Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

           Пріихалъ до Кієва на полы умерлый,

           Где розмаитыхъ лЂкарствъ долгій часъ заживалъ,

           На докторы отъ кроля самого коштъ мЂвалъ .

Сї знаки королївської прихильности до його особи не могли потїшити Сагайдачного, коли він бачив таку компромітацію своєї полїтики, коли король вирікав ся всїх тих обіцянок, на підставі яких військо пійшло в останню війну, запевнене Сагайдачним, що його бажання королем прийняті.

Військо, одержавши королївську відповідь на свої петиції, вислало зимою нових послів. Досї маємо про нього тільки коротеньку згадку, з лютого 1622 р., коли се нове посольство їхало до Варшави. «Широко про заспокоєннє (релїґійної справи) і скасованнє унїї там писано, а коли б не були успокоєні, грозять конфедерацією, ще не чуваною; перше посольство відправлено з обіцянкою, що їх заспокоять, і на се в другім листї так написали: як король й. мил. хоче тільки нас (козаків) заспокоїти, то в такім разї вся Русь схоче мати спокій в вірі; вкінцї просили заслужених грошей, відповідно до обіцянки королевича». Так оповідає зміст сеї нової петиції наш припадковий кореспондент. Разом з тим митр. Йов розіслав свій окружник до всїх православних, щоб тримали ся своєї православної єрархії, були їй помічні, а унїатів не признавали і свої духовні потреби, як не могли на місцї, то в Київі задоволяли, у своїх владиків, що пробували в сїй неприступній для польських впливів твердинї[1328].

Козацьке військо тим часом, іґноруючи королївський наказ не затримувати ся на волости, розташувало ся на зиму на волости, в воєводстві Київськім головно. Правительство, не сповнивши своєї обіцянки — виплати грошей, мусїло через пальцї на се дивити ся, і не вводило туди жовнїрів, щоб не дїйшло до крівавих конфлїктів. Але й козачина, здаєть ся, вела себе по можности здержливо — не тільки уступаючи впливам статочнїйших, але і у власних інтересах — щоб не дати правительству приводу відмовити в заслужених грошах і в усїх иньших обіцянках. І хоч шляхта київська пищала й скаржила ся перед королем на козацькі «тяжкости» (так як волинська на жовнїрів, що там роскватирували ся, теж не заплачені), і король мусїв заспокоювати її всїляко, але військо козацьке з великим притиском підносило потім, що воно, вертаючи ся з війни, «нїяких припасів не домагало ся, і одержавши умовлену заплату росходило ся до дому», і король не мав сміливости заперечити тої козацької чемности[1329].

Козацька депутація мала авдієнцію у короля 21/II н. с.[1330]. Змісту королївської відповіди не знаємо. Король, очевидно, в справі виплати мусїв повторити те, що вже перед тим росписував на потїху всїх інтересованих: що гроші лежать «відраховані» у Львові; що його дворянин Обалковский от-от поїде з ними до козаків, а королївські комісари, виїхавши разом з ним, при виплатї полагодять иньші справи козацькі[1331]. І по за тим — правдоподібно нові повторення, відкликування до сойму, і т. п.

Двох річей треба буде правительству добити ся від козаків: щоб їх полки вийшли з волости й розійшли ся, друге — щоб вони не зачіпали ся з Турками і не псували дипльоматичної справи. Хотинські прелїмінарії ще потрібували ратифікації, в тій справі мало їхати до Туреччини велике посольство, і треба було особливо тепер обминати всього, що могло б подразнити Турків і перешкодити уложенню трактату. Була гадка ужити козачину в війнї з Шведами, щоб відтягнути від походів на Турків. Козаки прийняли сю гадку дуже радо, і зимою 1621/2 р. двадцятитисячне військо козацьке рушило на Литву, і в лютім у гетьмана литовського Кр. Радивила ставили ся посли козацькі, полковники Йосип Путивлець, Адам Подгорський і Донець, заявляючи, що вони, сповняючи наказ королївський, готові прибути в Ливонію і навіть без плати служити тут. Радивил готов був взяти їх на службу, сподїваючи ся тим запобігти їх походу на море[1332]. Але дуже бояв ся при тім козацьких своєвільств і грабунків, а ще більше почала нарікати на се шляхта литовська, боячи ся спустошень, і почала наставати на гетьмана, щоб не брав козаків[1333]. Радивил по довгих ваганнях взяв собі до Ливонії тільки невеликий полк, самих «старинних і комонних» козаків, а решту відправив[1334], так що се не могло дуже заважити на козацькі відносини на Українї, і надїя на ослабленнє українського напруження через сей ливонсьвий похід мусїла зникнути[1335].

