Розділ «VIII. Степи»

Перший слїд такого князя бачать ще в 2-ій пол. XI віка. Анна Комнена, вичисляючи варварських князїв, що сидїли в подунайських містах (Дрістрі, Вичинї й ин.), згадує між ними якогось Σεσδλάβoς, що був по всякій правдоподібности Всеславом[1497]. В XII в. Василько Юриєвич, з иньшими братами подавши ся до Візантиї по смерти батька, дістав від імператора «по Дунаи 4 городи»[1498]. Можна б згадати тут і те, що зять Мономаха Лев Діоґенович був здобув собі кілька подунайських городів, між ними й Дрістру, й Мономах по смерти його хотїв задержати сю волость у своїх руках — може для сина сього Льва, свого внука[1499]. Нарештї пізнїйше, в 2-ій пол. XIII в. стрічаємо ми в Болгарії князя (деспота) Якова Сьвятослава, шваґра болгарського царя Константина, що називав себе теж Русином з роду і легко міг бути дїйсно руським княжичом[1500].

Можливо і навіть правдоподібно, що сї появи руських князїв в задунайських городах не були явищем зовсїм припадковим. Упадок і спустошеннє Болгарії на початках XI в., по війнах імп. Василя, т. зв. Болгароктона легко могли повести за собою, особливо в перерві між упадком Печенїгів і розпростореннєм Половцїв, розпростореннє руської людности за Дунаєм. На се добачали натяк в тій характеристицї «скитських» осадників подунайських земель, яку дають нам сучасники Візантийцї: по їх словам, вони живили ся хлїборобством (сїяли пшеницю й просо), мали піше військо; подунайські городи мали людність мішану «з усякого язика», що противставляєть ся турецьким ордам[1501].

Чи завдяки сїй кольонїзації, чи тим руським князям, що засїдали часом (може й далеко частїйше в дїйсности, нїж ми знаємо) в задунайських городах, ми в нашім письменстві маємо традицію про приналежність до Руської держави і задунайських, не тільки переддунайських городів. Реєстр «градомъ всЂмъ рускымъ, дальнимъ и ближнимъ», в останнїй редакції уложений десь в 1-ій пол. XV в., вичисляє цїлий ряд «болгарських і волоських городів», що мали колись бути руськими. Дещо тут, взято очевидно помилкою, але зістаєть ся ряд подунайських городів, з обох боків Дунаю, що має значний інтерес. Вичислені тут осади по сей бік Дунаю вповнї відповідають тій території, що дїйсно належала до Руських земель, а се підносить значіннє і реєстру тих задунайських «руських городів»[1502].

Тим часом як задунайські городи чи більш реально, чи більш формально зачисляли ся в XI і XII в., до відновлення Болгарської держави, до візантийських земель, переддунайські стояли, бодай часами, в деякій залежности від Галичини. Перший натяк на се я добачаю при кінцї XI в., за Василька теребовельського (до його волости спеціально мусїли належати сї землї) — в його кольонїзаційних заходах. Він спроваджував до себе Берендичів, Торків і Печенїгів та задумував навіть «перяти Болгары дунайскыя й посадити я у себе»[1503]. Я думаю, що він тих Болгар мав замір осаджувати не в околицях Теребовлї, а в тих полудневих, заднїстрянських землях. Слово о полку Ігоревім уже виразно вказує на те, що власть галицького князя сягала Дунаю: «загворивъ Дунаю ворота», «суды рядя до Дуная» каже воно про Ярослава галицького[1504]. Нарештї маємо певний натяк на приналежність сих країв до Галичини в тих «галицьких вигонцях» 1223 р., що судячи по своїй численности не могли бути якимись перехожими галицькими промисловцями, тільки місцевою оселою людністю чорноморсько-дунайських країв.

По всякій правдоподібности, сї землї уважали ся дальшою приналежністю галицького «Понизя», що згадуєть ся кілька разів у XIII в. і прикладаєть ся до середнього Поднїстровя. В залежність від Галичини вони прийшли правдоподібно самі собою, як res nullius в княжих відносинах, наслїдком територіальної близькости й кольонїзаційних звязків з галицьким Понизєм: як бачимо з прикладу тих галицьких риболовів і як само собою воно мусить розуміти ся, кольонїзація сюди йшла з Галичини. Але залежности сеї не можна перецїнювати — хто міг пильнувати сеї залежности в далекім, слабо залюдненім краю, на половецькім пограничу?

Таким чином перейшли ми цїлий простір від Подоня до Подунавя, слїдячи останки руської людности. Поруч осїлої констатували ми й неосїлу, прихожу, воєнно-промислову. Окрім тих льокальних звісток про неї, які ми навели вже, маємо ще загальні звістки, загальну катеґорію степової неосїлої людности — се т. зв. Бродники, від бродити — блукати, лазити, personae vagabundae. Звістки про них дуже бідні. В свійських джерелах стрічаємо їх тільки двічи, і то самі короткі згадки. В чужих джерелах згадують ся вони трохи частїйше, але звістки про них і тут не богатші; всї вони йдуть з XII і XIII в. (найдавнїйша з 1147 p.[1505]). Їх національність не підлягає сумнїву: із звістки 1223 p. бачимо, що вони були християне (цїлують хрест руським князям), а їх вожд зветь ся Плоскиня — імя, очевидно, руське[1506]. З сим можна порівняти згадку у Никити Хонїята про участь в болгарській боротьбі за свободу, 1180-х р., «відважних oί έκ Boρδόνης, галузи Тавроскитів» (Русинів), що по всякій правдоподібности означає тихже Бродників[1507], а то тим більше, що для сеї звістки Хонїата маємо паралєльну звістку Гр. Акрополїта з пізнїйшої боротьби Болгарів, на початку XIII в., коли їм помагають «руські збігцї»[1508].

В першій звістцї, яку маємо, Бродники виступають разом з Половцями: вкупі з ними приходять вони в поміч Сьвятославу Ольговичу в його боротьбі з Ізяславом київським[1509]. Разом з Половцями виступають вони і в угорських джерелах, або в звістках, зачерпнених з угорських відомостей, з 1-ої пол. XIII в.: тут Cumani et Brodnici, або навіть Cumania et Brodinia terra все виступають поруч себе; але се часом може означати і саму тільки територіальну близькість. Під час першого монґольського нападу на Половцїв Бродники стали по сторонї Монґолів: в битві на Калцї вони були з Монґолами, тим часом як по сторонї Половцїв стояли руські князї; на присягу Плоскинї, воєводи Бродників, піддав ся Мстислав київський, і лїтописне оповіданнє клене Плоскиню проклятим «окаянним», бо він не додержав присяги і передав тих князїв Татарам, а сї їх забили[1510].

Але се одинокий раз, який ми знаємо, що Бродники прийшли до конфлїкту з Русинами. В половецьких нападах на Русь нїколи не чуємо про Бродників, і се при їх сусїдстві і всякій иньшій близькости з Половцями факт важний: він натякає, що почутє своєї одноплеменности з Русию завсїди жило у сих степових Русинів. В 1223 р. вони дуже легко могли опинити ся під гнетом обставин: коли Монґоли впали в степи з спеціальною метою — знищити Половцїв, а иньших намовляли лишити тих Половцїв їх долї й не вязати ся з ними, — найпростїйшим рахунком для Бродників було лишити Половцїв і стати по сторонї Монґолів. Тодї дуже тяжко було вгадати, що як раз руські князї встрянуть у сю справу, ратуючи Половцїв; а коли дїйсно до сього прийшло, Бродники могли бути о стільки вже анґажовані своїм союзом з Монґолами, що не могли з сеї справи вилабудати ся. Плоскиня свій некоректний вчинок, за який клене його лїтописне оповіданнє, правдоподібно вчинив з біди, не маючи спроможности противити ся жаданню Монґолів.

В сїм епізодї Бродники виступають виразно на Подоню — тільки там могли вони стати союзниками Монґолів. Угорські звістки знов вказують на їх на заходї: угорський король 1254 р. вичисляє їх між сусїдами Угорщини. Сю згадку потверджує звістка Хонїята, де теж вони, мабуть, виступають в дунайських краях, і то в часах перед приходом Монґолів; зрештою їм, як союзникам Монґолів, і не було причини тїкати від них на захід, зміняти місце свого пробутку. Зводячи до купи сї звістки, мусимо прийти до виводу, що іменем Бродників означала ся руська кочовнича людність на всїм просторі степів від Подоня до Подунавя. Число її не повинно було бути мале: мусимо так думати з огляду на популярність сього імени у ріжних народів, своїх і чужих.

Турецькі орди Чорномря

Оглянувши слїди руської людности в степах XI–XIII в., перейдїм тепер до тих турецьких «насельників», що були тут панами в сї часи[1511]. Ми бачили вже, як з кінцем IX в. опановала сї степи орда Печенїгів[1512], бачили також і те, що се панованнє Печенїгів не мало в собі нїчого певного. Вони були тільки передовим полком в тій стадії кочовничої міґрациї, яку собою відкривали.

Ми переглянули в своїм місцї, як почавши Гунами й скінчивши Уграми цїлий ряд орд перейшов через наші степи в IV–IX в.[1513]. Їх рух стояв у звязку з рухом турецьких і монґольських племен у центральній Азиї, але самі орди, що мандрували в наші чорноморські степи, були неясного складу, по більшій части мішані, правдоподібно — з финських і турецьких елєментів головно. Печенїгами відкриваєть ся нова серія, чисто турецьких орд (розумієть ся — теж не без домішок). Їх міґрація, очевидно, стояла в звязку з тими переворотами, які переходили в переднїй Азії по упадку турецької держави іль-ханів (VI–VII в.). В чорноморські степи Печенїги протиснули ся під натиском двох иньших орд, що тисли їх зі сходу, Узів-Торків і Кіпчаків-Половцїв. В серединї X в., як бачимо з оповідання Константина Порфирородного[1514], Печенїги, витиснули на північ Угрів, опанували, простір від нижнього Дунаю до нижнього Дона; чотири їх колїна займали землї на схід від Днїпра, чотири на захід, себто вони свобідно й непримушено розложили ся в сїй території. Узи зайняли їх давнїйші кочовища — між Уралом і Волгою; з ними ж, як оповідає Константин, від котрого маємо звістки про сю турецьку міґрацію IX–X в., — лишила ся частина Печенїгів. Окрім Печенїзької орди, дорогу в Европу загороджувала Узам тодї ще Хозарська держава; Масуді оповідає, що Хозари тримали сторожу на Волзї від Узів, не пускаючи їх переходити в Хозарську землю, особливо зимою, коли вода замерзає.

Під ударами Сьвятослава в 960-х рр. Хозарська держава упадає, і з тим мусїв збільшити ся натиск Узів на Печенїгів, що від тепер на самих собі мусїли нести тягар його. Ми можемо здогадувати ся, що сильний натиск Печенїгів на дальші руські землї, що як раз дає себе знати після сього, при кінцї X в., до певної міри міг стояти в звязку з тим натиском і з тими перемінами, які переходили під впливом його в степу. Заразом Узи під загальним іменем Торків (себто Турків)[1515] вперше виступають в нашій полїтицї: підчас походу Володимира на волзьких Болгар він мав помічне військо Торків, що прибуло на конях, суходолом, берегом Волги (правдоподібно з нижньої Волги або Дону), тим часом як руське військо йшло човнами[1516]. На жаль, процес роспросторення Торків по сей бік Волги й Дону зовсїм закритий від нас, бачимо тільки останнїй результат: у серединї XI в. Печенїги витиснені зовсїм з чорноморських степів.

Сама по собі орда Торків ледво чи здужала вчинити се, але вона йшла тільки на передї иньшої далеко сильнїйшої орди, що перла їх наперед, а то Половцїв (званих в грецьких і західнїх джерелах Куманами, а в оріентальних — Кіпчаками). Але й під таким подвійним натиском велика й сильна орда Печенїгів тільки поволї уступала. Ми можемо здогадувати ся (правда — тільки здогадувати ся, бо фактів не маємо), що при кінцї X і на початках XI в., саме коли Печенїги так скажено термосять Поднїпровє, коли тут від них «бЂ рать без переступа», східнї, подонські степи були вже ними страчені. В 20-х рр. XI в. Печенїги затихають. Останньою конвульзією був їх напад на Київщину 1036 р.; відбиті звідси, витиснені з Поднїпровя, вони уступили, як довідуємо ся від сучасного візантийського історика Скілїци, в звичайний захист чорноморських орд — на нижнїй Дунай, в той зяднїстрянський «кут», і тут якийсь час тримали ся проти нападів Узів.

Але серед самої печенїзької орди настала незгода й роздїл; Скілїца оповідає так, що в боротьбі з Узами визначив ся незначний Печенїг Кеґен: він кілька раз відбив напади Узів, тим часом як головний печенїзький старшина Тірах був зовсїм безрадний, та ховав ся від Узів у дунайських болотах та затоках. Слава Кеґена обудила зависть в Тіраху, він старав ся його забити, але Кеґен, довідавши ся, втїк на Днїпрові болота й притягнувши до себе два колїна з загального числа тринадцяти печенїзьких колїн, розпочав з Тірахом війну. Його одначе побито. Тодї він перейшов за Дунай (в Доростол) і піддав ся Візантиї; се стало ся десь уже в 1040-х роках. Кеґена в Візантиї прийнято. Осївши ся над Дунаєм, почав він нищити наглими нападами орди Тіраха. Роздражнений сими нападами, не добивши ся від Візантиї утихомирення її нових підданих, перейшов Тірах собі Дунай та почав грабувати візантийські землї. Але вкінцї його побито, він піддав ся теж, і сих Печенїгів оселено в спустошеній Болгарії[1517]. Слїдом вони одначе збунтовали ся, почали страшно пустошити Тракію й Македонїю, і Візантия вирікши ся зовсїм Болгарії, тільки грошима куповала спокій від Печенїгів — щоб вони не переходили за Балкани. Зміцнена потім міґрацією Торків, печенїзька орда в Болгарії до кінця XI в. зіставалась грозою Візантиї. Тільки напустивши на них Половцїв, Візантия знищила Печенїгів (в страшнім погромі 1091 р.), і на їх місце дістала нового ворога в сих самих Половцях[1518].

Чорноморські степи, полишені Печенїгами, на короткий час займають Узи-Торки. Судячи по всьому, се була орда не дуже велика й сильна, а може до того й меньш воєвнича, нїж Печенїги й Половцї. По пятах її ступала за те далеко сильнїйша Половецька орда. Тим часом як Узи били ся з Печенїгами над Дунаєм, подонські степи вже були, очевидно, в руках Половцїв; уже 1055 р. Половцї приходять на границї Переяславщини[1519]. Але Торки тодї ще мабуть тримали ся на лївім боцї Днїпра, бо тогож року вони прокрадали ся були під переяславський Воінь. Поставлена з одного боку між ворожою ордою Печенїгів, з другого боку — далеко сильнїйшою ордою Половцїв, що тиснула її на захід, орда Торків була сама в такій трудній ситуації, що не могла богато шкодити Руси, тим меньше — могла її бути страшна. Тому то, як я підносив, було великою помилкою руських князїв, що вони, використовуючи тяжку ситуацію Торків, ще й з свого боку на їх ударили. Правдоподібно, власне похід Руси 1060 р. остаточно знищив сили Торків і їх противленнє Половцям: слїдом Торки, як перед тим Печенїги, уступають на захід, і в осени 1094 р. «цїлим народом», як пише сучасний візантийський історик Аталїота перейшли Дунай[1520].

Аталїота рахує їх орду на 600 тис. люда. Силоміць перейшовши Дунай, на деревляних і шкіряних човнах, та побивши візантийську сторожу, вони кинули ся пустошити візантийські землї, забігаючи навіть в полудневі провінції. Але зима, негідь, хороби страшно знищили їх орду[1521]. Після того частина їх вернула ся назад за Дунай і як каже Аталїота — піддала ся руським князям. Але й у чорноморських степах ми бачимо потім значні останки Торків і Печенїгів[1522]: не знати, чи то вони вернули ся з за Дунаю, чи полишили ся в степах при міґрації Торгів за Дунай. Се останнє виглядає правдоподібнїйше; знаємо від Константина, що частина Печенїгів зістала ся з Торками ще при міґрації Печенїгів у чорноморські степи (в IX в.). Частина Торків лишила ся на візантийських ґрунтах, у Македонії, і до них прилучило ся дещо Печенїгів з Болгарії. Як каже Аталїота, вони стали вірними союзниками Греків, і деякі з них діставали високі ранґи в візантийській єрархії.

Після міґрації Торків степи від Урала і до Дуная зістали ся в повнім і нероздїльнім панованню Половцїв, близько на два столїтя. Зайняли вони головно Подонє. Східньою границею Половецької землї в нашій лїтописи кладеть ся Волга. На заходї часом бачимо їх кочовища й на правім боцї Днїпра[1523], але здаєть ся головним їх тереном були степи між Днїпром і Волгою, тому й лївий беріг Днїпра зветь ся в наших лїтописях XIII в. «ратною стороною»[1524]. Хоч у чужих джерелах «Команія» часом починаєть ся зараз за Подунавєм[1525], але щоб Половцї там кочували постійно того не видко.

Під властю Половцїв, взагалї в залежности від них зіставала ся словянська кольонїзація степів, про котру ми говорили, і ті останки Печенїгів і Торків, які бачимо в степах при кінцї XI і на початку XII в. Але сї печенїзькі й торкські останки, видко, не були задоволені своєю залежністю від Половцїв. При нагодї вони переходили з степів під зверхність руських князїв, пробували й повставати на своїх зверхників, але їх сили були за слабі супроти половецьких. З свого боку у Половцїв мусїла бути довший час спеціальна ненависть до тих кревняків, що перейшли до Руси. На сю гадку наводить особливе їх завзятє на Торків підчас війни 1093 р. і кілька спеціальних походів на тих Торків еміґрантів: так 1105 р. Боняк прийшов під Заруб і там побив Торків, 1125 р. чуємо новий спеціальний похід Половцїв під Баруч, щоб «узяти» тих Торків. Тільки в другій половинї XII в. ся ворожнеча слабне, під впливом обставин, про котрі буде низше мова.

Подібно як Печенїги й Торки, Половцї теж подїляли ся на колїна, котрими правили певні династиї. Їх іменами часто й звуть ся сї колїна, особливо в наших джерелах. Пізнїйший арабський письменник рахує половецьких колїн одинадцять; та число се ледво чи було все однакове. В наших джерелах стрічаємо такі колїна: Токсобичів, Отерплюєвих, Тарголових, Багубарсових, Бурновичів, Колобичів, Етебичів, Тертробичів, Улашевичів, Бурчевичів[1526], але не завсїгди можна відріжнити колїно від ханської династиї[1527]. Крім того Половцї розріжняли ся по місцям своїх кочовищ: нпр. знаємо Половцїв «лукоморських» (значіннє сього Лукоморя досї не ясне). Що не вважаючи на кочовий побут істновала певна льокалїзація половецьких колїн, се видно і з того, що половецькі хани чи цїлі династиї мали свої городи: знаємо город Шаруканя (Шарукань), город Асеня (Осень)[1528].