Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

В Царгородї настало страшенне замішаннє. Позбирали козаків, які були в неволї, покликали їх перед воєнну раду й питали ся, якими б способами можна на будуще тому запобігти і виперти козаків з їх осель. Не знати, що там мали говорити ті експерти-невільники, але казали, що на радї потім уложено страшні пляни (сповнені багато десятків лїт пізнїйше, і то по части тільки, тай дуже ефемерно): рішено осадити Турками Волоську землю, взяти Камінець і дальші землї на схід по Київ, поставити турецькі залоги на Днїпрі. До польського правительства вислано жаданнє, щоб відступило Туреччинї пограничні замки Поднїпровя: Черкаси, Канїв, Білу Церкву[1040].

Певне вдоволеннє натомість дав турецькому правительству похід Іскандер-баші на Волощину. Він без труду погромив наїздників (Вишневецький умер від хороби, Корецький полишений був польськими вояками, бо не заплачено їм грошей, а Жолкєвский, як кажуть, з свого боку наставав на них, щоб кинули Корецького, аби не компромітувати Польщу перед Портою). Корецького з иньшими шляхтичами взято в неволю й відіслано до Царгороду; Томшу посаджено наново на господарстві. В Польщі зі страхом чекали з Волощини турецького походу на Поділє. Жолкєвский постарав ся знову демонструвати свою оружну готовість на волоськім пограничу — кинув ся туди з своїми невеликими силами, мобілїзував місцеву шляхту і маґнатів, і як думали, тим заімпонував справдї й стримав турецький похід з Молдави на Поділє[1041]. Татар, висланих на Покутє, удало ся також погромити. В результатї кампанїя польсько-турецька закінчила ся переговорами під Хотином, з захованнєм «гідности річипосполитої»[1042].

Козаки одначе попсували слїдом се ледве склеєне помиреннє. В осени тогож (1616) року вони вибрали ся новим походом за море, на малоазійське побереже, і сим разом похід їм удав ся ще ефектовнїйше нїж попереднїй, хоч всього було їх не більше в походї як 2000. Вони вибрали ся під Самсун, але вітри занесли їх чайки до Мінер. Вони вийшли на берег і берегом пройшли до Трапезунту, здобули його й пограбили. Ударила на них турецька фльота під проводом Цікалї-баші, ґенуезького адмірала, зложена з 6 великих ґалєр і богатьох меньших кораблїв, але козаки погромили його й потопили три ґалєри. По сїм погромі довідали ся, що султан вислав під Очаків фльоту під начальством Ібрагім-баші, щоб заступити їм дорогу. Тодї вони ударили на Босфор, наробили тут спустошень, а потім, обминаючи Очаків, пройшли в Азовське море і відти — мабуть через ріку Молочну і Конку — пройшли собі човнами на Днїпро й подали ся на Україну. Ібрагім же баша, щоб вийти з такої дурної ситуації, пройшов Днїпром на пусту Сїч. Була то десь пізня осїнь уже; козаки, які не пішли на море, вийшли «на волость». Стояла тільки маленька залога, кілька сот козаків; вона уступила ся перед турецьким військом, і баша міг потріумфувати над порожнїм гнїздом ненависного ворога. Взяв кілька малих козацьких гармат і кільканадцять човнів і з сими трофеями фіктивного тріумфу подав ся до Царгороду — потїшити султана сею «мальованою» побідою[1043].

Ся казкова авантура козацька набере ще особливої піканції, коли завважимо, що вона правдоподібно відбула ся як раз, коли правительство польське вело переговори з козацькою старшиною про погамованнє українського своєвільства. Король листом з 17/IX н. с. поручав Жолкєвскому, упоравши ся з Турками, разом з иньшими комісарами розпочати знову заходи, «аби українське своєвільство, що нас сварить з поганами, було поскромлене і приведене до якогось порядку і послушности». Сим разом король одначе й сам уже не мав нїяких ілюзій і додає: «коли й сим разом не удасть ся осягнути нїчого позитивного, то принаймнї піде той слух між поганство, що старань нам не бракує»[1044]. Було отже се більше демонстрацією про око, ut aliquid fecisse videatur. Крім турецьких справ міг бути й иньший мотив. Сойм 1616 р. дав нарештї дозвіл на відновленнє московського експеріменту: позволив кор. Володиславу орґанїзувати експедицію в Московщину, щоб доходити своїх прав на московську корону. Уставляючи порядок козацької служби, треба було заразом заручити ся їх участю в московській експедиції. Але з сього нїчого не вийшло.

Жолкєвский, покінчивши переговори з Іскандер-башею, пройшов під Паволоч, де стояло якесь козацьке військо, і тут знову поновили ся переговори: дано знову інструкцію козакам що до порядку і служби і поручено не чинити нїяких зачіпок з Турками[1045]. Козаки, очевидно, обіцяли дати на се відповідь. Правительство сим разом, видно, само не надавало сим переговорам нїякого значіння. Рішено було вислати нову комісію, з більш імпозантним воєнним арґументом, на день 1 марта 1617 р. до Київа і про се оповіщено з кінцем року козаків і всї українські уряди й міста: щоб козаки нїяких приготовань до нового морського походу на весну не чинили, нїяких зачіпок з Турками не допускали, і щоб до них з міст і місточок з України не пускали нїяких припасів і запасів до такої експедиції[1046].

Очевидно, до правительственних кругів дійшли чутки, що на весну ладить ся новий похід на море. І він дїйсно справдив ся, а королївські унїверсали не зробили на козацькі пляни нїякого впливу. Замість ставити ся до Київа, на комісію, козаки лагодили ся до походу на море, і пішли коло середопостя[1047]. Подробиць не знаємо. Ще перед тим зявила ся на Українї Орда, під проводом калґи, і впала на Волинь. Виступити против неї не було з чим. Жолкєвский мав тільки 700 вояків. Козацьке військо попробувало заступити Ордї дорогу, але сили його були слабі й не могли устояти[1048]. Слїдом прийшла вість, що на Україну суне турецке військо, під проводом Алїмазор-баші — нищити козацькі осади й замки; воєвода семигородський, господар молдавський і мунтянский мали прислати помічні полки. По відомостям, зібраним Жолкєвским, було турецького війська 30 тис., 12 тис. семигородського, коло тогож числа волоського і більше 20 тис. Татар. Замість комісії на козаків треба було думати про мобілїзацію на Турків. Королевич Володислав дістав наказ обернути на полудневі границї зібране ним військо; місцеву шляхту завізвали в похід; українські маґнати прислали хто що мав. Але козаки ухилили ся; мотивів не знаємо — може невдоволені були тим як трактовано їх на тих комісарских зїздах і хотїли змусити правительство до инакших відносин. «Хоч було до них писаннє і наказ вашої кор. мил. і королевича й. м., і я їм то багато разів пригадував, щоб схотїли прислати поміч війську вашої кор. мил., коли самі того пива наварили, — але вони не схотїли того зробити, й не зробили, тільки там на Українї грабують і людей мучать своїми вимаганнями, — ще й удають, нїби я їм то казав», з великим роздражненнєм скаржив ся на них Жолкєвский[1049]. Королевичу Жолкєвский писав, що козаки пустили поголоску, нїби Жолкєвский стягнув королевича на Україну на згубу козаків: аби на них ударити й знищити, й для того не хочуть іти — жадають від Жолкєвского закладнїв. Жолкєвский писав до підвоєводи київського, щоб він зібрав київских міщан, обовязаних до військової служби, і ріжних охочих людей та виступивши на татарський шлях під Ягнятин, там злучив ся з козаками[1050]. Але сей маневр і посередництво підвоєводи нї до чого не привело, очевидно, і козаків таки не удало ся притягнути до участи в кампанїї.

Все таки й без козаків Жолкєвскому удало ся стягнути досить значні сили й осягнути ще раз свою мету: демонстрацією воєнних сил Польщі стримати турецьке військо від переходу польської границї. Ставши над Днїстром, против турецького табора, він змусив Іскандер-башу спинити ся й розпочати переговори. Жолкєвскому навіть докоряли, що він, маючи такі значні сили, не дав сам битви Туркам; але се було забагато, і Жолкєвский зовсїм справедливо вказував, що се було б занадто великим риском, бо на випадок програної битви він віддав би в руки турецького війська річпосполиту зовсїм безборонну. Тому всї заходи Турків спровокувати його до походк лишили ся без успіху; Жолкєвский не вважав можливим віддїлити щось з свого війська, бо зараз би ослабив свою позицію против турецьких сил. Коли Татари, невдоволені тим, що в трактатї Польща не прийняла на себе обовязку виплатити їм харач за попереднї роки (коли вони рік річно грабили Україну), під носом Жолкєвского пустили ся грабити Галичину, він стоічно дивив ся на дими татарських пожеж і стояв над Днїстром напротив турецького війська, не сміючи ратувати земляків і добиваючи ся лише одного: щоб Іскандер-баша пішов назад. Се йому удало ся. По довгім стоянню роспочато переговори й уложено трактат, затверджений 23/IX під Яругою. Першим пунктом його було: «Розбійники козаки[1051] не мають виходити з Днїпра на море, в краях цїсарських (султанських) нїяких шкод не мають чинити, взагалї якимсь способом вони мають бути знищені, аби більше анї від нас (Поляків) анї від козаків не було нїяких шкод, так щоб цїсарській фльотї більше не треба було виходити на Чорне море, і ми обіцяємо і обовязуємо ся козаків і їх край приборкати й покарати». Крім того Польща обіцяла не мішати ся в справи семигородські, молдавські, мунтянські, не підтримувати там ворожих Туречинї рухів; Татарам мав платити ся харач, а вони за те не мали нападати на землї Польщі. Іскандер-баша, якому не давали спати торішнї лаври Ібрагим-паші, «що перевернув Запороже», жадав знищення пограничних замків: Білої Церкви, Канева, Корсуня, Черкас, Чигирина, але на се дано рішучу відмову, і він мусїв вдоволити ся тим, що спалив Рашків і добив ся знищення Бершади — гнїзд звісного пограничника Босого, що не давав спокою Туркам і Волохам. І з тим забрав ся назад[1052].

Похід Жолкєвского на козаків 1617 р., зміна на гетьманстві (Д. Барабаш), козацька непокірність, похід комісарів, Сагайдачний знов гетьманом, переговори над Ольшанкою, ухвали комісії, потреба в козаках і здержливість поляків

Позбувши ся Турків, Жолкєвский з тими силами, які мав в руках, хотїв заразом росправити ся і з козачиною. Вважав се доконче потрібним не тільки з огляду на Турків, що за перший козацький напад заповідали розірваннє згоди, і Жолкєвский не брав сього за пусті слова, — але і з становища самої річипосполитої. Як я вже сказав, був він в високій мірі роздражнений непослушністю козаків — що вони — to chłopstwo zbestwione, як він їх називав — відмовили помочи і служби в такий рішучий час, самі стягнувши турецьку небезпеку на державу, і взагалї вийшли з послушности — не хочуть служити державі, а тільки під покривкою служби нищать волость своїми поборами: замість іти в поміч, як їх накликав король і королевич, вони «під претекстом що йдуть до нас, Україну немилосердно обдерли, облупили (збераючи немов би припаси на війну), а потім назад пішли на Днїпро»[1053]. Потім Жолкєвский вислав до них свого післанця, повідомляючи, що з Турками вже прийшло до угоди — аби вони не пустошили України, а йшли на Днїпро, а до нього прислали б кількох поважних осіб, «аби з ними порозуміти ся про волю королївську». Але й сього післанця козаки відправили «досить легковажно» — сказали, що до Жолкєвского не підуть: «коли того треба кому, то нехай до нас прийде або пришле». Очевидно, пусті комісарські переговори попереднїх років, ставлячи козачинї неможливі жадання, домагаючи ся від неї обіцянок сповнювання сих жадань, а нїчого не роблячи, щоб добити ся того сповнювання на дїлї, і роздражнили козачину і відобрали у неї всяке поважаннє до сих комісарських церемонїй і до «маєстату річипосполитої».

Але коли б на чолї козачини стояли ті самі «статочні люде», що держали ся принціпу «дуріть, коли хочуть, аби їх дурили» (mundus vult decipi, ergo decipiatur, як формулує се клєрикально-католицький афорізм) і приймали всї попереднї інструкції комісій, пускаючи їх на довгий дріт проволоки, вони певно б і тепер не відмовили Жолкєвскому в його досить невиннім жаданню «розмовити ся» з козацькими делєґатами «про волю й. кор. милости». Але в сїм роцї мусїло вийти якесь замішаннє в козацкій полїтицї. Загальний провід на хвилю вийшов з рук зручною керманича козацької полїтики, гетьмана Сагайдачного і опинив ся в руках репрезентанта козацького радикалїзму, вродї пізнїйшого Бородавки. Був ним Дмитро Богданович Барабаш, батько звісного «угодовця» часів Хмельницького, звісний нам на гетьманскім урядї з одного унїверсалу 7 марта 1617 р.[1054]. Тою переміною треба пояснити, що козаки так нетактовно відмовили помочи на Турків, і так різко відповіли на запросини Жолкєвского до переговорів.

Розгнїваний і заклопотаний, Жолкєвский рішив дати козакам почути на собі його силу. Він задумував захопити їх несподївано воєнним походом: «пустити поголоску, що військо йде до королевича й. м. і рушити з військом в київські краї, бо війську таки найблизша дорога на Київ або близько поуз Київ», і як би козаки не прийняли вимог комісії — ударити нагло на козачину. Для того ще перед кінцем переговорів з Іскандер-башею просив він короля прислати поручення комісарам і «суворі мандати до тих самих лотрів і до українських міст, особливо поднїпрянских: аби нїхто не смів посилати на Низ живности і припасів під страхом найтяжших кар — смерти, конфіскації майна; бо як тепер нїчого не буде зроблено, то потім наново зберати військо і вести його через цїлу державу — було б то і довго і трудно, а тим часом сї лотри і нашу умову з Турками розібють і будучи в такій масї бо зна як багато злого зможуть зробити»[1055].

Такоїж гадки про потребу приборкання козачини був і король. Тим більше, що з огляду на московську війну важно було запевнити собі козацьку службу і послушність; нї король нї Жолкєвский не могли бути так наівні, аби думати, що без козаків можна буде обійти ся в тій війнї, особливо при тих скромних кредитах, які були удїлені соймом на сю війну. Унїверсал на комісію з козаками був виданий королем ще в липнї; прихід турецького війська не дав тій комісії дійти кінця, та й з визначених до того панів майже нїхто до тої комісії не брав ся; тому видано новий унїверсал 15/IX н. с. і сї королївські поручення комісарам і мандати до козаків прийшли саме на час, зараз потім як Іскандер-баша ладив ся до дому, і Жолкєвский став збирати ся до походу на козаків, хоч здоровє його вимагало спочинку по довгій кампанії. «Скільки сил стане, буду старати ся приборкати своєволю, бо навіть як би не треба було оглядати ся на Турка, вона й сама по собі страшна річипосполитій», писав він королю. «Назбирало ся того гультяйства так, що трудно дістати хлопа-наємника: все що живе йде до тої наволочи на своєвільство. Правда не такі — то й сили у мене, але прийдеть ся рискнути, як би не обернула ся фортуна річипосполитої». Не покладаючи ся на свої сили, не дуже значні, Жолкєвский задумував «більше доходити розумом нїж силою», инакше сказати інтриґою і хитрістю, як і під час кампанїї 1596 р. «Я вже кинув між них деякі насїння незгоди: старші не в згодї з черню, бо старші радо б инакший завели порядок, а в такім замішанню порядку не може бути, бо заглушають людським криком і гуком»[1056]. Може бути, Жолкєвский знаючи про внутрішню боротьбу між партиєю «старших», на чолї якої стояв очевидно Сагайдачний, і «своєвільцїв» Барабаша, вийшов в потайнї переговори з «старшими» і рахував, що вони його підтримають в дальших переговорах. І справдї, як побачимо ще, під час переговорів, в звязку з оружною демонстрацією Жолкєвского, змінила ся ситуація в козачинї, й наверх вийшов знову Сагайдачний з старшими та дав привід до порозуміння з правительством — то значить дав ще раз згоду на польські вимоги, аби оминути конфлїкт, так само як давав уже кілька разів і так само не надаючи тому всьому значіння сим разом як і попереднїми.

В останнїх днях вересня н. ст. Жолкєвский, скінчивши справу з Турками, попасав кілька день в своїй державі в Бару, (Барське староство належало до нього), і звідси вислав листи до козаків, наказуючи їм прислати своїх делєґатїв для переговорів до Паволочи, як торік, а кілька день пізнїйше рушив туди сам, чотирма полками. Але замість делєґації на зустріч їм рушило цїле козацьке військо; «старші» стримували козаків, але ті таки йшли і відгрожували ся на Жолкєвского. Та Жолкєвский мав досить значні сили і не хотїв дати себе стероризувати. Крім властивого війська прийшли значні полки комісарів: кн. Януша Острозького, кн. Збаражського, воєводи руського і старости чигиринського Даниловича (сей прийшов особисто). Покладав ся Жолкєвский на київську шляхту, що тодї саме була скликана «на оказ» (okazowanie, воєнна контроля), власне сюди — між Паволоч і Трилїси, може власне з огляду на козаків. Покладаючи ся не так може на сї сили, як на психольоґічний вплив свого походу, Жолкєвский в серединї жовтня н. с. рушив з своїм війском з під Паволочи під Білу Церкву, на стрічу козацькому війську, а заразом, як каже, написав до них «дуже гладкий і людяний лист», хотячи їх привести до слушних способів слушними намовами»[1057]. Але в відповідь на се козаки «написали лист гордий і надутий, вважаючи за кривду собі, що (Жолкєвский) пішов з Паволочи під Білу Церкву, і даючи знати, що поступають до його»[1058]. Се була погроза війною, і Жолкєвский уважав неможливим від неї ухилити ся. З під Білої Церкви він рушив у низ Росею, тим часом як козацьке військо ішло над Рось з полудня, чи може вже й було над нею. Ся рішучість Жолкєвского, за котрим потягнула також і київська шляхта з під Паволочи, зробила певне вражіннє. З другого боку мусїли вплинути також намови «старших», партиї Сагайдачного, що мусїв виясняти некористні перспективи такого гострого конфлїкту з правительством і вигоди полїтики угодової, опортунїстичної. Його партия і полїтика компромісу взяла гору. До польського табору, що стояв на ур. Суха Ольманка (недалеко теперішньої Таращі) прибули делєґати козацькі з табору козацького, що стояв також на Роси, в місцї близше незвіснім, і завязали переговори. «Козаки, особливо старші, заявили, що вони не хочуть воювати з гетьманом коронним, тодї й иньшим серце упало, і розпочали переговори»[1059] ляконїчно оповідає в своїм соймовім справозданню Жолкєвский. На жаль не поясняє, на скілько в сїй, змінї відбили ся ті semina discordiarum, які він старав ся серед козачини посїяти. Гетьманська булава опинила ся наново в руках Сагайдачного і він повів справу методом попереднїх комісій.

Проєкт ухвали комісари виладили ще перед походом під Білу Церкву в Житомирі, на зїздї київської шляхти. З довгої низки визначених до комісії панів особисто ставили ся тільки Данилович, Станислав Конєцпольский (будучий гетьман) та свояк гетмана Ян Жолкєвский. З гетьманом разом вони зладили на підставі комісарської постанови 1614 р. нову декляраціго, в тім же дусї, але ще більше загострену. Число «запорозьких козаків» зводило ся на одну тисячу, всї иньші мали стратити зараз титул козаків і всякі претенсії до своєї козацької юрисдикції; на всїх непослушних і своєвільників ухвалено кари смерти; заборонено пускати на Низ всякий припас без відомости воєводи київського і старости черкаського[1060]. Потім, коли в польський табор на Старій Ольшанцї (як оповідає деклярація комісарів) явили ся перед комісарів козацькі делєґати й заявили, що не мають заміру противити ся волї короля й готові умовити ся з комісарами що до дальших порядків, з польської сторони були делєґовані парляментери, які виїхали для переговорів в козацький табор і предложили козакам проєкт, вироблений в Житомирі. Він був одначе настільки неможливий і нереальний, що комісари не вважали можливим на нїм наставати: обмежити козацьке військо тисячею людей було таким абсурдом, що сами комісари мусїли се признати: для оборони погранича, порученої козакам, «треба більшої купи людей». Иньші справи — що до розміру річної плати козацькому війську і потвердження за козаками їх вільностей, «старинним козаками стародавно наданих попереднїми королями», козаки відложили до найблизшого сойму: козаки мали вислати на сойм своїх делєґатів до короля, і комісари з свого боку обіцяли підтримати сї козацькі прошення. І так прийнято постанову, в формі двох деклярацій (комісарської й козацької), в дечім між собою відмінних.

Число козацького війська не означало ся, але військо мало виключити зпоміж себе ріжну збиранину, яка поналазила в останнїх лїтах до козацтва: «ремісників, купцїв, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафанників, балакезїв, різників, кравцїв і иньших неприкаянних від себе відогнати і виключити з реєстрів («виписати»), а також і тих всїх новоприбувших міщан, які в двох останнїх роках, виломавши ся з урядової юрисдикції, пристали до нашого війська — аби вже більше козаками не називали ся, і на будуще без волї короля й. м. і п. гетьмана коронного таких до війська приймати не будемо»[1061]. Плата лишала ся в тім розмірі, який ухвалила комісія 1614 р., але козаки, як сказано, полишили сю справу до порішення соймови. При виплатї сеї платнї комісари проєктували перевести «виписку виключених і зложити реєстр війська, аби тільки певне число зоставало ся»; але козацька деклярація проминула се мовчки.

Другій пункт з тих, що звернув на себе увагу при переговорах — се справа «старшого». Житомирський проєкт, як і ухвала 1614 р., говорив просто тільки, що старший їх має бути «з королївської руки»[1062]. Козаки хотїли виразного зазначення, що сей старший має бути не іменований правительством, а вибраний військом і тільки затверджений урядом. Особливо виразно се зазначено в декларації козацькій, тим часом як декларація комісарська не висловляєть ся так докладно, може бути що й навмисно, так що в її стилїзації можна розуміти старшого іменованого, а не вибраного[1063].

Инші справи полишено, як в давнїйших постановах: козаки будуть пробувати на своїх звичайних місцях, не виходячи на волость; не будуть зачіпати ся з сусїднїми державами, і т. д. [1064].

Козацьку деклярацію підписали як старшини козацькі: Петро Кунашевич на той час війська й. к. м. запорозького гетьман рукою своєю, Богдан Балика, Харлик Свиридович, Іван Мамаєвич асавул війська й. к. м. запорозького, Лаврентий Пашковський писар війська й. к. м. запорозького, Станїслав Костжевский, Ян Міровский. Деклярація писана по польськи — але ми маємо її тільки в копії.

Сойм, на котрий мала вислати своїх делєґатів козачина для порішення тих ріжних питань, мав зібрати ся під весну 1618 р. Таким чином кілька місяцїв мали потягнути ся відносини statu quo. Але сим соймом безпечно козаки не мали причини журити ся, як і постановами комісії, з огляду на обставини, в яких сї постанови укладали ся. Тодї як вели ся переговори над Росю, королевич Володислав ішов з невеличким військом під Смоленськ, щоб своєю появою підогріти кандидатуру свою на московський трон, поки надтягнуть сильнїйші війська. Конфедерація незаплаченого війська затримала його на зиму в Вязмі, і супроти браку засобів і слабких надїй на соймові кредити роблять ся всякі заходи коло того, щоб притягнути до участи в московській кампанїї в можливо більших розмірах козацьке військо, як одиноку силу, яка могла бути зараз, моментально змобілїзована, щоб витягнути кампанїю і королевича з того багна, в якім так сумно він застряг[1065] Сим також, між иньшим поясняєть ся та вирозумілість, яку показав до козацьких ґрімас, їх «річей і фантазій» старий їх ворог Жолкєвский, відповідаючи «гладко і людяно» на їх «горді й надуті листи» й усякими способами пильнуючи обійти конфлїкт. Так само обережно ставив ся супроти козаків і сойм. Не хотячи уступити нї в чім серіознім, «искупував время». Не маємо звісток, чи посилали козаки своїх делєґатів у тих справах, які відложили до рішення сойму, чи сойм мав перед собою тільки акти комісії, предложені Жолкєвским. Але се властиво не зміняє річи. Не хотїли зразити козаків, з якими саме тодї вели ся переговори про похід у Московщину, а з другого боку — не хотїли зробити скільки небуть серіозних уступок козачинї; тому пущено справу в нову проволоку. Соймова ухвала «про низових козаків», повторивши стереотипові жалї на «козацьку своєволю» і шкоди, які терпить від них українська шляхта і польська полїтика загранична, рішила, що для доведення козацької справи до кінця має бути вислана нова комісія, і вона разом з гетьманом має порішити все — ті спірні питання, які з попередньої комісії пішли до сойму. Був се очевидний викрут, бо справа була вияснена осїннїми переговорами аж занадто добре, і сойм найлїпше міг оцїнити, як далеко можна було піти в уступках козацьким бажанням. Але в даний момент він не вважав можливим висловити своїх гадок відкрито, по попереднїй науцї, яку дали козаки своєю абстіненцією під час останньої турецької кампанїї. Правительству ж, королю і його повірникам доконче хотїло ся притягнути козачину до московської війни. Сойм, дуже неприхильний московським плянам короля, дав рік часу на полагодженнє відносин з Москвою і майже нїяких коштів до провадження війни (тільки оден звичайний побор). Отже треба було хапати ся, щоб попробувати ще вирвати у фортуни щось, і вся надїя була на козачину.

Кінчила ся постанова погрозами на козаків, як би вони знову ходили на море або иньшим способом зачіпали ся з сусїднїми державами. Але крім погроз ухвалив сим разом сойм і дещо більш реальне: постановлено добити ся від козаків, щоб попалили свої човни, в яких вони ходили на море, а за се виплатити їм відшкодовання 6000 золотих. Гроші сї навіть були виплачені коронним підскарбієм. Чи дійшли до рук козаків, се не знаю — може. Але призначена козакам річна платня — дарма що така убога — і сим разом виплачена не була, і сим одним козаки могли вважати себе морально розвязаними з усїх обовязків і обмежень вложених на них останньою комісією — так само як і попереднїми.

Полїтика козацька, тактика статочнїйших. Сагайдачний як репрезентант її. Біоґрафічні звістки про Сагайдачного, його характеристики, традиція про нього

Постанови комісій з останнїх лїт, соймові дебати і конституції виявляли зовсїм виразно задушевні бажання польського правительства і шляхетських кругів що до козачини. Звести козачину до невеличкої пограничної сторожі, в числї одної тисячі — як проєктувала комісія 1617 року, віддати її в повне і абсолютне роспорядженнє польської воєнної адмінїстрації, зігнати з «волости», позбавити власної юрисдикції, обчистити з усїх прикмет соціального фактора, суспільної опозиції — яким власне завдячала вона свою стихійну силу і свій незвичайний зріст останнїх лїт — така була ся задушевна думка польських кругів. Проєкт комісарських постанов 1617 р. (житомирський) і пізнїйші дебати соймові показували її зовсїм виразно; тільки досї річпосполита, зайнята ріжними війнами, не маючи свобідного війська на приборканнє козачини, навпаки — ще потрібуючи козацького війська для помочи, не могла своїх бажань здїйснити на практицї, перевести в житє своїх ухвал і комісарських постанов. Але було се, очевидно, тільки питаннєм часу та поправи полїтичних обставин. І провідники козачини мусїли се розуміти зовсїм ясно.