Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Козацький реверсал сей має дату 17 н. с. жовтня (два днї по згаданій реляції польських делєґатів). Підписали його: «Петро Конашевич, старший; Ян Ярич[1096]; Григорій Затиркевич осавул війська запорозького; Михайло Воловець[1097]; Тишко Бобель; Станїслав Злочовский; Дмитро Прецлавець; Ян Бачинський; Ян Костжевский; Мартин Пнєвский; Александр Качковський; Іван Гайдученко; Лаврентий Пашковський, писар військовий; Іляш Ільницький[1098]. Крім ствердження підписами і військовою печатю, військо зложило на сї обовязки присягу: «старші полковники і асесори (sic) формально, а поспільству читав їх писар військовий, і вони через аклямацію присягли, що будуть то сповняти». «Не маю сумнїву, що вони будуть мати охоту то сповнити», додав Жолкєвский[1099].

Надїя була дуже сміла, супроти глубокого противенства між бажаннями і змагання козачини і тими обмеженнями і обовязками, які накинула їй комісія. Але Жолкєвскому хотїло ся віріти трівкости осягнених ним результатів, і він вірив. Відїздячи з під Паволочи в 20-х днях жовтня н. с., він лишив тільки три роти «при самій останнїй Українї», «аби виписчики, котрих козаки від себе відсилають, не збирали ся в купи», та від «тих рвачів Татарів». Все иньше військо висилав на Підгірє, під угорську і шлезьку границю, де треба було стерегти землю від хижих Лисовчиків з Угорщини, й де все більшим полумєм розгорала ся страшна тридцятьлїтня війна[1100]. «Глубокій спокій на Українї, з божої ласки», писав він з кінцем року до свого помічника, польного гетьмана Конєцпольского, і поручав вивести решту війська під Карпати, стерегти границю від карпатських «сабатів»[1101].

Але спокій глубоким не був. Нема сумнїву, що козацька старшина, уступаючи пресії правительства та його чорній невдячности супроти козацького війська, мала надїю, що й сим разом обставини незадовго розвіють всї обмеження вложені на козачину останньою комісією, і зовсїм не брала собі їх дуже траґічно. Сагайдачний, що правда, їздив на Низ і палив козацькі чайки — так принаймнї доносив правительственним кругам[1102]; але не перший се раз уже палено ті чайки, а вони все далї зіставали ся.

Виписка була, без сумнїву, більше формальністю. З переходом до королївщин козаки правдоподібно не спішили ся, справедливо сподїваючи ся, що до Ілї свята руського можуть зайти ще дуже важні переміни в загальній ситуації. Старший, якого б заіменувало правительство, очевидно, міг бути тільки правительственним комісарем при козацькім війську, а не дїйсним начальником його, коли б се іменованнє не мирило ся з військовим вибором. Що до заборони походів на море, то загороджуючи дорогу походам на турецькі міста, польські комісарі заразом давали козакам до зрозуміння, що не мають нїчого против участи їх в кримських, усобицях і походів на Крим, а також, правдоподібно, відкривали їм перспективу участи в війнї австрийській. Козацькі посли вислані кілька місяцїв пізнїйше до Москви з трофеями кримського походу поясняли, що їм «на людей турецького царя заборонено ходити з Запорожа, а не з малих річок: з річок їм, окрім Запорожа, ходити не заборонено трактатом, і на Крим їм ходити не заборонено»[1103] І таке толкованнє було не вповнї довільне; з листів Януша Радивила довідуємо ся, що і в офіціальних кругах було звісно про таку інтерпретацію: «з козаками постановлено тільки що до моря, все иньше відложено на сойм, дано їм одначе право ходити на Орду», писав Януш[1104]. З иньшого його листу довідуємо ся, що до козаків їздили аґенти австрийські з листами короля і гетьмана, закликаючи їх на службу цїсарську. Козаки заявляли готовість іти туди в числї тридцяти тисяч, але жадали ґарантїй, що без них не буде нїяких репресій на козачину, і хотїли грошей наперед, мотивуючи се тим, що инакше для мобілїзації мусїли б брати ріжні побори, а се викликало б нарікання і репресії шляхти[1105] Поки вели ся сї переговори, козаки пішли в Крим, закликані очевидно Шагін-ґераєм, що вернувши ся з Персії, розпочав тодї разом з братом завзяту боротьбу з ханом Джанібек-ґераєм. «Ходили з Запорожа на кримські улуси, а було їх з 5000 чоловіка, мали битви з кримськими людьми по сей бік Перекопа, під самим муром; Татар було в Перекопі з 7000 чоловіка, а передової сторожі 1000, і козаки Татар багато побили і народу християнського богато висвободили з рук татарських»[1106] Так оповідали в Москві козацькі посли, післані туди з татарськими невільниками з сього походу.

