Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Але характер, енерґія, здібности, проявлені молодим печерським архимандритом в сїм шкільнім інцидентї, очевидно, були відповідно оцїнені і в київських інтелїґентських сферах, і в козацьких кругах. Капітуляція була зроблена з честю для нього: за цїну перенесення фундації до брацтва він здобував ролю його старшини, і енерґічний, повний інїціативи й амбіції характер Могили давав ґарантію, що в його руках сї права старшого братчика не будуть порожнїм почестним титулом. А коли рік пізнїйше Могилї дістала ся митрополича мітра при живім митрополитї Ісайї Копинськім, ся комбінація не викликала нїякого живійшого протесту з боку козачини, так само як і з боку київських інтелїґентських кругів, не вважаючи на те що Ісайя, чоловік напряму консервативного, старовірського, більш підходив під симпатиї козацьких кругів, ворожо настроєних до всього, що пахло релїґійним компромісом. І ся обставина, і неканонїчне поставленнє Могили було прийняте мовчазною згодою, очевидно, не тільки з мотивів опортунїстичних, але і з огляду на особисті прикмети сього офіціального кандидата.

Комбінація ся відкривала дуже важні перспективи спеціально для київських кругів, заінтересованих успіхами культурного, національного руху. Всї три центри, всї три найважнїйші позиції — Печерська лавра, брацтво, митрополїя, між якими було зазначило ся певне напруженнє, певна небажана дізгармонїя, суперництво, тепер сходили ся в одних руках — енерґічного й здібного печерського архимандрита, і він мав спромогу ті матеріальні і моральні засоби й сили, які давало йому довірє суспільности, і престіж єрархічного голови, і лїтературні та наукові здібности київських лїтератів, і услуги друкарського верстату сконцентрувати і пляново використати на здїйсненнє своїх освітних і релїґійно-національних плянів. Церковні й культурно-освітні інституції київські на кільканадцять лїт злили ся в одну велику, могутну інституцію, кермовану сильною рукою Могили, що кладе глубокий слїд своєї індівідуальности на всїм характері культурно-релїґійного київського житя сих часів, а навіть на культурнім житю цїлої України, завдяки тому центральному, першорядному значінню, яке здобуває собі Київ для цїлої України (й Білоруси по части) з другим і третїм десятилїтєм.

Повний упадок Острозької академії, значний уже в другім десятилїтю, завершуєть ся по смерти Януша Острозького († 1620). Ослабленнє культурного житя замітне і у Львові, де братчики, заняті будовою і прикрашеннєм церкви, меньше дбали про школу, так що стягали на себе докори патріарха. Виленське братцво переживало також чорну годину; про иньші поменьші центри анї говорити. Вороги українського національного руху злорадно вказували на упадок старших огнищ національного руху. «Всї ваші заходи коло освіти не приводять до нїчого», писав православним Смотрицький по своїм переходї на унїю, з кінцем 1620-х років; «лихі були ваші школи давнїйше, а тепер ще гірші. Де школа острозька, львівська, берестейська, й иньші? А виленська? Багато на неї видано кошту, а користи небагато: от уже скільки лїт з неї як з каменя — анї огня анї води! Дїти в ваших школах тільки й мають ту користь, що з телят стають волами» . Супроти того Київ стає безсумнївним центром для всього православного світу Польщі й Литви, стягає до себе сили з усїх кінцїв його, і його культурно-національне житє, з його ясними й темними сторонами, в третїм, четвертім, пятім десятилїтю XVII віка здобуває незвичайне значіннє для цїлої України й Білоруси.

---

ВІДНОВЛЕННЄ ЄРАРХІЇ

---

Турецька гроза над Польщею, роздїл між козачиною, Сагайдачний і Бородавка, переїзд Патр. Теофана і пляни на нього, справа православної єрархії й безуспішність соймових заходів, небезпечність для православної церкви, безоглядність короля, вимираннє православної шляхти, пляни посвящення нової єрархії, Патр. Теофан в Київі і польські замисли на нього, переговори в справі посвящення, роля Сагайдачного й козачини, посвященнє митрополита і владиків

Зазначивши ті обставини, які зробили з Київа — найбільш покозаченого з усїх більших міст України, центральне огнище церковного, культурного й національного житя України (й Білоруси), й ті моменти, які привели козачину до ролї протектора й оборонця сього руху, тепер деталїчно будемо переходити важнїйші явища суспільно-полїтичного і національного українського житя і слїдити участь в них козачини, як найбільш активного національного фактора українського тих часів. Прослїджуючи далї історію зросту козачини, її полїтичної й соціальної сили, ми паралєльно з тим будемо слїдити за історією сучасних суспільно-полїтичних і національних змагань українських, що так тісно вязали ся в сїм часї з зростом і ваганнями козацької сили. Многоважні подїї 1620-1 рр., до котрих ми підійшли в оглядї історії козачини, послужать нам вихідною точкою.

Ми полишили козачину зимою 1619/20 року, в тім моментї як польське правительство, полагодивши, як здавало ся, певно і міцно свої відносини до Туреччини і «змусивши» воєнною силою козачину до капітуляції, вважало можливими перенести свою увагу на захід, на боротьбу протестанських і католицьких партий і володарів, що мала незмірний інтерес для католицько настроєного короля Польщі й його близших повірників. Козацька старшина під проводом Сагайдачного відітхнула лекше, позбувши ся грози конфлїкту з шляхетськими шабельками, і приложила старання, щоб по можности делїкатним способом звести на нїщо ті обмеження, вложені на козачину комісією 1619 р. Як ми знаємо, в цїлім рядї пунктів вона полишила собі право переговорів і петицій до центрального правительства і правдоподібно не спішачи ся, по маленьку мала замір розводити сї переговори. Щоб зайняти загал козацький, Сагайдачний звернув ся до кримських усобиць, і як знаємо — з кінцем року козаки ходили на Перекоп, під його проводом, щасливо і добичливо, без образи маєстату річипосполитої.

Для козацької полїтики обставини складали ся тим прихильнїйше, що відносини з Портою в дїйсности не були зовсїм полагоджені і вже з початком 1620 р. почали приходити з Туреччини трівожні вісти, які наперекір недавнїм сподїванням ворожили близьку і дуже серіозну війну з Туреччиною. З Персією потверджено згоду в осени, турецьке правительство мало розвязані руки й воєвничі поради заохочували молодого султана Османа до нових воєн. Найлекшою здобичею здавала ся Польща й на неї приготовляла війна в найблизшім часї. Козачинї треба було тільки вичекати, і таку полїтику вичікування вів Сагайдачний. Але козацькім масам прищіпити її не було так легко і ще раз козацька стихія (як в 1617 р.) вирвала ся з його твердих рук. Невдоволено корила ся вона полїтицї його і старшини, не мирила ся з уступками зробленими польському правительству, обмеженнєм реєстра, забороною йти на море. Коли Сагайдачний вийшов на Перекоп з старшиною і реєстровцями, серед невдоволених, особливо виписаних з реєстру почав ся рух против нього. Результатом було, що се своєвільне козацтво проголосило Сагайдачного скиненим з гетьманства і вибрало гетьманом Яцка Неродича Бородавку, «зі всїх найнецнотлившого і найбунтовнїйшого», як його атестував Жолкєвский. «Він заявив їм що не тільки на море, а хоч би й до пекла готов іти з ними». Ґрандіозний похід на море — було перше, чого жадала ся своєвільна козачина, і зараз зачали ся приготовання до нього. Вже в лютім рознесли ся поголоски не тільки по Польщі, але й по Туреччинї, що козаки виберають ся великим походом, готують триста човнів[1192]. Запороже перейшло в руки сих своєвільників[1193]

