Число козацького війська не означало ся, але військо мало виключити зпоміж себе ріжну збиранину, яка поналазила в останнїх лїтах до козацтва: «ремісників, купцїв, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафанників, балакезїв, різників, кравцїв і иньших неприкаянних від себе відогнати і виключити з реєстрів («виписати»), а також і тих всїх новоприбувших міщан, які в двох останнїх роках, виломавши ся з урядової юрисдикції, пристали до нашого війська — аби вже більше козаками не називали ся, і на будуще без волї короля й. м. і п. гетьмана коронного таких до війська приймати не будемо»[1061]. Плата лишала ся в тім розмірі, який ухвалила комісія 1614 р., але козаки, як сказано, полишили сю справу до порішення соймови. При виплатї сеї платнї комісари проєктували перевести «виписку виключених і зложити реєстр війська, аби тільки певне число зоставало ся»; але козацька деклярація проминула се мовчки.
Другій пункт з тих, що звернув на себе увагу при переговорах — се справа «старшого». Житомирський проєкт, як і ухвала 1614 р., говорив просто тільки, що старший їх має бути «з королївської руки»[1062]. Козаки хотїли виразного зазначення, що сей старший має бути не іменований правительством, а вибраний військом і тільки затверджений урядом. Особливо виразно се зазначено в декларації козацькій, тим часом як декларація комісарська не висловляєть ся так докладно, може бути що й навмисно, так що в її стилїзації можна розуміти старшого іменованого, а не вибраного[1063].
Инші справи полишено, як в давнїйших постановах: козаки будуть пробувати на своїх звичайних місцях, не виходячи на волость; не будуть зачіпати ся з сусїднїми державами, і т. д. [1064].
Козацьку деклярацію підписали як старшини козацькі: Петро Кунашевич на той час війська й. к. м. запорозького гетьман рукою своєю, Богдан Балика, Харлик Свиридович, Іван Мамаєвич асавул війська й. к. м. запорозького, Лаврентий Пашковський писар війська й. к. м. запорозького, Станїслав Костжевский, Ян Міровский. Деклярація писана по польськи — але ми маємо її тільки в копії.
Сойм, на котрий мала вислати своїх делєґатів козачина для порішення тих ріжних питань, мав зібрати ся під весну 1618 р. Таким чином кілька місяцїв мали потягнути ся відносини statu quo. Але сим соймом безпечно козаки не мали причини журити ся, як і постановами комісії, з огляду на обставини, в яких сї постанови укладали ся. Тодї як вели ся переговори над Росю, королевич Володислав ішов з невеличким військом під Смоленськ, щоб своєю появою підогріти кандидатуру свою на московський трон, поки надтягнуть сильнїйші війська. Конфедерація незаплаченого війська затримала його на зиму в Вязмі, і супроти браку засобів і слабких надїй на соймові кредити роблять ся всякі заходи коло того, щоб притягнути до участи в московській кампанїї в можливо більших розмірах козацьке військо, як одиноку силу, яка могла бути зараз, моментально змобілїзована, щоб витягнути кампанїю і королевича з того багна, в якім так сумно він застряг[1065] Сим також, між иньшим поясняєть ся та вирозумілість, яку показав до козацьких ґрімас, їх «річей і фантазій» старий їх ворог Жолкєвский, відповідаючи «гладко і людяно» на їх «горді й надуті листи» й усякими способами пильнуючи обійти конфлїкт. Так само обережно ставив ся супроти козаків і сойм. Не хотячи уступити нї в чім серіознім, «искупував время». Не маємо звісток, чи посилали козаки своїх делєґатів у тих справах, які відложили до рішення сойму, чи сойм мав перед собою тільки акти комісії, предложені Жолкєвским. Але се властиво не зміняє річи. Не хотїли зразити козаків, з якими саме тодї вели ся переговори про похід у Московщину, а з другого боку — не хотїли зробити скільки небуть серіозних уступок козачинї; тому пущено справу в нову проволоку. Соймова ухвала «про низових козаків», повторивши стереотипові жалї на «козацьку своєволю» і шкоди, які терпить від них українська шляхта і польська полїтика загранична, рішила, що для доведення козацької справи до кінця має бути вислана нова комісія, і вона разом з гетьманом має порішити все — ті спірні питання, які з попередньої комісії пішли до сойму. Був се очевидний викрут, бо справа була вияснена осїннїми переговорами аж занадто добре, і сойм найлїпше міг оцїнити, як далеко можна було піти в уступках козацьким бажанням. Але в даний момент він не вважав можливим висловити своїх гадок відкрито, по попереднїй науцї, яку дали козаки своєю абстіненцією під час останньої турецької кампанїї. Правительству ж, королю і його повірникам доконче хотїло ся притягнути козачину до московської війни. Сойм, дуже неприхильний московським плянам короля, дав рік часу на полагодженнє відносин з Москвою і майже нїяких коштів до провадження війни (тільки оден звичайний побор). Отже треба було хапати ся, щоб попробувати ще вирвати у фортуни щось, і вся надїя була на козачину.
