Розділ «IV. Перегляд поодиноких земель: Київщина»

Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік

Низше Днїпром, на «Видобичах», над днїпровським бродом, стояв монастир св. Михаіла, поставлений Всеволодом, оден з визначнїйших київських монастирів, для нас памятний своїм ігуменом Сильвестром, редактором найдавнїйшої лїтописи. Він стояв над самим Днїпром, що неустанно підмиває свій західнїй берег. Правдоподібно для охорони монастиря від ріки, Рюрик Ростиславич поставив 1190 р. «під церквою св. Михайла» камяний мур, факт — прославлений риторичним панеґіриком, що кінчить Київську лїтопись. Але сей мур не оборонив монастиря — від його церкви лишив ся тільки західнїй бік, східнїй, видко, потягнула земля в ріку.

На горі над сим монастирем стояв «двір красний», поставлений тим же Всеволодом[685]. Теперішнє сусїднє урочище «Зьвіринець» вказує, що тут мусїв бути княжий зьвіринець, менажерія, подібно як то бачимо в тих часах по иньших столичних містах старих князївств.

Той Всеволодів «красний двір» спалили Половцї 1096 р. і не знати, чи його потім відновлено. Але в XII в. таки був знову якийсь «Красний двір», звістний з того, що його пограбили Кияне по смерти Юрия, і иньший двір за Днїпром, «що його Юрий звав Раєм»[686]. Крім того княжий двір стояв, здаєть ся, на острові під Видобичами[687]. Нарештї якийсь двір, видко, був на полудень від Київа, по дорозї до Василева — «Теремець», правдоподібно на місцї теп. хутора Теремки[688].

За Видобичами низше Днїпром (з милю) був монастир на ур. Гнилеччинї, инакше Володарка, або Церковище (коло с. Пирогова, над Днїпровою протокою) — звістний в XVI в. під назвою Гнилецького. Останки тутешньої мурованої церкви належать часам перед-татарським, а печерка звязуєть ся з іменем Теодосия печерського[689].

Заднїпрянський берег насупроти Київа памятний тим, що був місцем дипльоматичних з'їздів руських князїв. Очевидно — ся посередня, нїби невтральна територія надавала ся дуже добре для стріч князїв правобічних і лївобічних, не завсїди приязних між собою. Так княжий з'їзд 1100 р. був у Ветичах, насупроти Вишгорода; на Днїпровім протоку Золотчі, насупротив Київа, з'їздили ся князї 1101 р., на сусїднім Долобськім озері в 1103 і 1111рр., коло Ольжич 1142 р. Дуже правдоподібно супроти тих фактів, що й славний з'їзд 1097 р. «в Любчу» відбув ся коло теп. Підлюбського озера, в сусїдстві оз. Долобського[690].

Так ми оглянули Київ з його визначнїйшими памятками й урочищами. Про його полїтичне, культурне, релїґійне значіннє нема що тут розводити ся — про се досить сказано в ріжних роздїлах сеї працї — коротко зазначу тільки, що він був полїтичним і культурним центром східньої Европи від X до половини або й до третьої чверти XII в., релїґійним ще довше — до середини XIII в., заховавши де що з своєї релїґійної авреолї й на пізнїйше. Київський патріціат — ті дружинні й земські роди, що в своїх руках держали київську торговлю, київську управу, брали участь в високій полїтицї, обдаровували київські церкви й монастирі, підтримували артистичний промисл своїми вимогами й забаганками, могли з горда дивити ся з високости київської «гори», повторяючи гордовиті слова Ізяслава: «Богъ всегда Рускыя землЂ и Рускыхъ сыновъ въ безчестьи не положилъ єсть: на всихъ мЂстЂхъ честь свою взимали суть»[691].