Польські мужі державні знайшли вихід козацькій енерґії. Правда се трохи нагадувало «охримову свиту», але польська полїтика не перший раз латала ся тим способом — треба було зараз заспокоїти Турка, отже нехай уже відібєть ся то на Татаринї.


VII. Козачина в службі національних українських змагань. Київський освітний рух і відновленнє православної єрархії



КОЗАЧИНА ПРОГОЛОШУЄ СВОЮ СОЛЇДАРНІСТЬ З УКРАЇНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ В СПРАВАХ ПРАВОСЛАВНОЇ РЕЛЇҐІЇ, ЇЇ УЧАСТЬ В ЦЕРКОВНИХ СПРАВАХ В ДРУГІМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.


Релїґійно-національний елємент в програмі козачани, традиція про нецерковність козачини і релїґійна ідеольоґія в козацькім обиходї, культурно настроєні елєменти козачини і близкість їм релїґійно-національної справи, непотрібність здогадів про спеціальну релїґійну пропаґанду між козачиною, характеристика релїґійности козачини у Йова Борецького, козацький манїфест 1610 р., лист Гр. Тискиневича

Тодї як польські полїтики і правителї тїшили ся «приборканнєм української своєволї», вчиненим комісією 1619 р., що так безоглядно подиктувала козачинї свої умови й страхом оружної боротьби змусила прийняти їх всупереч змаганням і бажанням своїм — козачина готовила собі тріумф далеко важнїйший і реальнїйший від сих паперових побід комісарських. Те що досї носило ся перед очима уважнїйших полїтиків більш як побоюваннє або передчутє, готове було заманїфестувати ся фактом значіння в тих обставинах незвичайного. Козачина приймала на себе справу, яка була протягом чверть столїтя предметом неустанних, завзятих, але безуспішних змагань української інтелїґенції. І те що не удавало ся осягнути заходам публицїстів і богословів, полїтичних дїячів і релїґійних аґітаторів, лїпших сил духовних і світських сучасної України й Білоруси, було здобуто завдяки тому, що справу взяло під охорону своєї шаблї «низове рицарство». Відновлена була православна єрахія, засуджена на смерть правительством чверть столїтя тому, а з нею на повільну, але вірну, як здавало ся, смерть призначене церковно-національне житє України й Білоруси, обставлене хитромудрими барієрами, на яких розбивали ся стільки десятолїть всї заходи українського і білоруського суспільства, вирвало ся знову на новий простір і забезпечило собі нову можливість боротьби й розвою. Національній полїтицї правительства був заданий удар такий, якого воно не сподївало ся нїколи. І заданий був тими самими покірними козацькими опортунїстами, які так низько корили голову перед маєстатом річипосполитої й її волею на Раставицї.

Козачина вступила в нову добу свого істновання, віддавши незмірно важно услугу релїґійному (а з тим і національному) українському житю, і включивши від сього часу в свою проґраму вповнї свідомо — службу національним потребам українським в їх релїґійній формі. Між козацькими домаганнями, між дезідератами ставленими правительству козачиною майже незмінно фіґурує від сього часу жаданнє ґарантій для православної церкви — сього національного українського палядіума тих часів, — як одна з найбільш інтимних, найбільш близких козацькому серцю потреб. Козачина стає загально признаним, офіціальним сторожем і протектором українського церковного — а з ним культурного і національного житя.

Досить несподївана се роля для буйних добичників, так мало звязаних з яким небуть церковним житєм, що сучасник Сарнїцкий, збиравши відомости про козаків 1580-х років, вважав їх по більшій части за [1107] Магометан , а народня українська поезія в цїлим рядї утворів висміяла повне відчуженнє запорозьких козаків від церковного житя:

           Славні хлопцї,

           Пани Запорозцї,

           Побачили вони

           Скирду сїна в полї;

           Отаман і каже:

           «Оце ж браття, церква» !

           А осавул каже:

           «Я в їй сповідав ся»,

           А кошовий каже:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 46. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи