Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

           Души єго по смерти барзо потребныи.

Смерть ся була тяжким ударом православним, взагалї Українцям, що мали всяку підставу покладати великі надїї на заступництво Сагайдачного перед королем в релїґійних і національних українських справах, на вагу його особи, його впливів і заслуг в правительственних кругах. Сумним почутєм віє від епіґрафа поставленого на панеґірику братської школи на його «жалосний погребъ»:

           Не вЂсте ли, яко властелинъ великъ паде въ сій день въ Ізраили

Похорон був справдї жалісний, і утрата ся ще гірше зменьшувала шанси реалїзації королївських обіцянок 1621 р. Але вона дуже неприємною пригодою була і для правительства, яке хоч і пошило в дурнї старого гетьмана з його старосвітськими надїями на королївське слово, все таки багато докладало ся на його льояльність і впливи між козачиною. Кн. Юрій Збаразький, перший сенатор Корони з титулу українського маґната уважаний за спеціалїста в українських справах, на першу вість про смерть гетьмана забив трівогу: «Аби ми знову не попали в турецьку війну! З козаками до нинїшнього дня не покінчено, хоч мали ми часу досить, аж занадто, до переговорів з ними. П. Обалковский, не відправлений в час з грошима, не міг приїхати на час, а тим часом, як учора я дістав відомість — вмер Сагайдачний, такий вірний і відданий в. корол. милости і річипосполитій гетьман запорозький: легко зміркувати, на скільки лекше було договорювати ся з козаками за його власти. Тепер Бог зна, якого собі гетьмана виберуть: дуже правдоподібно, що найбільше своєвільного, бо і натура їх того потрібує, і дісціплїна[1340] попереднього була для них занадто тяжка. Дуже легко можуть вийти річи дивні. Здаєть ся, викрало ся їх[1341] немало до Донцїв і пішли з ними на море — отже зараз Турки будуть гнївати ся. До Орди посол королївський не відісланий, анї Джан-Антон не відправлений, і тим цар[1342] дуже ображений; є відомости від бранцїв з Перекопу і Білгороду — пишуть до свояків, що цар і ґалґа збирають ся на війну, ображені тим, що їх послів затримують так довго».

Князь-референт українських справ радив поспішити ся з висилкою великого посольства до Туреччини, для ратифікації трактату (призначений був на то його брат кн. Криштоф). Написати зараз лист до візира, що козаки, які вибрали ся на море, се козаки донські, вислані Москвою, Польщі на злість — аби не вірили Турки, як би хто їх запевняв, що то українські запорозькі; заразом поскаржити ся за набіг на Україну мурзи Кантеміра. Спішно вислати посольство до хана, і полагодити справу козацьку. «Козакам доконче зволь ваша корол. милость визначити гетьмана від себе тепер як найскорше — козака тамошнього запорозького, бо кого иньшого вони не приймуть, і був би він до нїчого. Тільки що трудно знати, кого б власне заіменувати, не знаючи анї його вірности, анї характеру. Я думав би так: нехай би ваша кор. милость зволив післати лист з пропуском[1343], а там Обалковский, порозумівши ся з тими, що вашій кор. мил. і річипосполитій найвірнїйші (він же там не раз був між ними!), нехай би визначив такого[1344] — аби тільки був популярний між ними і заслужений, бо инакший не мав би між ними нїякого впливу, анї зміг би утримати їх в обовязку. Тільки то все треба зараз і скоро залагодити, бо дуже коротка та нагода, і як тільки трошки забарити ся, буде справа страчена»[1345].