Людність

Як великий був давнїй Київ показує великість території, яку він займав, і кілька заміток кинених нам принагідно нашими джерелами. Так оповідаючи про велику пошість на людей 1002 р., лїтописець каже зі слів продавцїв домовин (корст), що тодї від пилипівських заговин до мясопущ, за три місяцї, вмерло 7600 люда[692]; а кілько ж його згинуло, не купуючи домовини! По всякій правдоподібности ми можемо тодїшню людність Київа з передмістями числити не меньше як на 100.000. Тїтмар зі слів нїмецьких вояків, що ходили з Болеславом у Київ, описує його, що то було велике місто (magna civitas), мало більш нїж 400 церков і 8 торгів і несчисленну силу народу (populi ignota manus[693]). Суздальська лїтопись каже, що підчас пожежі 1124 p. в Київі, «самих церков згоріло більше як шість сот»[694]. Поминути сих двох незалежних від себе звісток, що в Київі XI–XII в. церкви рахували на сотки, не можна, хоч би й припускати, що число їх побільшене; правдоподібно пояснюють, що вже тодї богатші люде мали свої приватні церкви по дворах.

Чужоземські колонії

Окрім «туземцїв» Київ містив у своїх валах численнї чужоземські кольонії. Розумієть ся, їх розцьвіт стояв у звязку з обставинами київської торговлі, і число сих «насельників» було не однаке. В наших джерелах маємо звістки про кольонїю Новгородцїв, що мали, як ми бачили, на Подолю свою церкву і мабуть в сусїдстві її й сидїли[695], кольонїю західнїх купцїв — «Латина», «НЂмци», що мали мабуть і кілька церков; знаємо костел св. Марії, коло котрого в 1230-х рр. був домінїканський монастир, доки його не скасував Володимир Рюрикович, боячи ся, як каже Длуґош, аби він не шкодив православнїй вірі[696]. Звістні слова Слова о полку Ігоревім: «ту НЂмци и Венедици, ту Греци и Морава поють славу Святъславлю», толкують так, що тут іде мова про київських кольонїстів — Нїмцїв, Венеціан, Греків, Чехів[697]. Се толкованнє не має в собі нїчого неможливого, бо сї всї кольонїї дуже легко могли бути в Київі XII в. Про італїанських купцїв у Київі говорить Пляно-Карпінї, що застав їх тут підчас своєї подорожі в 1247 р.: він вичисляє поіменно кількох купцїв з Ґенуї, з Венеції, може й з Пізи, та додає, що було тих купцїв — італїанських і також французьких, чимало[698]. Коли такий був їх з'їзд по сьвіжім погромі Київа 1240 р. серед панїки від Татар, тим численнїйші кольонїї сих куцїв мусимо припускати перед тим.

Кольонїя грецька, духовна й сьвітська, мусїла бути дуже значна, хоч про неї виразних згадок і не маємо. Що була цїла осібна дїльниця міста жидівська, ми вже бачили. Була кольонїя вірменська[699]. Назва «Козари»[700] — щось як би улиця на Подолї, недалеко пристани, правдоподібно зістала ся памятию про кольонїю хозарську, де пробували мабуть і арабські купцї, що через Хозарію прибували до Київа.

Міру богатства й розкоши Київа дають чужі звістки — як наведені вище звістки про нечувані богацтва, принесені з Київа Ізяславом, а пізнїйше — послами Генриха IV, як лєґендарні перекази про богацтва вивезені Болеславом, а ще лїпше сьвідчать про се археольоґічні останки. Ми маємо окрім численних руїн і перебудовань кілька цїлих або майже цїлих церков, як Софійська катедра, Михайлівський та Кирилівський монастир, з утворами тодїшнього малярства, різбярства, мозаіки. Деякі з сих будов — як нпр. Софійська або Михайлівська були як на той час дуже розкішні. Ми маємо богаті находки і розкопки на території Київа, головно — на горі: їх числу й богацтву не дорівняють иньші находки тих часїв з цїлої східньої Европи, на купу взявши: дорогоцїнні діадеми, ланцюхи, медальони, гривни, ковтки і т. и., дорогоцїнні матеріалом і штучною роботою — ориґінальною візантийською, або розвиненою під східнїми й візантийськими впливами руською. Сї археольоґічні памятки дають нам міру богацтва, вибагливости, розкоши й смаку старого Київа.


Важнїйші міста Київщини


Вишгород

З трох боків Київ зблизька окружали иньші важнїйші міста Київщини.

На півночи дві милї від Київа стояв над Днїпром, на високім березї Вишгород[701]. Своє імя він завдячав, очевидно, свому високому і міцному замку, збудованому на тому березї (550 стіп над рівенем моря). Вишгородське городище належить до найбільших і найміцнїйших — наоколо воно має коло трох верст і обведено по лїнїї згіря шістьма концентричними валами, а від суходолу відтяте глубоким ровом і валом з бастіонами; окрім того є ще останки валу, що боронили вишгородську околицю від півночи. Але поза тими валами та городищем не зісталось майже нїчого з колишньої слави Вишгорода — тепер се звичайне село, майже без всяких памяток минулого.

Звістки наші про Вишгород починають ся від Х в. У звістках Константина Порфирородного він виступає як важний торговельний пункт між Днїпровими містами, звідки зберали ся торговельні ватаги до Київа[702]. Істнованнє у Вишгородї осібного тисяцького натякає, як я згадував, що се був колись самостійний полїтичний центр, з власною воєнною орґанїзацією, але в 1-ій пол. Х в. він був уже тїсно і безпосередно звязаний з Київом: принаймнї ми не стрічаємо його між тими дружинними центрами, на котрі мали тодї йти осібні контрибуції від Греків. І пізнїйше хоч Вишгород досить часто давав ся від київських князїв ріжним підручникам і своякам[703], він нїколи не відокремляв ся в осібну княжу волость і не переставав бути київським «пригородом».

Що правда, в нїм одиноко можна зауважити якісь слїди емуляції з Київом, хоч все лише дуже слабі. Коли Сьвятополк шукав убійників на Бориса, він звернув ся до Вишгородцїв, і тим часом як Кияне чи сяк чи так більше тримали ся Бориса, вишгородські «боярцї», як їх зневажливо зве київський книжник (ся зневага теж характеристична для місцевих відносин), запевняли Сьвятополка, що «за нього можуть свої голови покласти з Вишгородцями»[704]. Підчас боротьби Всеволода Ольговича за київський стіл, сей князь, рішучо неприємний Киянам, здаєть ся, знову мав якісь симпатиї в Вишгородї; по одному варіанту Вишгородцї навіть ходили з ним походом на Київ[705]. В Вишгородї перебував Всеволод і перед смертию, та звідси вів переговори з київською громадою, аби прийняли Ігоря на наступника, а діставши на тім присягу від Киян, осібно заприсягав Вишгородцїв[706], що мало значіннє хиба особливої гречности для них — підносило вагу їх міста, бо по тодїшнїм звичаям властиво присяга города сама мала обовязувати пригороди. Нарештї брак якоїсь щирійшої солїдарности з Киянами показав ся у Вишгородцїв і по київськім погромі 1169 р.: коли дружина одного з участників сього погрому — Володимира Андрієвича не відважала ся їхати слїдом по тім з тїлом князя до Київа: «сам знаєш, що ми наробили Киянам, не можемо туди їхати, забють нас, казала вона князю[707], але не вагала ся їхати в Вишгород. Се все може натякати на істнованнє якоїсь емуляції Вишгородцїв що до своєї столицї, хоч би й слабої, або принаймнї — на слабшу солїдарність з нею.

По прилученню Вишгорода до Київа воєнне значіннє його полягало на тім, що він боронив Київ від півночи, особливо від північного сходу: хто йшов зза Днїпра від Чернигова, переходив Днїпро вище Десни, і сього переходу боронив Вишгород. Як кріпость Вишгород був далеко сильнїйший від Київа: по нещасливій пробі 1169 р. київські князї звичайно не відважили ся боронити ся в Київі, а кидаючи його, засїдали в Вишгородї. Кампанїя 1173 р., коли Мстислав Ростиславич відбив ся тут від великої армії, показує, яка то по тодїшньому була сильна кріпость.

Релїґійне значіннє придбав Вишгород, від коли тут поховано Бориса і Глїба, що були канонїзовані слїдом і сильно поважані, як перші руські сьвяті патрони Руської землї. Судячи по історіям чуд від їх мощей, сюди на прощу прибували люде з дальших місць (пор. в лїтописи: «исцЂленія неоскудно подаваєта недужнымъ, с вЂрою приходящимъ въ святый храмъ»)[708]. З початку Бориса і Глїба поховано в церкві св. Василия, збудованій, очевидно, ще за Володимира. Потім за Ярослава, коли ся церква згоріла, поставлено нову, в імя Бориса і Глїба — деревляну з пятьма верхами, гарно помальовану, як оповідає сказаниє. Вона одначе скоро зістаріла ся, і вже за Ізяслава поставлено нову, теж деревляну, а за Мономаха камяну, і сюди перенесено гроби Бориса і Глїба. Мономах хотїв поставити сї гроби посеред церкви і над ними зробити «теремъ серебренъ», але Сьвятославичі обстали при проєктї їх батька: положити їх в «камарі» — ниші, і так зроблено, а Мономах замість терема виложив нишу золотими і срібними окрасами — «оковав гроби серебром і золотом і прикрасив гробницї їх, також і камари поковав серебром і золотом». Се перенесеннє відбуло ся з особливою парадою. Посьвященнє церкви і перенесеннє робив митрополит з пятьма епископами й иньшим духовенством, «и бысть соборъ великъ, сшедшю ся народъ со всихъ странъ». Окрім пирів для присутних князїв три днї годовано «убогихъ и странныхъ, и бысть учреждениє велико». З огляду на великий стиск обгороджено дорогу, кудою мали переносити гроби, але нарід натис так, що поломив ті загороди («вори»), і не було кудою везти; маса народа покрила вали і «забрала», «яко страшно бяше видЂти народа множество». Мономах здогадав ся кинути між нарід гроші й иньші цїнні річи — кусники паволок, фофудий (брокатів), «орници», «бЂль», і се дало можливість процесії пройти до нової церкви. Гроби везли саньми, тягли їх за шнури князї і бояри, а перед ними йшло духовенство — наперед чернцї з сьвічками, по них священники, далї ігумени, нарештї епископи. Такий цїкавий побутовий образок (одинокий в своїм родї) дає нам опись сього вишгородського сьвята[709].

В сїй славній церкві Бориса і Глїба була ще иньша славна сьвятиня — ікона Богородицї, привезена з Царгорода разом з київською Пирогощею. Її потім забрав чи викрав Андрій Юриєвич, забираючи ся з Вишгорода в Суздаль, де він був посаджений князем[710]. Ся ікона, богато прикрашена і поставлена в церкві в Володимирі, пізнїйше перенесена до Москви, як я вже згадував, стала палядїєм Московської держави (тепер вона в московській Успенській катедрі).

Так зникла вона з Вишгорода. Кількадесять лїт пізнїйше забрано і гроби Бориса і Глїба: Давид Ростиславич, будучи князем смоленським, а володїючи заразом і Вишгородом, перенїс їх в 1191 р. до монастиря, заложеного на Смядинї під Смоленськом, на місцї смерти Глїба[711]. Саму вишгородську церкву розібрали потім київські домінїкане, будуючи свій кляштор у Київі, десь при кінцї XVI чи на початку XVII в.; перенїсши на надднїпрянський Вишгород традицію про дїяльність свого місїонаря з XIII в. Яцка Одровонжа в Вишгородї мазовецькім, вони неправно присвоїли собі вишгородську церкву, мов би колишнїй свій кляштор, і потім розібрали. В XVI в. Вишгород був уже незначним селом, приписаним до Межигорського монастиря, але могили знайдені коло церкви показують, що ще при кінцї XV чи на початку XVI в. ся церква шановала ся між тодїшнїми заможнїйшими верствами України. Пізнїйше переняло її славу сусїднє Межигорє, з своїм монастирем, звістним від XV в., але славним особливо в XVII–XVIII в..

Від Х в. відомий у Вишгородї княжий двір. По словам лїтописної повісти (побільшеним очевидно) Володимир мав у Вишгородї гарем з трома стами підложниць, такий же в Білгородї, а на Берестовім з двома стами. В XII в. був, видко, ще княжий двір на острові під Вишгородом — тут перебував Всеволод Ольгович перед смертю[712].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV. Перегляд поодиноких земель: Київщина“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи