Історія України-Руси. Том VII. Козацькі часи — до року 1625

Źe kiedyś z tych tetrzyków rzecz bydz роsроlita

Miała wolna[466].

В писаннях козацьких істориків XVIII в. ся Баториева лєґенда знайшла дальший розвій, в історіоґрафії XIX — наукообразні форми, і в такім канонїзованім оповіданню про те, як Баторий орґанїзував козачину, уставивши шеститисячний реєстр, сформувавши козацькі полки і утворивши пізнїйшу систему козацької управи — дожила до кінця сього столїтя.

Се були побільшення, а властиво непорозуміння, що до тих напрямів, в яких реформи — старша Авґустова і новійша Баториєва, впливали на сформованнє козачини. В напрямі чисто воєнної, формальної орґанїзації вплив був не особливий і не важний. Можна піднести хіба деякі другорядні явища як поява пятисотного полку, як вищої орґанїзаційної одиницї: вона може вести свій початок від Баториєвого набору, і ми з такими пятисотними козацькими полками, не королївськими, а свобідними, запорозькими, стрічаємо ся потім, в девятдесятих роках[467]. Се були подробицї меньш важнї, але згадана вище козацька петиція 1582 р. до короля, де вони протестували уже против praw ich naruszeniu, против того що місцева адмінїстрація претендує на власть і юрисдикцію над козаками, хоче поберати з них дани й податки, прикладає до них старі практики міського житя і т. д., — показує нам ту властиву сферу, де робили переворот правительственні реформи: в сфері суспільній. Перед нами не загальна скарга людности на місцеву адмінїстрацію й її кривди, як ми бачили давнїйше, а спеціально козацька верства, що вже відокремила ся на ґрунтї прав і привілєґій признаних їй правительственними реформами й крок за кроком робитиме все дальші й дальші виводи з признаної їй позиції в напрямі повної емансипації, повного імунїтета.

В сфері внутрішньої орґанїзації реформи мали те значіннє, що тим козацьким імунїтетом зробила в рамах державности польської порожнє місце, вільну від польського панського права сферу, де українська стихія могла знову кристалїзувати ся відповідно до своїх традиційних, сливе імманентних прикмет. Значіннє отже виключно майже негативне.

Пляни Батория, репресії на своєволю, участь козаків в московській війнї, зріст козацького своєвільного елєменту з її покінченнєм (1582), козацькі своєвільства і зачіпки з турками в 1580-х р., репресії, вербованнє козачини 1583 р.

Забираючи козаків на свою службу. Баторий з одного боку сповняв ради й бажання хана що до заведення спокою на полудневій границї. Хан радив взяти лїпшу частину козачини на свою службу, иньших здавити репресіями — не давати їм притулку на Українї, не пускати до них запасів, і Баторий через свого посла заявив, що се все сповнив, або сповнить: козаків на свою службу візьме, накази старостам видав, кн. Острозькому поручив зігнати козаків з Низу. Все зробив, що міг зробити льояльний сусїд і союзник. Але текст його «постанови з Низовцями» вказує ще на иньшу сторону, яку мав на оцї Баторий при своїй орґанїзації козацького полку: скористати з нього в своїй війнї з Москвою. Козаки діставали збільшену платню — аж до кінця Московської війни, отже мали зараз у нїй взяти участь. Судячи по тих скептичних замітках що до осягнення спокою на полудневій границї, які Баторий так щедро розсипав в своїй інструкції, він сїй другій сторонї — пожитку з козачини для московської війни надавав далеко більше реального значіння — і не помилив ся.