Лишало ся покладатись на впливи старшини і на вдоволеннє, яке викличе виплата грошей. Але хоч гроші ті, як писав король, ще в січнї лежали «відраховані» у Львові, то все нїяк не могли звідти видістати ся на Україну. А треба було спішити ся, бо вже приходили трівожні вісти, що козаки збирають ся на море, як не з Днїпра, то з Дону — для благовидности, щоб не компромітувати польського правительства і не входити з ними в колїзію[1336]. Та участь українських козаків, в такім донськім походї певно, зістала ся б секретом полїшінеля, і йди потім доведи турецькому правительству, що то були козаки московські! Занадто стара то була пісня!

До всього злого, ще й Сагайдачний вмер під той час — 10 квітня ст. ст. 1622 р. «По многихъ знаменитыхъ воєнныхъ послугахъ и звитязствахъ на ложи своємъ простеръ нози свои, приложил ся къ отцемъ своимъ, съ добрымъ исповЂданіємъ, исполненъ благихъ дЂлъ и милостыни», як записує помянник тодїшньої митрополїтальної резіденції, монастиря св. Михайла в Київі[1337]. Огірчений і прибитий несловністю короля, крахом своїх плянів і надїй, він присвятив останнї хвилї свого житя роспорядженням своїм майном, в дусї тих змагань і плянів, які одушевляли його в останнї лїта многотрудного житя. Пять днїв перед смертю (5/IV) тестаментом своїм роздїлив він своє майно, визначивши «шафарами й вЂрными депозитарами» того маєтку митрополита Йова і свого наступника на гетьманстві Олифера Голуба.

           Маєтность свою роздалъ єдину на шпиталЂ,

           Другую зась на церквы, школы, монастырЂ,

як записує його панеґірист. «Ялмужну значную» записав на київське брацтво — «тисячій кидка»[1338]. З иньших лєґатів докладнїйше знана його фундація, вчинена його «духовницею» при львівськім брацтві, культурно-національнім центрі його близшої отчини. Півтори тисячі золотих призначив він на фундацію при Успенськім львівськім брацтві «на науку и цвиченє дЂток християнскихъ, на вихованьє бакаларовъ учоныхъ, вЂчными лЂты», аби з доходу тої фундації тримано «на кождый рокъ на вихованьє учоного майстра въ греческомъ языку бЂглого, церкви божой и дЂткамъ християнскимъ народу росийскому потребного», з остереженнєм, що нї на що иньші сї доходи не мають призначати ся, тільки на науку[1339]. Коли се була вповнї власна ідея старого гетьмана, то старий вихованець «Острозьких шкіл» вірний зостав ся її греко-руським традиціям до кінця. Панеґіристу ж свому дав привід поставити Сагайдачного прикладом «кождому рицерови» козацького стану, як належить «шафовати своєю маєтністю»:

           С того гетмана кождый рыцеръ нехъ се учитъ,

           Якъбы тыжъ мЂлъ на свЂтЂ тотъ животъ свой кончить:

           Ото онъ въ вЂрЂ своєй святой трвалъ статечне,

           И ойчизны своєй бронилъ тыжъ менжне,

           И маєтностю добре своєю шафовалъ,

           Не на костки и карты и збытки оберталъ,

           Але яка єсь слышалъ, на речи добрыи,