На волости одначе — в Київі, в Терехтимирові, сїм центрі городової козачини, далї рядив Сагайдачний, якого вибір Бородавки, очевидно, зовсїм не позбавив впливів і власти серед статочнїйшої городової козачини (я вказував уже, що в сїм епізодї вперше достерігаємо певного роздїлу між козачиною городовою, що загнїздила ся на волости, і тим своєвільним елєментом, що гуртував ся на Низу). Офіціально Сагайдачний числив ся полковником запорозького війська, під реґіментом гетьмана Бородавки[1194]; неофіціально — був повним хозяїном на волости, незалежно від Бородавки. І тим часом як своєвільна козачина Бородавки забрала ся до приготовань для морського походу всуперіч катеґоричній заборонї останньої комісії і вганяла тим в циганській піт польських полїтиків, — Сагайдачний з своєю статочнїйшою старшиною спокійно займав ся здїйсненнєм пляну, що виник в київських кругах мабуть ще з 1619 р., коли не ранїйше, і тепер знаходив дуже догідні обставини в полїтичній констеляції, коли польські полїтики супроти турецької і козацької своєволї мусїли кидати умильні погляди в сторону статочнїйшої волостної козачини і її скиненого гетьмана.

Ще перед кампанїєю 1618 рову проїхав через Орду і українське пограниче до Москви єрусалимський патріарх Теофан, закликаний туди для участи в посвященню царевого батька митр. Филарета на патріарха московського. Під час кампанії 1618 р. він жив в Тулї, в сусїдстві воєнних операцій, брав участь в московсько-польських переговорах і по всякій правдоподібности мав нагоду познайомити ся і з Сагайдачним і з иньшою важнїйшою старшиною. Перед тим він ще довго був затриманий в Криму (цїлий рік, по словам Борецького), так що на Українї гень заздалегідь були приготовані до його приїзду[1195]. Лїтом 1619 р. він своє дїло в Москві зробив, Филарета посвятив, і на Українї сподївали ся Теофана назад. І сим переїздом його рішено було покористувати ся для відновлення православної єрархії[1196].

Обставини українського житя зробили сю справу незмірно пекучою вже від кільканадцяти лїт. По тім як майже цілий епископат український і білоруський покинув православну церкву, з проголошеннєм унїї, православні в першім запалї хотїли добити ся, аби сих владиків-відступників відсуджено від їх урядів і на епископські місця посаджено кандидатів православних. Сей плян і запал розбив ся одначе о зелїзну рішучість правительства Жиґимонта III не попускати православним і вважати владиків-унїатів за правосильних голов «руської» чи «грецької віри» Польсько-литовської держави, котрих позиції їх прилученнє до католицької церкви не уняло нїчого. По десяти лїтах заходів в сїм напрямі православні переконали ся, що се справа страчена; в останнє на рокошових зїздах 1607 р. вони піднесли ще се домаганнє позбавлення урядів владиків-унїатів, але при компромісї з правительством відступили від сього[1197]. Від сього часу православні добивають ся тільки, щоб на будуще правительство роздавало православним ті бенефіції, що належали до православної церкви, і правительство нїби згодило ся на се, в соймових постановах 1607 р. Але замінивши докладнїйшу стилїзацію сього постуляту, предложену православними, своєю формулою, меньше ясною, правительство витолкувало по своєму сю постанову про обсаджуваннє православних бенефіцій «людьми справжньої грецької віри» і систематично обсаджувало далї всї духовні посади, якими роспоряджало, кандидатами унїатськими. Всї протести православних в сїй справі зіставали ся без результату. Зараз по ухвалї 1607 р. король віддав луцьке владицтво унїату Єловичу-Малинському, і всї протести волинської шляхти лишили ся без успіху[1198]. Так само всї представлення перемиської шляхти і навіть формальна війна, яку повела вона против накиненого їй королївського кандидата унїата Крупецького (1610)[1199] не зробили нїякого вражіння на правительственні круги.

