Розділ «IV. Перегляд поодиноких земель: Київщина»

Также гіпотетично лише можемо ми провести турово-пинську границю і по вододїлї Птичи й Свислочи, бо в басейнї Свислочи бачимо полоцькі волости — Минську й Ізяславську. Клин між Припетю й Днїпром, по відокремленню Турово-пинської землї, як ми бачили вже, належав до Київщини (Брягинська волость), як і волость Мозирська. Чи належали вони коли до Турова не знати.

Таким чином Турово-пинське князївство XII–XIII в. займало землї середньої Припети. На півночи воно було ограничене вододїлами Зах. Буга, Нїмана і Березини; на полудень вганяло ся в области Горини і Стира. Се клясичне «Полїсє» — край лїсів і багнистих трясовин; тільки західня частина, між Пиною і Ясольдою трохи вища, сухійша і густїйше залюднена, решта вкрита й тепер великими лїсами, неперехідними багнами й дуже слабо залюднена. Одначе в часи Руської держави й пізнїйше — в XIV–XVI в. такими лїсовими та багнистими краями не помітували, як тепер, вони бо мали дуже цїнну в ті часи прикмету — безпечність; сї лїси й «дреговини» забезпечали їх від всяких ворожих спустошень далеко лїпше як вали й замки. Та й господарка тодї була инакша — ловецтво, бортництво, пізнїйше лїсові промисли давали тодї лїпші доходи як рільництво, і тим пояснюєть ся, що полїські селяне XV–XVI в. платили податки не низші, а навіть часом і вищі від тих, що жили на найлїпших ґрунтах. За те торговля, культурні зносини, комунїкація на подібнім теренї мала великі перешкоди, і на полї культури ми не можемо тут анї богато вимагати анї богато припускати.

Головніші городи

Головні центри місцевого житя ми вже знаємо — се Туров, Пинськ, Клецьк, Слуцьк, Городно, Дубровиця, Степань, Чорторийськ. Коли долучити сюди згаданий Небль та Копиль, то заразом ми маємо вже всї осади, згадані в наших лїтописях.

Туров мусїв бути споконвічним полїтичним центром, коли не всеї території пізнїйшого Турово-пинського князївства, то бодай його східньої частини. На се вказує лєґенда, переказана в Повісти временних лїт, про князя Тура, що він прийшов з-за моря, поставив Туров, «отъ негоже и Туровци прозвашася», і тут княжив[809]. Ся лєґенда, розумієть ся — тільки етимольоґічний міт: від імени міста зложено переказ про його фундатора — епонїма, але вона вказує на те, що в Турові памятали князїв перед Сьвятополком, старшим Володимировим сином. За Володимира Туров був столицею всього Турово-пинського князївства, полїтичним центром, і зістає ним до кінця XII в. До сього прилучаєть ся й церковне значіннє його як катедри: туровські епископи відомі нам від першої пол. XII в.[810], але катедра могла бути заснована далеко скорше[811]. З місцевої повісти про Мартина мнїха, списанї десь в другій половинї XII в., довідуємось про істнованнє тодї в Турові й «епіскопля монастиря» Бориса і Глїба, за мурами, на болоню, де мало стати ся чудо над тим Мартином, описане в повісти. Правдоподібно, сей монастир був епископською резиденцією, а засновано його, мабуть, за часів Ярослава, що міг мати на метї тут, у столицї Сьвятополка запечатати память сього «окаянного князя» згадкою про убитих ним братів; се було б найбільше правдоподібне обясненнє. У всякім разї се не була памятка пізнїйшої династиї Сьвятополковичів, і взагалї, видко, вони не спромогли ся на якусь визначнїйшу церковну фундацію, бо туровських князїв з другої подовини XII в. ховано в київськім монастирі св. Михаіла (Золотоверхім) — фундації їх предка Сьвятополка[812].

Згадка лїтописи про еп. Акима звертає на себе увагу незвичайною його ролею і долею. Коли Вячеслав, тодї князь туровський, надїючи ся на свій ряд з Ізяславом, почав розпоряджати ся княжими волостями, гнїв Ізяслава впав не тільки на Вячеслава і його бояр, а й на еп. Акима: він відібрав Туров від Вячеслава, його посадників казав поковати, а еп. Акима арештувати й привести до Київа. Очевидно, Аким уважав ся впливовим дорадником, а може й інїціатором тих Вячеславових розпоряджень[813]. В другій пол. XII в. прославив ся на туровській катедрі еп. Кирил, найславнїйша особа, яку взагалї дала давнїй руській історії Турово-пинська земля. Оповіданнє прологів (звістне вправдї в пізнїйших тільки копіях, XVI–XVII в.) каже, що він був і родом з Турова, син богатих батьків (не знати, тільки, чи се звичайна шабльонова подробиця таких житий), потім постриг ся й затворив ся «в столпі». Його численні твори показують в нїм чоловіка дуже осьвіченого на тодїшнї часи, обзнайомленого з риторичною технїкою, так що коли він бодай початки сеї осьвіти дістав у Турові, то се може дати несогірше сьвідоцтво тутешнїй книжности.

Другим центром землї і суперником Турова був Пинськ. В сказанію про Бориса і Глїба (т. зв. Якова) ще Сьвятополк (Старий) має столицю в Пинську[814]. В лїтописи в XI в. столицею виступає Туров, але й тут при кінцї XI в.[815] Пинськ згадуєть ся як важний, другий, во Турові тутешнїй центр. При кінцї XII в. (в 1190-х рр.) бачимо, що родина старого туровського князя Юрия — його жінка й молодші сини живуть у Пинську[816], хоч ще в звістках Турову дає ся перше місце перед Пинськом[817]. В XIII в. вже за пинськими князями дуже часто й не чуємо зовсїм туровських, очевидно — Пинськ узяв гору над Туровом, хоч Туров і далї мусїв лишити ся княжим столом: «пинські і туровські князї» згадують ся в Волинській лїтописи в подїях 1270-х рр.[818] Катедра зістала ся й на далї в Турові.

Подібно як з Туровом, було і з Городном. Ми бачили, що воно під 20-х рр. XII в. стає столицею осібного князївства — Городенського[819]. Але при кінцї XII в. столицею на місце Городна стає, видко, Дубровиця, бо про городенських князїв від тодї не чуємо, а на їх місце виступають дубровицькі. Якихось близших подробиць про сї міста не маємо. Серед подій 1184 р. в київській лїтописи записано, що Городен погорів весь: запалила його блискавиця; згоріла й камяна церква[820]. Але про котрий тут Городен іде мова, на певно не можна сказати; скорше одначе про припетський, згадуваний до тепер в сїй лїтописи, бо нїманський починає згадуватись тільки в Галицькій лїтописи від середини XIII в.

З иньших міст Клечеськ був княжим столом у 20-х рр. XII в.[821]; пізнїйше клецьких князїв не згадують наші джерела, але в XIII в. вони, по всякій імовірности, були теж між тими численними «пинськими князями», і традиція Клецького князївства XV в., правдоподібно, не переривалась в XII–XIV в. Слуцьк тільки раз згадуєть ся в ролї осібної волости, і то припадком: в 1161 р. його захопив і засїв тут Володимир Мстиславич, але його примусили забратись[822]; більше князїв не згадуєть ся в сїм центрі пізнїйшого Слуцького князївства.

Полїтичне житє Турово-пинської землї

Полїтичного житя Турово-пинської землї ми дотикали ся не раз, але тепер зберемо разом небогаті звістки про нього.

Про полїтичне житє Дреговичів до того моменту, коли тут, у Турові, посадив Володимир свого сина Сьвятополка, лїтопись не каже нїчого, окрім тієї лєґенди про кн. Тура. При всїй лєґендарности, як я вже згадав, вона вказує одначе на память про туровських князїв перед Сьвятополком. Про відносини до Дреговичів київських князїв перед сим посадженнєм Сьвятополка не чуємо нїчого; в своїм місци я подав арґументи на те, що Дреговичі мусїли стояти в залежности від Київа ще на початках Х в.[823] Посадженнє в Турові одного з старших Володимирових синів показує, що тодї ся волось цїнила ся досить високо. Правда, лїтописна повість про Володимира каже, що він не любив Сьвятополка, «бо той був від двох батьків, від Ярополка і від Володимира»[824], але ся звістка не дуже певна (мабуть ретроспективна), а визначне значіннє Турово-пинського стола потверджуєть ся тим, що й Ярослав віддав його одному з старших синів — Ізяславу, так що Туров в рядї столів Ярославичів стоїть на другім місцї, навіть вище Волини.

Таке його визначне значіннє кінчить ся одначе з смертию Ярослава. Протягом дальших ста лїт, як ми бачили[825], він уважаєть ся придатком до Київа, «київською волостию»; хоч нпр. при подїлї Мономахових земель Туров по старій традиції дістає все таки оден із старших синів Мономаха (одначе заразом і найнездарнїйший) — Вячеслав, але роля Турова не має в собі вже нїчого визначного. Сю землю уживали київські князї для заспокоєння ріжних претензій: так звідси викроєно — за Сьвятополка або Мономаха — Городенське і Клецьке князївство; Всеволод Ольгович дав по дві дреговицькі волости своїм своякам, щоб заспокоїти їх претензії на чернигівські землї. Тільки по смерти Юрия кінчить ся роля київської прищіпки для Турово-пинської землї: тут засїв тодї внук Сьвятополка Юрий Ярославич, не знати — чи з власної інїціативи, чи закликаний самими громадянами. Де він був перед тим, нїчого не знаємо, але судячи по тому, що перед тим бачимо иньшого Ярославича — Вячеслава в Клечську, можемо догадуватись, що й Ярослав сидїв коли не в Клечську таки ж (бо Клечськ якийсь час, в сорокових роках, бачимо в иньших руках — у чернигівських князїв), то в котрійсь иньшій дреговицькій волости. Як би там не було, видко тільки, що Дреговичі від сього часу уважали сираву Юрия своєю справою й узяли ся з цїлою енерґією оборонити її.

Відокремненнє Турово-пинської землї і дальша історія її

Очевидно, Дреговичам роля київської волости дуже не подобала ся й вони бажали конче відокремити ся в осібне полїтичне тїло. Се їм удало ся, завдяки їх енерґії, бо показали її далеко більш нїж нпр. Кияне в оборонї Мстиславичів. Двічи (1158 і 1160 р.) споряджали князї колективні походи на Юрия, але люде не піддали ся; особливо тяжко приходило ся їм першим разом, коли похід був особливо значний: Чорні Клобуки попустошили цїлу лїнїю Припети, а мабуть і дальші, північні землї; тяжка облога Турова тривала більш двох місяцїв, але Туровцї все били ся кріпко, виходячи з міста й задаючи тяжкі утрати противному війську[826]. Сим виграли нову справу: вже 1161 р. київський князь Ростислав увійшов у дипльоматичні зносини з Юриєм Ярославичем, і його нове становище в полїтичній системі східньої Европи було тим санкціоноване[827].

Але визначної ролї Турово-пинське князївство й після того не добило ся, зістало ся між другорядними.

Юрий насамперед пильнував забезпечити своє становище і всякої визначнїйшої інїціативи в полїтицї оминав, та тримав ся сильних сусїдів — Ростислава і волинських Ізяславичів. Потім наступило роздробленнє Турово-пинського князївства, а з тим ще більше ослабленнє. По Юрию лишило ся кілька синів, що подїлили батьківщину: оден (правдоподібно — старший) Сьвятополк сїв у Турові[828], другий — Ярослав у Пинську[829], третїй — Глїб в Дубровицї[830]. Хоч брати жили між собою (судячи по браку відомостей про якісь усобицї) досить згідно, але сей подїл князївства, розумієть ся, не міг не ослабити значіння Турово-пинської землї. Юриєвичі тїсно тримають ся Ростиславичів, з котрими посвоячили ся (Рюрик Ростиславич був оженений з їх сестрою), та грають ролю їх підручників. Особливо тїсні й приязні відносини були між ними й їх шваґром Рюриком, в девятдесятих роках XII в.: він зчаста перебував у них, дуже їх любив[831] і брав участь в їх боротьбі з Литвою.

По смерти Сьвятополка, що вмер 1190 р., в Турові сидїв кілька лїт його брат Глїб, до своєї смерти. Хто сидїв по нїм — не знаємо, мабуть чи не Ярополк, а на початку XIII в. чуємо і в Турові і Пинську Сьвятополковичів[832] — очевидно, синів Сьвятополка Юриєвича. З них знаємо Володимира пинського[833], що й був, правдоподібно старшим між турово-пинськими князями, бо з кінцем XII в. Пинськ, видко, починає брати перевагу над Туровом. Поруч нього виступає також з титулом пинського, в дуже дїяльній ролї иньший князь, Ростислав, можливо його син (кільканадцять лїт по тому бачимо в Пинську князя Ростислава Володимирича), роздражнений на Данила, що держав в неволї його синів, захоплених при якійсь оказії, орґанїзує він коалїцію против нього, підбиваючи Володимира київського і входячи в союз з Михайлом чернигівським[834]. Хто сидїв тодї у Турові, не знаємо. Яко дубровицький князь згадуєть ся в походї на Татар на Калку Олександр. Сї волости, правдоподібно, істновали й пізнїйше, а окрім того могли бути й ще якісь, бо князї пинські й туровські в звістках другої половини все виступають у многому числї: «князи пиньсцЂи», «князи пиньсции и туровьсцЂи». Можемо вказати на одну таку иньшу волость — Степанську[835], що по всякі імовірности відокремила ся з Дубровицької.

З рештою наші відомости про турово-пинських князїв XIII в. дуже бідні, навіть їх імен здебільшого не знаємо. В 1241 р. бачимо в Пинську Ростислава Володимирича, правдоподібно — сина Володимира Сьвятополковича, кілька лїт пізнїйше виступає там якийсь Михайло[836]. При подїях 1262 р. стрічаємо пинських князїв Федора, Демида і Юрия; правдоподібно, Федор був тодї головним пинським князем. 1288/9 р. умер пинський князь Юрий Володимирич — по часу судячи, він міг бути правнуком того Володимира пинського, котрого ми бачили в першій чверти XIII в.; по словам лїтописи се мав бути князь «кроткый, смирный, правдивый», і «вси люди плакаху ся по немъ плачемь великимь». По нїм мусїв настати згаданий при тім його брат Демид. Під одним роком з ним записана смерть степанського кн. Івана Глїбовича, по котрім мали теж плакати ся «вси людьє от мала и до велика», і по нїм настав його син Володимир. З сим несподїваним проміньчиком сьвітла, киненим на пинське князївство сею припискою, що кінчить Галицько-волинську лїтопись, западає завіса над князївством.

Становище турово-пинських князїв уже з кінцем XII в. стало досить трудне. Ми бачили, що в девятьдесятих рр. XII в. вони мали щирого союзника в сусїдї — Рюрику Ростиславичу, котрого й тримали ся пильно, а він їм помагав проти небезпечного ворога, що підіймав ся в сусїдстві — Литви. Так треба розуміти, в звязку із тїсним союзом Рюрика з шваґрами, звістки про його походи на Литву: землї Рюрика не були нїде пограничними з Литовцями, а про те він брав дуже дїяльну участь в боротьбі з ними[837]. Правдоподібно, вже тодї розпочали ся тї прикрі литовські напади на сусїднї землї, що стільки дають про себе чути в XIII в. та були симптомом нового полїтичного руху серед сього племени.

З кінцем XII в. в безпосереднїм сусїдстві Турово-пинських земель засновує сильну державу Роман, запеклий ворог Рюрика, і турово-пинські князї, тим самим опинили ся в дуже труднім становищі. Ми не маємо нїяких звісток про них з часів Романа, але в 1220-х рр. бачимо, що пинські князї все ще тримають ся Рюриковичів — київського князя Володимира Рюриковича, і помагають йому проти Данила; се може кинути сьвітло й на попереднє. Серед подїй 1229 p. є згадка про синів Ростислава пинського, взятих в неволю, очевидно — Данилом[838]. Але Володимир Рюрикович став слїдом союзником Данила. Пинські князї мусять покорити ся теж його полїтичному впливу, бо не мають точки опертя, а в додатку дуже терплять тодї від литовських нападів. Вони сходять на підручників Данила, і той ними комендерує[839]. Але вони не були йому щирі — «имЂяху лесть», навіть у війнах з Литвою, що мусїли б бути для них особливо пожадані не підтримують його щиро[840]. Очевидно, їх страшив розвій Галицько-волинської держави, і вони шукали против неї опертя навіть у литовських князїв, під вплив котрих зрештою потім вповнї переходять.