Кінчила ся постанова погрозами на козаків, як би вони знову ходили на море або иньшим способом зачіпали ся з сусїднїми державами. Але крім погроз ухвалив сим разом сойм і дещо більш реальне: постановлено добити ся від козаків, щоб попалили свої човни, в яких вони ходили на море, а за се виплатити їм відшкодовання 6000 золотих. Гроші сї навіть були виплачені коронним підскарбієм. Чи дійшли до рук козаків, се не знаю — може. Але призначена козакам річна платня — дарма що така убога — і сим разом виплачена не була, і сим одним козаки могли вважати себе морально розвязаними з усїх обовязків і обмежень вложених на них останньою комісією — так само як і попереднїми.
Полїтика козацька, тактика статочнїйших. Сагайдачний як репрезентант її. Біоґрафічні звістки про Сагайдачного, його характеристики, традиція про нього
Постанови комісій з останнїх лїт, соймові дебати і конституції виявляли зовсїм виразно задушевні бажання польського правительства і шляхетських кругів що до козачини. Звести козачину до невеличкої пограничної сторожі, в числї одної тисячі — як проєктувала комісія 1617 року, віддати її в повне і абсолютне роспорядженнє польської воєнної адмінїстрації, зігнати з «волости», позбавити власної юрисдикції, обчистити з усїх прикмет соціального фактора, суспільної опозиції — яким власне завдячала вона свою стихійну силу і свій незвичайний зріст останнїх лїт — така була ся задушевна думка польських кругів. Проєкт комісарських постанов 1617 р. (житомирський) і пізнїйші дебати соймові показували її зовсїм виразно; тільки досї річпосполита, зайнята ріжними війнами, не маючи свобідного війська на приборканнє козачини, навпаки — ще потрібуючи козацького війська для помочи, не могла своїх бажань здїйснити на практицї, перевести в житє своїх ухвал і комісарських постанов. Але було се, очевидно, тільки питаннєм часу та поправи полїтичних обставин. І провідники козачини мусїли се розуміти зовсїм ясно.
І супроти того вставало тяжке питаннє — якої тактики держати ся козачині супроти правительства, взагалї супроти польської держави?
Чи старати ся присипляти його увагу, не підіймаючи нїяких принціпіальних справ, запевняючи в готовости козачини прийняти всякі його жадання, представляючи всякі конфлїкти й суперечности інтересів як хвилеві малозначні непорозуміння, а заразом дбати про те, щоб приподобати ся йому ріжними прислугами в його державних потребах та можливо прихилити до себе? Чи ставити справу кождого разу гостро, торгувати ся за кожду свою прислугу і жадати формальних уступок для козацьких претенсій і дезідерат — формулувати їх ясно і отверто, хоч би і не в усїм їх обсягу, не всї на раз, а ступінь за ступінем здобувати для них формальне признаннє правительства?
Перше було лекше: не загострювати, не задирати ся, покладаючи ся на те, що «якось то буде»: що фактичні обставини: брак воєнних сил, і потреба в війську козацькім, загальна дезорґанїзація і брак екзекутиви не дадуть можности польському урядови допильнувати на дїлї своїх домагань, і козаки не манїфестуючи своїх претенсій, годячи ся на все, фактично зістануть ся далї хозяєвами України, як зіставали ся вже стільки часу, невважаючи на всї конституції й комісїї, вислані на них. Правда, се був непевний рахунок, бо перше полїпшеннє в загальних полїтичних обставинах могло дати польському правительству спромогу збити козачину з позицій — бодай на якийсь час, і не можна було сумнївати ся, що правительство і шляхта не занехають такої нагоди. Нїякі присиплювання уваги, нїякі заяви льояльности, нїякі придобрювання і заслуги не могли забезпечити від того козачину, як тільки вона стала виразом соціальної опозиції шляхетсько-польському режімови.
Се був ворог не примирений, смертельний, і польсько-шляхетські круги не могли панувати спокійно, поки він жив — поки козачину не общіпано з тих її соціальних аспірацій і не зведено до ролї простого воєнного корпусу пограничної сторожі. Козачина з усїми своїми здобутками, фактичними володїннями і т. д. все жила на вулканї.
Але дорога формальних здобутків, забезпечення своїх жадань і претенсій конституційними, законодатними ґарантіями була не тільки далеко тяжша, але також не мала перед собою значнїйших виглядів. З того часу як козачина набрала соціальної закраски і стала репрезентанткою суспільних змагань народнїх мас (і далї — коли вона прилучила до того ще домагання релїґійно-національні, ставши речником національних потреб і домагань українського елєменту взагалї) — її домагання ішли занадто далеко, підривали занадто глубоко всю соціально-полїтичну будову річипосполитої, щоб можна було сподївати ся їх законодатної реалїзації — навіть розложивши сї домогання на довгі роки, на поменьші етапи. Навіть той страшний удар, який задала річпосполитій Хмельниччина, похитнувши самими основами її, не довів польські круги до добровільних уступок козацьким домаганням в сфері полїтичній і національній, не тільки що соціальній. І можна було знати, що перше нїж згодити ся на яку небуть серіознїйшу формальну уступку козачинї, річпосполита напружить свої сили, щоб козачину погромити — як погромила в 1596 р.
Значить, обидві дороги кінець кінцем зводили ся до тоїж самої перспективи — оружної боротьби за козацькі змагання, і останнїм критерієм мали бути відносини реальних сил. Для козачини в його новій формі питаннєм житя ставало таким чином можливе збільшеннє оружних сил, які могли б забезпечити його ролю господаря на Українї і оборонити від можливого розгрому з боку ворожого польсько-шляхетського режіму. Дороги, якими йшов зріст козацьких сил, ми вже бачили — се було так сказати інтенсіфікація соціального характера козацтва і через неї — притягненнє можливих більших мас народнїх, розширеннє території козачини, і розвій воєнних сил, які стояли б на оборонї сих покозачених мас і територій. Для розвою воєнних сил була потрібна вдатна, добичлива війна. Для розширення козачини між масами треба було хоронити її від погромів, які неминучо викликали депресію і підривали атракційну силу козачини. Значить поки не було шансів виграти в оружній боротьбі з державою, треба було уникати всяких оружних конфлїктів. Тіж шанси довго мусїли бути ще по сторонї річипосполитої, поки вона в своїх руках держала всї замки й укріплені пункти «волости», а одинокою твердинею козачини зіставала ся Сїч. Значить треба було до якогось часу перед усїм обминати гострих конфлїктів, можливо не давати місця гострим репресіям з боку річипосполитої, меньше налягати на формальні концесії й пильнувати фактичного «стану володїння». В сїм напрямі переважно і йде тактика козацьких полїтиків, тих «статочних» чи «старших» елєментів, які держали її в руках, від Байбузи і Кішки до Сагайдачного і Кулаги. Не доводити до загострень відносин, не відмовляти услуг річипосполитій, пригадувати, що козацька сила їй потрібна, але знову і не вислугувати ся понад міру, навпаки — по можности не випускати Польщу з воєнних клопотів. Хто зна навіть, чи в усїх тих зачіпках з сусїднїми державами було тільки своєвільне добичництво, а не було певного пляну — втягати річпосполиту в воєнні трівоги, які б займали її воєнні сили, не давали можности обернути сї воєнні сили на приборканнє козачини, навпаки — змушували річпосполиту запобігати козачини для помочи; одним словом — utile dulci.
Такі прикмети має козацька тактика і всього того часу, коли ми можемо добачати в нїй провід Сагайдачного.
Роками 1616-7 зачинаєть ся історична дїяльність сього визначного проводиря козацького, хоч безперечно його впливи і вага в козацькім війську сягають далеко ранїйших часів. Але мало про кого з визначнїйших наших людей сих часів знаємо так небагато як про нього. Посмертний панеґірик, зложений на похорони Сагайдачного ректором брацької школи Саковичом (ВЂршЂ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана войська є. кор. милости Запорозкого, 1622), головне джерело для його ранїйшої біоґрафії, каже нам дуже мало:
Уродил ся онъ въ краяхъ Подгорских Премысскихъ,
Выхованъ въ вЂрЂ церкви всходнейзъ лЂтъ дЂтинскихъ.
Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтивыхъ
...................................................................................
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 42. Приємного читання.
TextBook