Розділ «ЛЕКЦІЯ 6. ДОБА ПРОСВІТНИЦТВА. ТВОРЧІСТЬ Д. ДЕФО, Д. СВІФТА»

У цьому памфлеті автор гостро викрив духовне та політичне життя епохи, сформоване моральною та розумовою неповноцінністю. Це пародія на історію церков та стан релігійної думки в цілому. Це водночас і соціальна сатира, і передбачення, пророкування.

Незважаючи на те, що памфлети Свіфта виходили анонімно, їх авторство ні в кого не викликало сумніву. Неодноразово сатирика хотіли засудити, але не робили цього, оскільки боялися виступу народних мас за письменника.

Свіфт активним громадським діячем, який не залишався осторонь соціальних проблем тогочасного суспільства. Лікуючи душу як священик, він своїм палким словом намагався вилікувати і суспільство, викриваючи його вади.

З ім'ям письменника пов'язані важливі політичні події, наприклад, укладання у 1713 році мирної угоди між Англією та Францією за іспанський спадок. Сучасники назвали цю угоду "Свіфтовим миром".

З кінця серпня 1714 року Свіфт у Дубліні обіймав посаду декана собору святого Патріка. Варто нагадати, що це "почесне заслання" до Ірландії тривало до кінця життя Свіфта. Для знедоленої Ірландії Свіфт став організатором національно-визвольного руху проти англійців. Цікаво, що знаменитий письменник третину своїх прибутків віддавав у казну на потреби ірландського народу.

Декан собору святого Патріка користувався авторитетом й повагою серед простого люду. Тому його неможливо було змусити замовчати. '

Джонатан Свіфт був порядною і чесною людиною. Його життєвим кредо були слова: "Я пишу не заради слави, єдина моя мета — благо суспільства".

У 1726 році друком вийшов його головний твір, що дав безсмертя його імені, — "Мандри у деякі віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана декількох кораблів".

У рік появи роману Свіфтові виповнилось 59 років,, і хоча розум письменника все ще зберігав свою силу, пережиті драми та лихоліття залишили свій слід. Почастішав головний біль, що мучив письменника ще з часів юнацтва, поступово насувалася глухота, що згодом відмежувала його від оточуючого світу.

Під кінець життя, втративши слух, письменник зробився похмурим, замкнутим, дні проводив у самоті, став неуважним і забудькуватим. Пам'ять ослабла настільки, що він не міг навіть читати. Якось, прогулюючись з товаришем у парку, Свіфт зупинив свій погляд на старому в'язі, верхівка якого вже висохла. "Ось так і я почну вмирати — з голови", — сказав геніальний сатирик.

Часом талант письменника все ще знаходив своє втілення у нових творах, таких як "Повне зібрання витончених та остроумних розмов", "Настанова слугам", "Клуб легіону", але письменник вже відчував, що його життя добігає кінця.

Ще у 1731 році він написав сатиричну поему "На смерть доктора Свіфта", у якій з іронією, що не залишала його до останньої хвилини, описував, як суспільство та друзі сприймуть його смерть.

У 1740 році у листі до своєї кузини Уайтвей Свіфт повідомляв: "Всё, что я могу сказать, — это то, что я еще не ощущаю пытки, но ежедневно и ежечасно ожидаю её. Я знаю, что мне осталось жить очень немного — дни мои недолги и несчастны". Ці передчуття виправдались, і у 1742 році письменник потрапив під постійний нагляд лікарів через своє здоров'я, погіршення якого було пов'язане із душевною хворобою.

Смерть 7 (19) жовтня 1745 року перервала фізичні та моральні муки 78-річного Дж. Свіфта. Увесь свій спадок він заповів на побудову будинку для божевільних.

Про свою епітафію Свіфт потурбувався заздалегідь і написав ЇЇ власноруч. На його могильній плиті висічено на латині: "Тут спочиває прах Дж. Свіфта, декана цієї кафедральної церкви, і жорстоке обурення не може вже краяти його серце. Іди, подорожній, і наслідуй, якщо можеш, ревного поборника справи мужньої свободи".

Такий заповіт залишив Свіфт нащадкам, а ще книги, що стали найкращою сповіддю його непохитної душі.

Сатирик прожив велике і славне життя. Його любив простий ірландський люд, який справедливо вважав Свіфта своїм вірним захисником. Найбільше письменника цікавили проблеми політичні. Тому він не сприймав тогочасного принципу "розважаючи — повчати" і вважав, що читача потрібно не розважати, а будити в ньому злість, примушувати бачити справжнє життя, справжнього себе. Наскільки це йому вдалося, можемо судити, аналізуючи роман "Мандри Гуллівера".

"Мандри Гуллівера"

Спочатку "Мандри Гуллівера" сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв, але швидко розуміємо, що йдеться про найголовніше— про людину і суспільство. Свіфт заперечував політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами, — це сам письменник при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів; перші з них — прихильники високих підборів, другі низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпутії, в якому всі впізнали короля Георга І, який правив Англією протягом 1714—1726 років, призначав тільки прихильників низьких підборів. У наступникові ліліпутського трону, що симпатизував тремексенам і мав один високий підбор, а другий низький і тому навіть трохи шкандибав, сучасники Свіфта пізнали принца Уельського, який загравав з представниками і торі, і вігів, не знаючи, кому надати перевагу.

Запекла боротьба між прихильниками тупого кінця і гостроконечниками — це сатиричне змалювання кровопролитних релігійних зіткнень між католиками і протестантами в Англії часів Свіфта. Синя, зелена, червона нитки, за володіння якими так принизливо боролися можновладці ліліпутів ("Імператор, взявши в руку палицю, тримає її то горизонтально, а кандидати, ідучи один по одному, то стрибають через неї, то пролазять під нею, залежно від того, опускає чи підіймає імператор"), — це кольори англійських орденів Підв'язки, Пані та святого Андрія, за нагородження якими придворні теж були здатні на ганебні вчинки. Стосунки Ліліпутії та Блефуску разюче нагадують відносини між Англією і Францією часів війни за "іспанську спадщину".