Правительство занепокоїло ся, заворушило ся теж. Приспішено висилку посольства до Царгорода, а козакам, щоб не спокушало їх море, «наказано вийти на волость, і доти там лежати, доки посол не вернеть ся, або не буде якоїсь відомости»[1346]. Інтересами української шляхти пожертвовано для інтересів полїтичних. Обалковский з грошима був уже перед тим висланий. Наздогін виряджено комісію для постанов з козаками (в маю); вона ж мала заняти ся вибором нового гетьмана, коли прийшла вість про смерть Сагайдачного. Обіцянками й грошима удало ся стримати козачину в сей критичний момент від морських походів. Військо козацьке вийшло з Запорожа на волость, щоб заняти ся вибором нового гетьмана і переговорами з правительством. Тільки невелика партия, на пяти чайках, викрала ся на море, мабуть з Донцями разом, і за ними наздогін посилали на Дон, щоб їх завернути[1347]. Але вибору гетьмана комісії не вдало ся взяти в свої руки. Рада для вибору була визначена на Русаві, за два тижнї від св. Юрия, і козаки вибрали гетьмана самі, не чекаючи королївського поданя. Правда, вибір випав для правительства користно. Незважаючи на те, що льояльну полїтику Сагайдачного так гірко скомпромітовало само правительство, впливи Сагайдачного і його партизанів були все таки на стільки ще сильні, що на гетьманство вийшов їх чоловік — повірник Сагайдачного, зіставлений ним шафарем його маєтку Олифер Остапович Голуб, і скільки міг, вів далї полїтику покійного гетьмана, себто яко мога оминав конфлїкт з правительством. Але все таки в правительственних кругах були невдоволені з сього вибору; принаймні кн. Збаразький дуже нарікав і пророкував всякі біди. «Сей народ буйний, бундючний і так сею останньою турецькою війною надутий, що легко важить собі всякі накази, а тим більше маючи тепер гетьмана з черни[1348], перевівши сей вибір против постанови королївської і зневаживши свою старшину[1349], — як їх почнуть підущати попи, то нема що й думати, аби вони стали послушні, поки своєї власної крові не настрашать ся», писав він королю [1350]. А одному з товаришів-сенаторів додавав до сих погроз; «Передчував я се, і писав королеви, гень-гень за житя Сагайдачного, бо знав, що він уже вмерав, та й він, неборак, чоловік чесний, справний і відважний, і річипосполитій дуже жичливий, якого козаки нїколи не мали між собою, — остерігав, що так воно буде по смерти його».[1351]

Кінець кінцем гетьман настав для правительства не найгірший, і потерпів тут тільки принціп — що козаки не взяли гетьмана з рук короля, а самі собі вибрали. Але козачина взагалї зовсїм несклонна була слухати, що їй диктуватиме правительство, і місія комісарів стріла повне фіаско. «Перемогла сильна партия черни», писав король на підставі реляцій комісарів, «вибрала собі гетьмана по гумору свому — що й старшим їх не буде в лад».[1352] Можливо, що оконечний вибір гетьмана був відложений до приїзду комісарів, але вибрано Голуба незалежно від їх волї. Про те щоб відновити постанови 1619 р., не було й мови. Козачина пригадала, що се гроші привезено торішнї, а час вже й на нові, що мали по давнїй постанові приходити на день св. Ілї (а сї переговори з комісарами мали місце десь при кінцї мая ст. ст. або на початку червня). За те що не підуть на море, козаки домагали ся збільшення плати, а також права кватировання на волости і побирання собі удержання (леж і приставств), коли річпосполита не пускає їх на море, анї на иньшу війну не посилає. Грозили инакше йти на Запороже і звідти на море, на Турка, покликуючи ся на те, що з покійним гетьманом (Жолкєвским) була у них така умова: як гроші на час не приходять, вільно їм на море йти[1353] (в дїйсности, як ми знаємо[1354], така умова комісією 1619 р. не була прийнята, але козачина стояла при нїй, і комісія 1622 р. приймає за факт істнованнє такого контракту)[1355]. Правдоподібно, підносили й иньші жадання (напр. богато говорено про незабезпеченість ранених і старих козаків), тільки в сучасній кореспонденції мова йде головно про сї два: виплату на св. Ілю збільшеної плати і право приставств на Українї[1356]. Про виписку і зменьшеннє війська до вказаного давнїйшими соймами числа не хотїли й чути.

