сексуальних збочень, а з випадків недоречної поведінки письменника робити висновок про увесь його моральний вигляд. Де Сад син свого часу, спостерігач та учасник Великої Французької революції, свідок суперечливих післяреволюційних подій. Він провів у в'язниці майже половину свого життя. Його творчість — відображення кризи, що трапилася із людством на одному із поворотних етапів історії, і якщо форми цього відображення створені похмурою фантазією письменника, то ідейно-тематичні витоки невідривні від літературних, філософських і політичних поглядів епохи.

Процес реабілітації письменника, що розпочався у 80-роках XIX століття, триває і до нашого часу і ще далекий від завершення. Героїв де Сада, що здійснювали насилля і знаходили задоволення у сексуальних збоченнях, дуже часто ототожнювали з автором, однак його біографія, сповнена любовних пригод, була досить типовою для XVIII століття.

Витончений еротизм був тоді своєрідною модою у певних колах дворянства. Засуджуючи еротичні пристрасті аристократів, філософи-просвітники піддавалися загальному захопленню. Прикладом тому був достатньо фривольний роман Дені Дідро "Нескромні скарби", що мав мало спільного із піднесеними ідеалами Просвітництва. Світогляд аристократії, яка перетворила життя на суцільну гонитву за насолодами, опосередковано відображав кризу устрою, що занепав та був похований під уламками Бастилії 14 липня 1789 року.