Нї накази старостам, нї перспектива експедиції Острозького, що з якихось близше незвісних мотивів таки зовсїм не відбулась, нї тим меньше — перехід на королївську службу кілька сот «переднїйших» козаків не стримали зовсїм козацьких зачіпок на полуднї. Вже тої самої осени 1578 р. якийсь «Лукіан козак» — може звісний пізнїйше з титулом «гетьмана козацького» Лукян Чорнинський — напав на Молдаву, потім пішов під Очаків і заняв там табуни кінські[468]. Слїдом «воєводич молдавський» Константин Лакуста, участник авантур Подкови, втїкши зі Львова в степи й зібравши «po ezęsci łotrostwa», пішов теж на Молдаву. Там його погромили, і він завернувши ся, подав ся — як казали, до Москви, то значить в лївобічні краї. Та на весну (1579) він обявив ся знову над Днїпром, недалеко Черкас, збираючи своєвільні купи козацькі й ладячи ся до нового походу на Волощину. Баторий був дуже роздражений всїм сим і поспішив на перші вісти вислати на Україну свого дворянина, щоб за помічю пограничних старост і королївських козаків зловити Лакусту. Козакам він пригадував їх обовязок служби і грозив карами смертельними, як би мали помагати Лакустї в його плянах[469]. За кілька день знов цїлий ряд потверджень на Україну в тій же справі — ловити авантурника[470]. Чи удало ся запобігти його походам, не знаємо, але спокою в степах, очевидно, таки далї не було. Тай трудно було вимогати льояльности і порядку від козаків, коли саме правительство не здобувало ся на нїякий порядок в своїх відносинах до козаків і обовязках, які брало на себе в заміну за свої жадання послуху і спокою. В листї шефа козачини старости черкаського, писанім півроку по новій ординації козацькій до канцлєра коронного, знаходимо хоч побіжні, але незвичайно цїнні з сього погляду згадки. «Зволив минї написати, ваша милость, що король посилає Янчу, аби видати Низовцям гроші, — та не тільки що грошей, а навіть і Янчі козаки не могли дочекати ся, і я вже довше нїяк не міг їх затримати — пішли всї на Низ; я сповнив волю і наказ королївський: всїх їх стягнув до Черкас, але чи то через недбальство королївських післанцїв чи з иньшої причини ta kozacka rosprawa затягла ся; а хоч козаки всї минї прирікли й обіцяли не робити нїчого против волї королївської й на улуси татарські не ходити, але тому не можна вірити так дуже, бо то нарід своєвільний»[471]. Так розумієть ся! трудно було сподївати ся, що в своїх обіцянках витрівають своєвільнї козаки — коли таким непевним в своїх обовязаннях і роспоряженнях показувало себе правительство, що хотїло їх дісціплїнувати, а натомість — деморалїзувало, і брак словности й солїдности хотїло надолужити — терором.

На соймі, скликанім з кінцем того року, король перевів ухвалу, яка тимчасово, до нового сойму, давала українській адмінїстрації широкі права карання своєвільних людей нешляхетського роду, «що на Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській, Браславській згоду з Турками, Татарами, Волохами турбують», а шляхтичів мав судити задворний королївський суд і засуджувати навіть «на горло»[472]. На початку 1580 р. виданий був унїверсал до урядів і шляхти української, де король наказував їм пильнувати спокою на полудневій границї і ловити всїх провинних[473]. Результатів не знаємо, але очевидно не було нїяких особливих[474]. Хан через послів не переставав скаржити ся на «розбої й грабовання козаків»; Баторий повторяв, що буде робити, що може, але нїчого не може обіцяти, бо козаки — се купа людей з ріжних народів, без певних осель, не підвластних нїякому праву і від нїкого не залежних[475]. В 1581 р. бачимо козаків реєстрових на Поділю, розложених з польським військом, очевидно для спокою від Татар і своєвільних козаків[476].

Але все таки сї півтретя року, 1579-1581, був розмірно спокій від козаків на полуднї, бо їх енерґію займала московська війна. Шеф реєстрових козаків Мих. Вишневецький з иньшими українськими маґнатами, в р. 1579-81, пустошив московську Сїверщину, нищив тутешнї замки, і очевидно при тім головний контінґент, поруч місцевої шляхти, давала йому козачина — реєстрова і ще більше нереєстрова[477]. З 1580 р. маємо припадкову звістку, що реєстрові козаки під проводом Оришовского ходили під Стародуб і Почеп, спалили кілька міст і замків і пішли з великою добичою[478]. На північнїм театрі війни також виступає в тих роках козачина: в кампанїї 1579 р. під Полоцьком були «козаки Низові», очевидно нереєстрові, під проводом Матвія Самоватого і Миколая[479]. В 1580 р. знаємо довгий ряд козацьких ватаг, звербованих ріжними панами і під проводом своїх ватажків; так воєвода полоцький Доргостайський мав сто козаків конних і триста піших, славний Филон Кмита 100 конних і 500 піших, Борис Жаба 300 піших, Гаврило Біруля 500, Голубок 100, Корнило Перевальський 100, Федор Кишевич 100. і т. д.[480]

Але московська війна скінчила ся на початку 1582 р. Навербовані для війни контінґенти були роспущені, в тім і козацькі ватаги. Не тільки нереєстрова козачина, навербована на війну, мусїла вертати ся до дому, але й козачина реєстрова або була також відправлена за браком грошей в короннім скарбі, або сама розійшла ся, не діставши заплати за останнїй рік служби — як не дістало її взагалї військо. Землї польсько-литовські, а спеціально українські зароїли ся масою народу, призвичаєного до військового добичництва і тепер полишеного і без занятя і без усяких засобів. На східно-українськім пограничу збираєть ся маса неспокійного, палкого воєвничого елєменту, що починає в ріжних експедиціях шукати виходу своїй енерґії й — джерела прожитку. Елємент козацький, і без того вже досить сильний і численний, збільшаєть ся й зміцняєть ся ще масою ріжної збиранини, що була витягнена війною, і тепер лишила ся без дїла і прожитку. «Козацькі напади стали ще частїйші після того як кор. Стефан уложив згоду з. в. кн. московським», завважає сучасник Гайденштайн, віддаючи погляди правительственних і двірських кругів; «військо наше було роспущене, і багато з нього людей непризвичаєних і неохочих до працї, а привичних жити здобичею з неприятельських країв, удало ся до козаків, а вони, збільшивши свої сили, почали що далї то частїйше нападати на краї, що були в згодї з Польщею, грабувати й палити»[481].

Се в перше було спостережене те чергованнє приливу й відливу козацької енерґії, що проявляло себе потім звичайно. Раз у раз правительство звертало козацькі сили на лєґалїзовану війну й само, посередно, через свої заклики й своїх вербувачів, доводило до maximum силу й чисельність козацьких контінґентів; потім пускало їх «на зелену пашу», і коли сї козацькі контінґенти, зіставши ся без прожитку й зайнятя, шукали собі виходу в самовільних походах, — воно кидало ся до репресій, скарг на козацьке «лотровство» і т. д. Трудно одначе осудити, скільки саме тут було простої короткозорости, а скільки впливу польської державної vis major: браку грошових засобів у правительства на те, щоб задоволити потреби війська по війнї, і браку сил і екзекутиви — щоб затримати в спокою й порядку неспокійний воєнний елємент по кампанїї. Вичерпаннє всїх засобів мало звичайно той результат, що держава по скінченій кампанїї зоставала ся вповнї без війська, вповнї безвладна і не могла нїчим стримати буйний воєнний елємент, якому незаплаченнє платнї давало певне моральне оправданнє на всякі непорядки й вибрики[482]. Так і тепер — випустивши на Україну масу воєнного, своєвільного елєменту, з незаплаченими претенсіями до держави, правительство заразом роспустило навіть ту «переднїйшу» частину козачини, що мала служити в її руках гальмом козачих своєвільств.

Правительство не було зовсїм слїпе на сї перспективи, і король жадав принаймнї, щоб сойм полишив йому на далї право судити своїм королївським судом шляхтичів, які б почали органїзовувати самовільні походи. Але шляхта утомлена тими уступками, які мусїла робити королеви на попереднїх соймах під натиском війни, тепер рішучо не хотїла йому годити. Грошей на заплату війську не ухвалила, повновласти на своєвільцїв не дала[483].

Результати всього того скоро себе показали.

Вже під кінець 1582 р. прислав хан післанця з жалями, що козаки погромили на Самарі татарських послів, які везли з Москви «упоминки» ханови; хан жадав нагороди, инакше грозив ся зараз іти на Україну — вже вирушив з своїм військом. Турецький посол, що приїхав для сильнїйшого вражіння, підтримував жадання хана і грозив, що коли король тих пограблених грошей не верне, Турки вишлють також своє 40 тис. військо на Україну разом з Татарами. Баторий одначе не вважав можливим відновляти давнї практики: нагороджувати з коронного скарбу шкоди вчинені козаками, й повторив свою відповідь, що він над козаками власти не має й за них не відповідає, а заразом став мобілїзувати все можливе против Татар. Се зробило своє вражіннє, і Татарська орда вернула ся від Днїпра назад[484]. Але на весну (1583 р.) нова трівога: козаки зачали збирати ся походом на Молдаву — вести нового претендента на молдавський престіл, що звав себе Мануілом сина Івонї. Листи й накази, які король поспішив розіслати до начальників польських військ і пограничних старост, не богато помогли, тим більше, що й серед панів тутешнїх знайшли ся прихильники чи помічники. Молдавській експедиції одначе запобіг браславський староста Струсь, погромивши козаків, що йшли з претендентом. Тодї козаки звернули ся на турецькі городи — зруйнувала Ягорлик (на Днїстрі), здобули й пограбили місто Тягиню (Бендери) і всю околицю, забрали турецькі гармати й велику здобичу — казали що продали її на ярмарку за 12 тис. золотих[485]. Се страшенно розлютило й рострівожило короля, бо грозило стягнути на Польщу справдї турецький похід, тим більше, що козаки скрізь розславлювали, що ходили на Турків «за наказом» (правительства), і на тій підставі на Українї скрізь жадали собі удержання — може бути що була тут якась містифікація[486]. З другої сторони король не залишив з свого боку можливо пострашити шляхту перспективами сеї авантюри, доводячи потребу широкої повновласти на своєвільних панів. Королївське військо погнало ся за козаками, вони кинули забрані гармати і втїкли за Днїпро. Далї за ними ганяти ся було неможливо, та й правительство боялось, що вони перейдуть за московські границї, та стануть небезпечною зброєю против Польщі[487]. Султана заспокоєно обіцянкою звернути гармати й покарати провинників. Наловлено їх і по ріжних місцях і на очах турецького чауша стято тридцять душ у Львові[488]. З шляхти справа скропила ся на Самійлу Зборовскім, звіснім авантурнику і старім ворогу короля й Замойского. Вже перед тим позбавлений горожанських прав, він стягнув на себе і свого брата ріжні иньші обвинувачення, між иньшим і те, що мовляв намовив до нападу на Турків козаків, з якими стояв в зносинах і пробував у них ще перед тим на Запорожу. Його стято тепер[489].

Ловленнє провинників королївськими комісарами на Поднїпровю[490] було, здаєть ся, причиною якихось розрухів. Маємо глуху звістку про якусь незгоду між Черкашанами і козаками. В сїй справі вислано туди одного з ротмистрів, Ожельского, але крім поручення — розібрати ту справу Черкасцїв з козаками, йому дано й друге — зробити новий вербунок козаків на службу королївську — взяти їх 600 чоловіка на плату державну[491].

Мотивів не знаємо; чи треба було просто воєнного контінґенту, чі сподївали ся, що се поможе до зменьшення козацької самоволї. Ожельский дорученнє сповнив, як що правду каже — не без трудности, бо, каже, козаки більше цїнили надїю на здобичу, як платню. Справдї, мусїв дати їм платню більшу, нїж в 1578 р.: по 20 зол. на рік і по 4 аршини сукна (5 локтїв). Військо се, як каже скарбова записка, було розложено на Поділю, разом з польськими вояками[492]. Маємо звістку про виплату для нього, чи властиво про сукно, і з дальшого, 1584 р.[493]. Хто був поставлений над козаками старшим, тепер не знаємо, але не бачу причин думати, що від сього уряду був відсунений Оришовский, що далї, в р. 1585-6 фіґурує в ролї «гетьмана запорозького»[494]. Зрештою нїяких подробиць про дїяльність сього нового (третього з ряду) реєстрового козацького війська за короткий час його істновання не маємо. Правительственних актів, які б нормували права й обовязки його, теж нема. Очевидно, було се відновленнє знаного вже інституту, з тим же характером і правами; а був він вийшов з житя тільки через неувагу — чи брак фондів.

Козацькі походи 1585 р., утопленнє Ґлембоцкого, смерть Батория, походи на турків 1586 р., козацькі своєвільства на Українї, вербунок 1587 р.

Нї се нове навербованнє козаків, нї суворі кари на участників авантур 1583 р. не зробили трівкого впливу на козацькі своєвільства. Лїто 1584 р. пройшло здаєть ся тихо. Але під кінець року козаки напали на Очаків, спалили й наробили Татарам шкоди, а в польських кругах — трівоги. Потім, здаєть ся, незалежно від сього походу, козаки ще ходили на улуси татарські й зайняли масу худоби і людей в неволю побрали. Хан вислав на Україну орду в відплату за се. Татар кінець кінцем погромили, але боялись, що ся козацька авантура послужить останньою краплею в чашї турецького гнїву, тим більше що Порта тодї розмахалась, недавно справивши похід на Крим. На зимовім соймі, на поч. 1585 р. дуже тим трівожились, але кінець кіпцем нїчого не урадили[495]. Король вислав на Поділє й Волинь свого післанця Ґлембоцкого — шукати стад, що козаки захопили у Татар, а мабуть і провинників. Ся місія одначе скінчила ся дуже сумно для королївського післанця; десь він з козаками собі зайшов, і ті його кінець кінцем утопили[496]. Се була одначе занадто рискована історія, навіть для козачини, і її ватажки рішили зняти з себе відповідальність за се. «Кн. Михайло Ружинскій, гетманъ козаковъ запорожскихъ и зъ иншими козаками, товаришами своими запорожскими» прислали в Київ, до уряду одинадцять чоловіка, окованих, як провинників сеї історії — «менечи, якобы ты одинадцать человЂковъ збунтовавши ся небожчика пана Глубоцкого замордовали и утопили, и тыхъ одинадцать человЂковъ узнали и нашли быть винными». Підвоєвода київський одначе їх прийняти не схотїв і відіслав до ратуша, де знов їх міщане не хотїли прийняти, «бо дей ту въ києвскомъ ратушу, яко на Украини, везеня такъ моцного якъ увъ ыншихъ местахъ нетъ»[497]. Чи досидїли ся вони тут королївської резолюції, чи знайшли спосіб утїкти, «яко на Українї», зістаєть ся незвісним.

З московських джерел довідуємо ся, що козаки вели також по давньому зносини з московськими воєводами, очевидно — щоб діставати від них «жалованьє» и запаси на війну з Татарами, й брали участь в тодїшнїх кримських заміщаннях. В 1585 р. козаки під проводом Оришовского мали двічи ходити на кримські улуси й забрати масу худоби; пізнїйше від Оришовского і від иньших отаманів козацьких їздили в Крим післанцї й заявляли хану готовість служити йому на всїх його ворогів окрім Польщі (може розуміли ся тодїшнї конфлїкти Криму з Портою). Але з сього всього не вийшло нїчого, козаки далї робили напади на кримські улуси, а московське правительство підтримувало зносини з їх ватажками — Михайлом Ружинським, його братом Кириком і иньшими отаманами, та напускало їх на Татар[498].

З джерел місцевих — з листу Богдана Микошинського «гетьмана війська запорозького», довідуємо ся, що весною 1586 р. козаки били ся з Татарами на Днїпрі: хан хотїв перейти через Днїпро, коло Таволжаного острова, і козаки били ся з ними і не дали перейти[499].

Смерть Батория при кінцї того року і безкоролївє з завзятою боротьбою партий, що розпочала ся тодї, додали духу козачинї. Козаки знову напали на Очаків, здобули замок, вилїзши в ночи по драбинах, вирізали залогу, пограбили й спалили місто. Потім рушили на Волощину з якимсь претендентом. Похід не удав ся: господар з початку відступив перед ними, але дїставши поміч від Турків змусив забрати ся з Волощини на Покутє[500]. За сїм пішов похід на море. Ватажком був Кулага, мабуть Захар Кулага, оден з отаманів в реєстрі 1581 р. Козаки на човнах прийшли під Козлів (теп. Евпаторію), здобули кілька турецьких кораблїв, потім напали на місто, погромили кількасот крамниць, позабирали товари, Турків і Жидів били й забирали в неволю. Але тут наспів калґа з Татарами, стала ся битва в самім містї, Кулагу вбито, кількадесять козаків захоплено, иньші пішли собі. Напали також на Білгород, попалили місто. Другим разом, нїби то вони також, напали на Азов, погромили бухарських купцїв, взяли в неволю триста людей[501]. Розгнїваний тим всїм султан наказав хану йти на Україну, а зза Дунаю мав тудиж іти з військом турецьким, взявши до помочи також Волохів, беґлєрбеґ «то єсть гетьман всїх військ европейських», — він разом з Татарами мав вдарити на Польщу.