Такий ультіматум поставило військо козацьке на радї «на полю під Кагарликом», десь при кінцї мая. Комісарі випросили тільки, щоб військо почекало пять тижнїв королївської відповіди, а від себе пообіцяли, що плата їм буде збільшена до 50 тис. і виплачена на св. Ілю. Комісари опирали ся при тім на листї присланім їм з Обалковским, що в потребі можуть козакам додати плати десять, а навіть двадцять тисяч. А обставини були справдї такі, що козаки, як то кажуть, і в ус собі не дули з королївських жадань; комісари не привели з собою нїяких значнійших сил, війська не було взагалї через конфедерацію. Але король не хотїв розуміти сього. Не тільки не хотїв позволити приставств, — бо ся перспектива таки в страшну панїку привела українську шляхту, — але і на побільшеннє платнї не хотїв згодити ся. Сильно докоряв комісарам, що вони переступили свої права, обіцявши козакам додаток, і наказав їм, аби знову їхали до козаків, під той час як будуть післані гроші (на св. Ілю нїби, але розумієть ся, з деяким опізненнєм[1357]. Комісари сим разом мали виторгувати від козаків, щоб вони зрікли ся підвисшення і розійшли ся з війська, «зіставивши тільки три тисячі або мало що більше» («три або чотири тисячі» в иньшім листї). «Нїколи військо, вертаючи з иньших воєнних експедицій, не вимагало того (роскватировання): одержавши умовлену плату, розїздило ся до домів і осель своїх, не наприкряючи ся обивателям коронним; треба, щоб і тепер заховано давнїй порядок: нехай самі поміркують, що така маса принесла б останнє знищеннє всюди, куди б обернулась», доводив король комісарам. В тім же дусї, дуже мягко, писав і козацькому війську[1358]. Але сам не покладав великих надїй на успіх нової комісії, й поручив підскарбію таки приладити, секретно від самих комісарів, ті додаткові 10 тис. зол., щоб їх мав при собі довіренний писар на випадок, як би комісарам таки не вдало ся козаків умовити. А в справі кватир наказав комісарам як ultima ratio просити козаків, щоб зіставали ся в послушности й ждали нової комісії з «великих і значних людей».

Король очевидно відчував, що й ся нова комісія, — хоч як він силкував ся настягати до неї участників, не буде дуже авторитетна. Головно, що не можна було їй дати доброї військової асістенції. Війська не було анї на лїкарство. Конфедерація жовнїрська тягнула ся далї, й кн. Збаразький не помиляв ся, думаючи, що приклад сеї жовнїрської конфедерації може настроїти козачину тільки на тим вищу ноту[1359]. «Все з конфедератами й лїсовчиками виїзжають, беручи з них собі міру і приклади, — що їм мілїони платять і на розбої їх скрізь пальцї дивлять ся, і вони не тільки припаси, а й ланові гроші на волости без милосердя збирають, а проте і повну платню дістають», писали про козаків комісари, і справедливо додавали: «Трудну задачу вкладають на нас — словами відводити те, що вони самими фактами доводять». На бажаннє, щоб козаки вийшли з волости та стали на шляхах татарських — боронити Ордї дороги, козаки «відповідали питаннєм — що там будуть їсти, коли тих трох або чотирох золотих, що дістануть на шаблю, не стане і на прожиток (pro victu et amictu), бо дуже голі й голодні». «Раз у раз питають, де подїнуть ся калїки що хлїба-соли собї заробити не можуть, або ті що домів не мають, копати не вміють, а просити стидають ся? Як їм стільки ж грошей дістанеть ся, як і тим що багато з неприятелем не воювали, то не матимуть за що собі й домів та обійстя постарати — бо того за кілька золотих не справлять» [1360].

Приходило ся годити яко мога, не доводячи до розриву, щоб не допустити до походу на море. І так проривали ся невеликі походи на море: уже, як згадано, якась невеличка екскурсія була в маю (кн. Збаразький писав, що ходило пять чайок козацьких і здобули турецький корабель)[1361]. Потім в липнї французький посол писав з Царгороду, що тридцять козацьких чайок зявило ся недалеко Царгороду, 15 льє від міста, і руйнували побережа Анатолїї, взяли богато кораблїв турецьких на морі; в великій небезпечности була також Кафа. В Царгородї був великий страх, «бо поголоска про чотири козацькі чайки на Чорнім морі лякає Турків більше нїж чума в Мореї або Берберії — так вони налякані з сього боку», поясняє французький посол[1362]. А тут іще своєвільні ватаги з Браславщини й Поділя — люде старости браславського і камінецького набігли на околицї Білгороду і землї волоські шарпнули. Мирза Кантемір відповів на все се походом на Покутє[1363]. Все се дуже заплутувало відносини до Турків, неясні й без того, через зміну особи султанської: Осман згинув в маю від військової революції, й на тронї засїв новий султан Мустафа. А тут саме виберав ся до нього той «великий посол» кн. Кр. Збаразький, для уложення трактату.

Через се комісія головну вагу мусїла положити на забезпеченнє від морських походів. Вона рішучо відмовила ся від королївського поручення — їхати на козацьку раду на св. Ілю та намовляти козаків, щоб вдоволили ся давньою платнею (40 тис. золотих): відписували, що се не тільки їм самим «смертю пахне», — а хоч, розумієть ся, їм «солодка смерть за отчину», все таки вони за лїпше вважають ще й далї служити королеви й річи посполитій, — се скомпромітує перед козаками короля і державу, наведе біду на Україну (козацькими лежами) і турецьку грозу на річпосполиту (походами на море). «Трудно і з розсуднїйшою старшиною трактувати, а що вже як надтягне безіменна чернь — там розуму й Духа святого анї питати». Військо і так, не сподїваючи ся приcилки грошей на час, було вже визначило похід в тиждень по св. Ілї, і наказало борошно готувати, а для платнї, щоб її одержати, полишало своїх депутатів. Нової комісії, задуманої королем, чекати не хочуть — кажуть, що на Запорожу будуть вести з нею переговори[1364]. Кінець кінцем нова комісія мусїла таки виплатити війську ту надвишку, 10 тис., аза те Запорозцї обіцяли, що доки не буде закінчена справа з Турками, себто не буде забезпечений спокій і посол з Царгороду не верне, вони не будуть ходити на море. Справа леж і приставств зістала ся одкритою: додаток до платнї військо вважало тільки компензатою за те, щоб не йти на йоре [1365]. По доброму обіцяло, що на волости людям наприкряти ся не будуть, підуть на Запороже, на свої звичайні місця і «там в степу будуть собі старати ся на прожиток»; так написали й королеви. Але про виписку й зменьшеннє війська та иньші постанови 1619 р. і чути не хотїли. Казали, що війська буде ще більше, до сто тисяч, і як їм на весну не знайдеть ся иньшої служби, то вони таки підуть на море. Про знищеннє човнїв отже не було що й говорити[1366].

Така козацька «надутість» дуже злостила правительственні круги, і розвивала переконаннє, що треба як найскорше скупати козачину на ново, в крівавій лазнї. Сю гадку напр. не перестає на всякі способи повторяти в своїх листах і промовах кн. Збаразький. Але поки що, стиснувши серце, приходило ся годити, відкладаючи на лїпші часи розплату.

---

СОЙМ 1623 Р. І ЦЕРКОВНО-НАЦІОНАЛЬНІ ДОМАГАННЯ

---

Заходи православних до сойму, iustificatia митрополита, supplicatia православної шляхти, петиція козацька, grаvаmіnа православних

В тих переговорах, чи властиво рефлексіях їх в королївській кореспонденції — бо не маємо деклярацій козацьких нї з першої (майської) нї з другої (серпневої) комісії, нї змісту їх петицій, висланих по другій комісії до короля, з посольством козацьким (кінець серпня с. с.), і можемо судити про них тільки з тих рефлексій в правительственних сферах, — виступають все жолудкові питання козачини: справа підвисшення платнї, право приставств і леж. Коли се не односторонність самих рефлексій (правительство могло спеціально інтересувати ся сими «реальними» справами, відсуваючи на бік иньшу «ідеольґію»), то можна се толкувати двома причинами. По перше — перевагу взяла «чернь», маса козацька, відтиснувши старшину на другий плян (сей мотив про перевагу черни над старшиною неустанно повторяєть ся в правительственних сферах в другій половинї 1622 р.)[1367], а маса могла дїйсно інтересувати ся тими питаннями жолудковими більше нїж національними. По друге, питання церковно-національні король мабуть від початку зіпхнув на сойм — що там їх треба полагодити, і з ними треба було чекати сойму.

Сойм був росписаний на початок 1623 р., і заздалегідь в українських кругах почала ся аґітація і приготовання до відповідних заходів на соймі. Провід вів в тім митрополит Йов, що з смертю Сагайдачного став рішучо на чолї релїґійно-національного українського руху. Новий гетьман не мав відповідного авторитету і стояв на другім плянї, але колишнїй львівський дідаскал на митрополичім столї «второго Єрусалима» держав ся гідно і опираючи ся на співчутє козацької старшини, сміло прийняв на себе ролю духового провідника України.

Вище згадана була його окружна грамота з кінця 1621 р., де він накликав православних тримати ся своїх православних владиків і не попускати нї в чім унїатській єрархії[1368]. З кінцем 1622 р. він видрукував меморіал, призначений для правительства п. т. Iustificatia. Вона адресована королеви, а підписана «Йов Борецький митрополит з усїми епископами низько чолом бє». Писана, розумієть ся, по польськи, в головнім повторяє вона гадки й арґументи давнїйшої «Протестації», тільки в формі здержливійшій. Широко розводить ся про льояльність руського народу, боронить його против підозрінь і обвинувачувань в шпіонстві і ворохобництві, кинених останнїми часами на суспільність руську, духовенство і патр. Теофана; виправдує посвященнє владиків; запевняє, що вони не шукали тут нїяких особистих користей, і радо зречуть ся своїх прав до владицтв, коли король схоче виконати своє право презентації і визначить на сї владицтва осіб православних: Теофанове посвященнє було вимушене потребою, бо король перестав презентувати владик патріархови[1369].

Меморіал сей мав заступити особисте оправданнє митрополита з владиками перед королем. Митрополит згадує бажаннє короля, висловлене минулого року перед Курцевичом — аби владики ставили ся перед ним. Він признає, що випадало б йому з арх. Смотрицьким явити ся перед королем, подякувати за ласку, за прислані охоронні листи («ґлейти») — «але і недостатки наші, і здоровля мого велика нездатність не дали тому можливости». Митрополит і архіепископ за лїпше вважали тримати ся своїх резіденцій, нїж здавати ся на ласку королївську, хоч би і з охоронними грамотами.

Разом з адресованою королеви «юстификацією» епископату була приладжена і видрукована, також по польськи, «Суплїкація до сенату Корони і в. кн. Литовського, від обивателїв коронних і в. кн. Литовського, стану шляхетського, релїґії старинної грецької, послушенства східнього»[1370]. Вона служила доповненнєм до епископського меморіалу. Написана сильно, а місцями навіть різко, без тої смиренної (хоч і гідної) покори Юстифікації, вона впадала в тони козацького меморіалу 1621 р. або соймової промови Древинського [1371] ударяючи сміло на беззаконне ламаннє правительством прав запоручених православним, і на привідцїв сих утисків і беззаконь, унїятських владик, «сих Пакостів, Шишок, Стецьків, Душохватів, Палисвітів, Почаповських і Рутських, що під теперішню хвилю удають з себе владиків руських»[1372]. Вона характеризує сю полїтику, як змаганнє до того, «аби на Руси не було Руси». «Старти ся змінити віру руську значить силкувати ся знищити руський народ, а силкувати ся знищити руський народ — чи не значить ся задумувати знищити визначну частину самої отчини»[1373], бо — поясняє він — «віра східня не може бути знищена инакше як з знищеннєм народу руського». І давши кілька образків тих кривд і утисків, які терплять православні, навівши безконечний реєстр міст і місточок, де православні «відсунені від урядів лавицї міської ратушної, ремісники з цехів витиснені, позбавлені церков, предками їх, тої ж віри, з муру і дерева будованих, а при тім терплять морди незносні, вязнення, банїції, в урядах завішення, кари, секвестри і под.[1374] меморіал ставить справу на ґрунт полїтичний, в дусї соймової промови Древинського. «Унїя наших відступників (церковна) очевидним способом захитує, розриває, псує унїю народу руського з королївством Польським» (звязь полїтичну). «Народ руський, що має служити непробитим муром від ворогів для королївства, наповняє уха своїм плачем і скаргами по містах і місточках, а на рештї й по селах королївських, і ледве вже Низ і Україна може вмістити людей, через унїю витиснених з домів і маєтків своїх» [1375]. «Поки ще стоїть цїлою унїя полїтична, забезпечуючи цїлість отчинї, свободу, права і вільности всїм тром народам — треба викинути сю кістку незгоди, сю сфальшовану унїю[1376]. Викинути зовсїм, а не старати ся заспокоїти справу якимись компромісами. Бо — кінчить автор — «заспокоїть ся руський народ не розрізаннєм дитини на дві половини (мати не позволить на те!), себто не розірваннєм епископій і роздвоєннєм митрополїї, бо се значило б не заспокоїти нас, народ руський, в релїґії і при правах наших нас зіставити, але розпокоїти і в безправстві знести»[1377].

Сей меморіал української шляхти задавав тон православним участникам сойму. Між ними був знов і сам Древинський, як депутат волинський, й інструкція волинської шляхти поручала послам допоминати ся забезпечення релїґійної свободи дісідентам та основного заспокоєння грецької реліґії[1378]. Особливу увагу звернено на запорозьке військо. М. Рутский пише, що перед соймом відбуло ся дуже велике зібраннє козаків «на київських полах», і там рішено добивати ся повного скасовання унїї в державі, а як би се було неможливо, то принаймнї, щоб унїатських владик зложено з урядів і маєтности від них відібрано і віддано православним . В петиції козацькій, висланій на сойм, що в головнім повторяла петицію хотинську, бо ж король з тими справами відіслав військо на сойм, справа церковна була видвигнена тепер на перше місце. В першім пунктї її послам поручало ся просити, щоб король його милость, згідно з своїм приреченнєм, зробивши кінець релїґійній боротьбі як в Коронї так і в. кн. Литовськім, зволив наказати основно заспокоїти старинну релїґію грецьку, унїатів віддалити від церков і маєтностей, а владик посвячених патріархом єрусалимським полишити при церквах і маєтностях, які здавна належали до них, та відкликати видані против них унїверсали. Крім того в петицію вложено ще пункт в справі брацтва київського, до якого належало військо: «просять привилею для брацтва при церкви Богородицї в Київі і для школи заложеної для наук і вчення ріжних язиків». (З иньших доповнень сеї петиції против хотинської вкажемо жаданнє потвердження козацької юрисдикції і мішаного суду в справах з міщанами, права спадщини, без одумерщини — притоку до того дали, очевидно, грамоти випрошені королївським секретарем Єловицьким на відумерлі маєтки козацькі. Упоминали ся також грошей, які стратили ся з платнї через ріжницю курсу монети).

Як ілюстрацію релїґійних угисків, що вимагають скасовання унїї для заспокоєння грецької релїґії, предложено соймови, правдоподібно — тими ж козацькими делєґатами, реєстр беззаконностей і кривд, які потерпіли останнїми часами православні . На першім плянї, як у всїх тодїшнїх скаргах, фіґурують беззаконства й кривди православним в Вильнї і в епархії фанатичного владики полоцького. Потім ідуть українські міста. У Львові Русь видалено з усїх цехів; маґістрат не дозволяє звонити по церквах, ходити з тайнами до хорих, проводити процесією небіжчиків через місто й иньші обряди публично справляти. В Перемишлї Крупецький вже кілька лїт позабирав усї церкви; неповинних міщан півроку томив у смердячій вязницї, мучив і кількох людей на смерть замучив. В Соли мучили вязницею ігумена добромильського. В Ярославі за приводом апостата Крупецького забрано церкву, Русь вязнять і мучать через унїю. В Буську, Белзї, Сокалї й Красноставі холмський апостат Пакоста забрав усї церкви й мучить священиків. В Кремінцї, Берестю, Кобринї й иньших містах володимирської дієцезії апостат Мороховський позабирав церкви й мучить священиків і людей. В Луцьку, Ровнім й иньших містах луцької дієцезії апостат Почаповський позабирав церкви; свящ. Івана Немильського вхопили за для унїї і в кайданах привели до Замостя. В Пинську і всїй пинській дієцезії апостат Сахновський позабирав церкви й мучив людей. Київський апостат Рутский наробив багато беззаконства і знущань з людей старої грецької віри і церкву в Київі (св. Софію) знищив.