Тим меньше могли вразити їх паперові протестації, якими стріла православна суспільність (шляхетська) обсадженнє королем митрополїї по смерти Потїя Веляміном-Рутским, вірним унїатом, римських вихованцем (московського еміґрантського походження)[1200]. Се була тільки опозиція про око, і так вона мусїла бути оцїнена правительством. На Володимирську катедру Потїя король посадив Ілю Мороховського, Потїєвого секретаря, і протест волинської шляхти, занесений на сойм 1616 р., і жаданнє, щоб на сю катедру посаджено волинського шляхтича[1201], не мали нїякого значіння. А се грозило вже повним вигасненнєм православної єрархії, бо ж від 1610 р. (від смерти Копистенського) одиноким православним епископом на всї українські й білоруські землї зіставав ся львівський владика Тисаровський, та й він дістав ся на свою катедру тільки тому, що присяг держати ся унїї і сеї присяги не дотримав. І коли б не знайшло ся в будущинї другого такого охочого, православні дуже легко могли б опинити ся зовсїм без владиків.

А тим часом правительство, маючи на православних катедрах унїатів, міцно стояло на тім, що сї владики являють ся єдино законними і правосильними духовними властями для православних, повинні мати власть і послух у них і у всїх церковних інституціях своєї епархії. Сфальшувавши конституцію 1609 р. і віддавши всї спори між православними і унїатами під юрисдикцію духовного департаменту трибуналу, де перевагу мали католицькі духовні, правительство поставило православних в становище просто безвихідне. Всї процеси ведені з унїатськими владиками, з їх претенсіями на православні церкви, монастирі, брацтва, маєтности і т. ин., на власть і юрисдикцію над православними, незмінно програвали ся. Всї протести православних, їх заходи на всїх соймах другого десятилїтя XVII в., зіставали ся без скільки небуть замітного успіху.

Опозиційний рух серед загалу шляхти ослаб, і домагання і протести православних депутатів не знаходили енерґічної піддержки навіть в посольській палатї. Проєкт закону в інтересах православних, прийнятий нею на соймі 1613 р., не був прийнятий правительством[1202]. На соймі 1615 р. домагання православних були підтримані тільки опозиційною ґрупою послів, яка й розірвала сойм, не можучи добити ся задоволення православних і дісідентів[1203]. Безрезультатно пройшов і новий сойм (1616)[1204]. В 1618 р. правительство, потрібуючи козачину для московської війни, дало обіцянку в видї соймової конституції «про грецьку релїґію», де читаємо, що як з огляду на навал ріжних справ не прийшло на нинїшнїм соймі «до повното заспокоєння грецької релїґії», то відкладаєть ся воно до близшого сойму, а тим часом людям грецької релїґії забезпечуєть ся спокій, свобідне богослуженнє, і виключаєть ся всяке примушуваннє судове чи инакше в релїґійній справі[1205]. Але ся «досить мягка» конституція, як її називали православні, зараз була опротестована клєрикально-настроєними сенаторами й послами, як неправосильна[1206], а обіцянка «повного заспокоєння» новим соймом (1619) зовсїм не була сповнена, не вважаючи на наставання українських депутатів[1207] і всї «аклямації та голоси» у сїй справі[1208]. Релїґійний спокій зовсїм не додержував ся, коли в гру входили інтереси унїї. Новий унїатський арцибіскуп полоцький Йосафат Кунцевич саме забрав ся підбивати під свою власть православні церкви виленські, і королївський суд вповнї став по його сторонї, присудивши всї церкви й монастирі могилївські полоцькому арцибіскупови, а за оружне противленнє могилївських міщан проголошено смертні засуди на їх провідників.

Десятилїтнї заходи православної шляхти на парляментарній аренї таким чином не привели до нїчого. Справа православної церкви зістала ся в тій же безвиходности, і навіть надїї на можливий вихід з неї малїли й зникали в міру того, як рідшали ряди православних шляхтичів українських і білоруських. «Ваше духовенство вело свою справу тільки за помічю світських людей, але тих сильнїйших помічників вам замітно убуває, а иньших не прибуває», писав в 1617 р. унїатський полєміст арх. Кревза[1209], і православні мусїли болюче відчувати справедливість сих слів.

Тому в київських кругах, коли тут довідали ся про переїзд Теофана, сама собою мусїла виникнути гадка — при помочи єрусалимського патріарха відновити православну єрархію, самовільно, на власну руку, користаючи з опіки й протекції козачини, що робила тут «яко на Українї» справу православних незайманною для правительственних і унїатських чинників. Переговори і наради ведені в сїй справі, розумієть ся, пропали для нас, як пропало майже все з того неофіціального, інтімного житя сих кругів. Бачимо тільки, що духовенство київське рішило в переведенню сеї справи явно не виступати, з огляду на можливі репресії за се з боку правительства, а все взяла на себе козачина, по части київське брацтво.

Здаєть ся минї дуже правдоподібним, що згадане козацьке посольство до Москви, вислане на новий рік 1620, мало метою не тільки переговори з московським правительством, і навіть не стільки сї переговори, як порозуміннє з патріархом, що перебував тодї в Москві ще (московському правительству, до котрого нїби були вислані, козацькі посли не мали властиво нїчого особливого передати — хиба зачепити, чи Москва не схоче давати козакам «жалованье», аби ходили на Крим). В цитованій протестації м. Борецкого можна бачити досить виразний натяк на те, що козацькі посли в Москві порозумівали ся з патріархом[1210], і я думаю, що порозуміннє з патріархом було тодї таки зроблене. Коли він, виїхавши з Москви в мартї 1620 р., прибув на Україну, його стріло козацьке військо під проводом самого Сагайдачного, і під сею воєнною охороною привезено до Київа, де закватирував він в брацькім домі сливе на цїлий рік. «Провождаху же єго множество воинъ козаковъ, гетманъ Сагайдачный Петръ (мужъ зЂло воинственъ бяше и страшенъ бЂ врагомъ всЂмъ) и поставиша святЂйшаго отца патриарху во братствЂ, средЂ града києвского, и обточиша єго стражбою аки пчелы матицу свою, тако святЂйшого отца и пастыря овцы словесныи отъ волковъ противныхъ стрежаху», як пише сучасний український лїтописець[1211].

Охорона була дїйсно потрібна, бо в польських кругах дивили ся на патріарха дуже невірно, підозріваючи в його подорожи до Москви полїтичну місію против Польщі: що турецьке правительство вислало його підіймати на Польщу Москву, й тому він їхав такою «незвичайною дорогою», через Орду. Тепер, довідавши ся про його приїзд до Київа, бояли ся, що він має з Москви порученнє вести інтриґу теж і між козаками[1212]. Жолкєвский, прочувши, що патріарх має вертати ся з Москви на Львів, збирав ся без пардону арештувати його. В Київі се було зробити тяжше, і довідавши ся про приїзд патріарха до Київа, Жолкєвский, вислав туди свого аґента Пачановского, поручивши йому заохотити патріарха вертати ся для безпеки через Подїлє, на Камінець. Про око дано сьому такий вигляд, мов би сей аґент висилав ся для почести і вигоди патріарха: Жолкєвский пересилав з ним листи до київського маґістрату і до «обивателїв» українських, писані наслїдком звідомлень патріарших, і поручав в них мати патріарха в «пристойнім пошанованню, як великого чоловіка і поважного гостя» взагалї, а особливо з огляду на напружені відносини з Туреччиною, і просив чинити йому свобідний і догідний переїзд до Хотина на Камінець[1213]. В дїйсности, очевидно, патріарха чекала там доля нещасливого екзарха Никифора, як би він здав ся на сї намовлення[1214]. Та він се знав, і знали се в його окруженню; сучасник, згадавши про виїзд його з Київа до Терехтемирова, каже, що патріарх бояв ся «абы од Ляховъ не был посланый в заточениє» [1215]. І тому він на намови Пачановского не піддав ся, міцно тримав ся Київа, а тут його не можна було чіпати з огляду на козаків — «аби з того не виросло ще більших бунтів і розрухів між козаками». З рештою про властиву цїль патріаршого приїзду в польських кругах не мали, очевидно, нїякого понятя: польські полїтики XVII в. були такими ж іґнорантами українського житя, як і їх наступники з XIX.

Патріарх тим часом обїздив церкви й монастирі Київа й його околицї; був в Межигорї, Білій-Церкві, Терехтемирові — всюди де чув себе безпечним під опікою козацькою; навідував доми православних обивателїв, «приймаючи человЂколюбіє и достойную честь» і підтрімуючи своєю присутністю, похвалами і благословеннями дух православних[1216]. З ріжних сторін України й Білоруси прибували до нього депутації православних, просячи потверджень і благословень для брацтв, монастирів церков, і одержуючи від нього грамоти і ставропіґіальні права. Теофан узяв від царгородського патріарха повновласть на всякі церковні функції в його київській дієцезії; крім того при нїм був і екзарх царгородської церкви Арсеній, що стверджував деякі грамоти й своїм підписом. Так напр. дістали від них грамоти з благословеннєм і затвердженнєм (або потверженнєм) в правах ставропіґій брацтво київське, луцьке, слуцьке, львівське й ин.[1217]. З огляду на непевні чутки, які ходили про нього, патріарх вислав своїх післанцїв до короля, запевняючи його в своїй льояльности і просячи свобідної дороги через землї Корони, і король відповів листом, де висловляв своє довірє до патріарха і запевняв йому свобідний переїзд — через Камінець[1218].

Тим часом ішли переговори і приготованая до посвящення владиків. Як каже лїтописець, стало ся се «со совЂтомъ многихъ и благочестивыхъ пановъ шляхецкого рода и всЂхъ посполитыхъ христіанъ, а наипаче же гетмана войска запорожского Петра Сагайдачного, и множества отъ всЂхъ краинъ: Волынскихъ, Подольскихъ, Подгорскихъ, Покутскихъ, Подляскихъ, князства Литовского и Украинъскихъ благочестивыхъ, такъ духовныхъ яко свЂцкихъ; много бо бяху тогда дивныхъ и неисповЂданыхъ гаданій и совЂтовъ, не токмо в духовныхъ, но и в свЂтскихъ»[1219]. Отже був то певного рода національний український конґрес, де рішучу ролю грав новий національно-полїтичний фактор — козачина. Смотрицький вказує близше час сього зїзду — свято Успенія, храм печерської церкви[1220]. Сей конґрес виступив перед патріархом з формальним прошеннєм поставити їм нову єрархію. Теофан відрікав ся довго, бо бояв ся біди «від короля і Ляхів», і тільки обіцянки козачини, що оборонять його від всякої біди, осмілили патріарха: «СвятЂйшаго патріарху взяша на рамена и опеку свою благочестивоє войско и гетманъ глаголемый Петръ Сагайдачный», і патріарх рішив ся[1221]. Подібно оповідає се в своїй протестації м. Йов: «Були справдї такі, що відраджували патріарху з огляду на ті небезпеки, які тепер справдї нам загрожують; але люде рицарські, духом горячі, сказали найсвятїйшому: «не був би ти патріархом, не був би добрим пастирем, не будеш намісником Христовим і апостольським, коли б не посвятив і не зоставив народови руському митрополита й епископів, заставши нас тут серед нагінок без пастирів»[1222].

Перед в сїм вела, очевидно, козачина, а її підтримувала і заявляла свою солїдарність шляхта. Київські посли на осїннїм соймі 1620 р., жадаючи ґарантій для православної релїґії, мотивували се тим, що «козаки й багато значних людей взяли її («грецьку релїґію») в оборону й сприсягли ся між собою від неї не відступати, так що легко може дійти до розрухів і повстання, коли вони тих ґарантій не одержать»[1223]. Головне значіннє в сїй справі як у православних так і унїатських кругах признавали козачинї, а серед неї дають центральну ролю Сагайдачному: Сакович в своїм панеґірику так описує се: