Розділ «2. Життєвий і творчий шлях П. Корнеля. Особливості драматургії ("Сід", "Горацій", Драматургічні принципи)»

— історична вірогідність:

— персонажі: королі чи видатні героїчні особи, які, на його думку, найкраще виражали загальнолюдські риси;

— конфлікт між розумом і почуттям, волею і потягом, обов'язком і пристрастю;

— перевага завжди залишалася за волею, розумом і обов'язком.

"Сід"

"Сід". Свій твір Корнель назвав трагікомедією через її щасливий кінець, тим самим порушивши одну із найважливіших вимог класицистичної теорії— строго розмежовувати і не змішувати два основні види драматичного мистецтва — трагедію й комедію.

Ця п'єса не лише користувалася надзвичайним успіхом у глядачів. Вона сприймалася як взірець літературної досконалості: у Парижі побутувало навіть прислів'я "Прекрасне, як "Сід" — тобто найвищий ступінь прекрасного. Всупереч усталеному погляду Корнель звернувся за сюжетом п'єси не до античних авторів, а до п'єси свого іспанського сучасника Гільєна де Кастро "Юність Сіда". У ній знаменитий персонаж іспанського героїчного епосу постав молодим і закоханим. Таким вія був і у Корнеля. Проте французький письменник створив не любовну, а героїчну драму, відтворюючи конфлікт між коханням і обов'язком. Основним прийомом композиції п'єси стала антитеза, за допомогою якої письменник виразив напружену морально-психологічну боротьбу між героями та у їх власній душі. Стрункий логічний розвиток дії у п'єсі, симетрично-контрастне співвідношення персонажів ще більше посилили напруженість драматичного конфлікту.

При цьому ясність та логіка не завадили відчуттю поетичності. Головні герої п'єс — Родріго та його кохана Хімена — ніби змагаються один з одним у благородстві та вірності обов'язку, діючи відповідно до "розумного обов'язку", але вони кохали одне одного, і це почуття знайшло своє відображення у монологах персонажів, у їх "розумних" вчинках, оскільки нерозумна, негідна поведінка здалися їм одночасно згубною і для любовного почуття. Кохання героїв стало суто героїчним. Лише патріотичний подвиг Родріго та казкове благородство і доброта короля Фернандо в кінцевому підсумку обіцяли щасливе єднання героїв у майбутньому. Зразком класицистичної трагедії сприймався "Сід" багатьма поколіннями читачів і глядачів, проте п'єса була критично оцінена теоретиками напряму, зокрема, тому, що мала щасливу розв'язку, не притаманну жанру трагедії. До того ж Корнель порушив і важливе для класицизму правило благопристойності: один із героїв прямо на сисні дав ляпаса іншому. Драматург тільки формально намагався зберегти вірність такому правилу, як єдність часу. Відвівши на дію п'єси 36 годин, Корнель, як справедливо та й не без схвальності зауважив О. Пушкін, "нагромадив подій на цілих чотири місяці".

Історія підтвердила правоту широких прошарків і глядацької публіки, що захоплювалася "Сідом", відкинувши думку Французької Академії. До цього часу п'єси Корнеля не сходять зі сцен світових театрів, а ролі у них вважають за честь виконувати найвизначніші актори сучасності.

Сюжет

Вихованка Ельвіра повідомило доньї Химені приємну новину: із двох закоханих у неї юних дворян — дона Родріго та дона Санчо — батько Хімени граф Гормас бажав мати за зятя першого; саме дону Родріго віддані всі почуття і думки дівчини.

У Родріго давно палко закохана подруга Хімени, донька кастильського короля донья Уррака. Проте вона полонянка свого високого походження; обов'язок наказував їй зробити своїм обранцем лише рівного їй — короля чи принца —- покрові. З метою припинити страждання, яких завдала їй нестримна пристрасть, інфанта робила все, щоб полум'яне кохання пов'язало Родріго та Хімену. Зусилля її мали успіх, і тепер донья Уррака з нетерпінням чекала дня весілля, після якого в серці її повинні згаснути останні іскри надії, вона зможе воскреснути духом.

Батьки Родріго і Хімени — дон Дієго і граф Гормас — славні гранди й вірні слуги короля. Проте, якщо граф й донині являв собою надійну опору кастильського престолу, час великих подвигів дона Дієго уже позаду — у свої роки він більше не міг, як колись, водити християнські полки у походи проти невірних.

Коли перед королем Фердинандом постало питання про вибір наставника для сина, він надав перевагу досвідченому дону Дієго, чим несвідомо піддав випробуванню дружбу двох вельмож. Граф Гормас вирішив, що вибір короля був несправедливим, дон Дієго, навпаки, піддав хвалі мудрість монарха, який безпомилково обрав людину, найбільш гідну.

Роздуми про переваги одного й іншого гранда перейшов у суперечку. Почали взаємні образи, і, врешті-решт, граф дав дону Дієго ляпаса; той вихопив шпагу. Супротивник вибив її із ослаблених рук дона Дієго, проте не продовжував бійки, оскільки для нього, славного графа Гормаса, було б найбільшою ганьбою заколоти беззахисного старигана.

Смертельна образа, нанесена дону Дієго, може бути змита тільки кров'ю винного. Тому він наказав своєму синові викликати графа на смертельний двобій. Родріго вагався — адже йому потрібно буде підняти руку на батька коханої. Кохання та синівський обов'язок відчайдушно боролися у його душі; проте, так чи інакше, вирішив Родріго, навіть життя із коханою дружиною буде для нього нескінченною ганьбою, якщо батькова честь залишиться без помсти.

Король Фердинанд розгніваний недостойним вчинком графа Гормаса; він наказав йому вибачитися перед доном Дієго, але гордий вельможа, для якого честь вища за все на світі, відмовився коритися волі короля. Графа Гормаса не лякали погрози, оскільки він упевнений, що без його непереможного меча королю Кастилії не втримати свого скіпетру.

Донья Хімена у розпачі гірко жаліється інфанті на прокляту гордість батьків, що може так легко зруйнувати їхнє з Родріго щастя, яке їм обом видавалося настільки близьким. Як би далі не розвивалися події, жоден із можливих варіантів розв'язання конфлікту не призведе до добра: якщо у двобої загине Родріго, разом із ним загине її щастя; якщо юнак переможе, союз із убивцею батька стане для неї неможливим; якщо двобій не відбудеться, Родріго буде зганьбленим і втратить право називатися кастильським дворянином.

Донья Уррака, прагнучи заспокоїти Хімену, запропонувала лише одне: наказати Родріго завжди супроводжувати її, а там, можливо, батьки за допомогою короля самі все владнають. Проте інфанта запізнилася — граф Гормас і дон Родріго уже відправилися на місце, обране ними для двобою.

Перешкода, що виникла на шляху закоханих, змусила інфанту співпереживати, але в той же час викликала у її душі таємну радість. У серці доньї Урраки знову ожила надія та солодка туга, вона вже побачила Родріго, який підкорив багато королівств і тим самим став їй рівним, а значить — по праву відкритим для її кохання.