Посол заспокоював схвильованого гетьмана звичайними московськими балачками на тему, що донські козаки поступають у всїм по своїй волї, а не по інструкціям московського правительства, що на Дону пробуває богато й запорозьких козаків і ходить разом з Донцями на море, гетьману ж годить ся памятати царську ласку і нї в якім разї не складатись з бісурманами на православних християн. Адже царське правительство задля православної віри не сповнило прохань польського правительства, коли воно в 1648 і знову в 1649 р. просило помочи царя против Запорозького війська. І то треба памятати Українцям, як під час замішання збіже у них не родило ся і соли нї звідки не привозило ся через війну: як би цар не позволив їм купувати збіжа і соли в своїх городах і звідти до них пропускати, то й стояти против Поляків вони не могли б. Також і то велика ласка царська, що він дозволяє приїздити українським торговим людям до московських міст і там торгувати не платячи нїяких оплат. Гетьман і все військо, памятаючи се, повинні відвдячувати ся своєю службою, а не входити в спілку з бісурманами против православного господаря — инакше сам Бог буде їм противником і мстителем.
Гетьман, заспокоївши ся, перепросив за свої слова, сказані «з серця — тому що йому досадили донські козаки». Царську ласку він знає й признає, на православну віру не повстане і навіть Донцям не буде мститись, коли так, і кримську Орду з ними помирить.
В такім лагіднім тонї виготовлено й листа царському правительству, що мав відвезти Неронов [2035]. Гетьман і військо дякували цареви за ласку і пожалованнє, показане їм посольством; обіцяли на будуче свою службу й прихильність. Сповіщаючи, що наслїдком нападу Донцїв на кримські землї хан замишляв похід на московські володїння, гетьман заспокоював царя, що він уже намовляв хана залишити всякі ворожі пляни на православних християн і буде далї умовляти, щоб він не нападав на царські городи, — аби тільки цар наказав Донцям на будуче «бути в згодї з Кримським царством». «Все військо татарське по нашій сторонї», так що гетьман має повну надїю на успіх своїх заходів.
Устно, на прощальній авдіенції [2036], приймаючи посла прощальним обідом, гетьман пішов ще далї в таких оптимистичних виводах. Він запевняв, що хан війшов у такий тїсний союз з ним, що заявляв своє бажаннє разом з Запорозьким військом, по тім як воно переможе Ляхів і визволить ся з підданства польському королеви, признати над собою власть того володаря, которому піддасть ся гетьман з військом: коли гетьман писав цареви, просячи прийняти його з військом і всїми городами під свою царську руку, то і кримський цар йому говорив, що й він з усею ордою піддав ся б під власть царя. Сим разом — обережно жалував гетьман — «Вседержитель і творець нашої спільної віри тому бути ще не зволив», але він думає, що недалекий той час, коли й бісурманські і ріжних вір держави перейдуть під східнього царя, — тільки не знає він, гетьман, чи судило ся йому до того дожити.
Коли Неронов відповів на сї виводи скептичною заміткою, що, мовляв, кримський хан з волї і власти турецького султана вийти не посміє, «бо від турського царя кримські царі страшні», — гетьман став запевняти його, що ті часи, коли турецький цар розпоряжав ся кримськими по своїй волї, часто скидав їх і переміняв, вже минули. Тепер навпаки турецький боїть ся кримського царя і «великого війська Запорозького»: військо кримського царя не видасть, і покладючи ся на нього кримський нї в чім не буде слухати турецького царя. І як що зборівська умова буде затверджена і закріплена «в правду», то гетьман, зложивши ся з кримським царем, з Волохами, Мунтянами і Сербами, задумує воювати з турецьким царем: кримський цар, Волохи, Серби й Мунтяне і «білгородські князї» (буджацькі мурзи) безустанно присилають до нього, закликаючи Запорозьке військо до походу на турецького царя, і вже у гетьмана стоїть готових 300 чайок на Днїпрі під Кодаком, та ще велїв він зробити 200, бо хоче козаків післати на війну на турецького царя водою, а сам з головним військом Запорозьким піде сухопуть, на Білгород. Турецькому цареви против них не встоятись, бо у нього богато війська вибили Венеціяне, се він знає певно. Буде там де йому і війську Запорозькому добути собі «зипунів» [2037]. Коли ж, навпаки, польський король і Ляхи того, на чім помирились, не сповнять і в правді своїй не встоять, то війна буде з ними: гетьман буде за те стояти, і кримський цар його не відступить. І він таки думає, що без того не обійдеть ся: Ляхи в своїй правдї певно не встоять, на соймі договорних статей не потвердять і пічнуть війну з Запорозьким військом. Гетьман і військо того не боять ся і всї однодушно готові полягти за православну віру і святі божі церкви, і коли Господь їх помилує, дасть побіду на Ляхів і свободить від них, то гетьман і військо не хочуть мати над собою иньшого володаря крім царя. Коли ж Господь за їх гріхи не помилує і дасть перемогу Ляхам, також і гетьман і військо не мають иньшої надїї як тільки уступити на царську сторону, під царську руку, а нїкуди инде до иньших держав переходити гадки у них нема [2038].
Неронов на се відповів, що «вічна угода» з Польщею не виключає права Москви приймати до себе перебіжчиків і еміґрантів, а зрештою всї устні доручення гетьмана він донесе цареви [2039].
Вістуни війни зимою 1649-50 р.: поголоски про воєнні заходи польських маґнатів, побоювання замислів Вишневецького, сподївання походу на Москву і на Дін, донське посольство у гетьмана, відкликаннє походу, новорічна мобілїзація, відкликаннє її в сїчнї 1650, умисний характер сих воєнних алярмів.
Від себе Неронов дав зрозуміти в своїм справозданнї, що говорене гетьманом у всякім разї говорилось не тільки для московського посла. Від «многих людей» посольству доводилось чути на Українї, що між гетьманом і ханом єсть умова помагати ханови против турецького султана: коли умова з Польщею буде міцна, потвержена соймом, гетьман з військом зараз підуть на поміч ханови против султана, і вся здобич і весь полон в тім походї буде козацькому війську (се кидає світло на мотиви, з яких поширювались сї чутки в козацькій масї). З приходом козаків певно підіймуть ся на Турків і Греки, поможуть козакам, а православних Греків там богато, і вигнавши Турків, тамошня земля не спустїє: будуть жити самі православні христняне як за царя Константина. А Туркам против козаків не витримати, після погрому заданного їм Венеціянами. Тепер хан просить у гетьмана помочи на Донцїв, але чи пошле гетьман йому поміч, не відомо. Богато з козацької братиї будуть гетьманови говорити, щоб від того вимовив ся якось, а помочи на Донське військо не посилав, бо їм усїм, запорозьким козакам, донських козаків дуже жалко, бо у них віра одна, і богато їх братиї на Дону бувало та й тепер там: на море разом ходили «для зипунів» і хлїб сіль їли «у великого донського війська» [2040].
Військовий писар Виговський в секретних розмовах з Нероновим доволї песимистично оцїнював польсько-українські перспективи. По його словам, Поляки побоюють ся ворожих виступів Запорозького війська й збирають свої сили під Люблином і Камінцем, а гетьман остерігаючись через се польського нападу, також велїв своїм полковникам іти на границю: до Винницї, Браслава, Паволочи й иньших граничних міст, і післав до кримського хана, щоб той був готов на всякий випадок на Поляків. Певну трівогу в козацьких кругах викликали переговори про визволеннє з неволї польських гетьманів, Потоцкого і Калїновского, що почали ся зараз по зборівській угодї. Потоцкий по старій памяти вважав ся непримиреним ворогом козаччини, на можливість його повороту дивили ся як на заповідь неминучої нової війни. Гетьман намовляв хана весь час не випускати його, на запитання Унковского запевняв, що се вповнї залежить від нього, і без його дозволу хан гетьманів на викуп не дасть [2041]. Коли хан потім все таки їх випустив (фактично се сталось уже по новім роцї), се вважалось вірним знаком близької війни. По словам Виговського козаки сю перспективу війни приймали без трівоги й страху, і коли б у сїй війнї мали перевагу над Ляхами, то вже на згоду з ними не мали заміру, тому що більше на короля не звіряють ся, і ся війна й була б через недодержаннє королем його присяги [2042].
Кунаков з варшавських вістей і розмов набрав також того переконання, що нова війна з козаками неминуча. «Теперь у Б. Хмельницького — писав він у своїм справозданнї — буде війна з Поляками напевно, з тої причини, що котрі хлопи з війська Запорозького по пактам почали були приходити в панські й шляхетські маєтности в доми свої, пани-шляхта їх мучили і вбивали, похваляючись: «то й вашому Хмельницькому буде! дайте лише нам управитись». І до Б. Хмельницького приходили хлопи, зібравши ся, більше 50 тисяч, і хотїли його вбити: «по що без нашої згоди з королем помирив ся». Друга причина — що на соймі на пакти учинені королем з кримським ханом і Б. Хмельницьким пани-рада і повітові посли і вся річ-посполита не позволяють, а Вишневецький і згадати того не хоче» [2043]. Але з другого боку в самих зборівських пактах, котрі Кунакови вдало ся роздобути, він добачав явні познаки ворожих замірів Польщі й против Московської держави. По його відомостям, той пункт польсько-татарської умови, що позволяв ханови вільний перехід через польські землі, був звернений против Москви: самі, мовляв, сенатори польські признають, що через польські землї ханови одна дорога — на московські володїння, і даючи на се призвіл, польське правительство властиво виступило з угоди з Москвою [2044].
На Українї всю осїнь і потім всю зиму йшли поголоски про близьку, неминучу війну з польськими панами. Я вже вище одмітив, що зборівську угоду вважали згодою тільки з королем, а не з панами, і особливо Вишневецький (а поруч нього також Радивил і Дом. Заславський) вважались не замиреними ворогами козаччини [2045]. Весь час ішли розмови про те, що Вишневецький ладить ся війною на козаків, збирає військо (або вже навіть і розпочав воєнні операції), пробує закупити великими грошима на козаків Орду, — тільки не хоче вона розірвати братерства з гетьманом, нарештї — що він найняв Ноґаїв, і тому козаки з Кримцями спільно підуть на них походом. На поч. падолиста напр. на Українї оповідали, що кн. Корецький (на польськім пограничу) велїв своїм підданим поховати всяке добро, бо Вишневецький іде на козаків війною. Приїзжі козаки оповідали в Омельнику в груднї, що козаки ладять ся до походу — порох роблять і сиплють в бочки, сподївають ся війни з Поляками, бо Вишневецький прислав до гетьмана, щоб йому «поля ставили». Полонянник-виходець, що прожив зиму на Українї, казав, що козаки сподївають ся неминучої війни з Поляками, бо ті не подарують їм зруйновання їх маєтків; вони вже наїхали до Білої Церкви, Паволочи, Чернихова, Любара й иньших міст, грабують і побивають козаків. Радивил, Сапіга, Ярема Вишневецький, Дм. Заславський й богато иньших панів-рад доконче хочуть мститись над козаками. Вже найнято на козаків Ноґаїв, і гетьман назначив був збір в Полтаві козакам, потім прийшла вість, що Ноґаї обєднали ся з Кримцями, і похід відкликано, але мабуть таки Ноґаї кінець кінцем підуть в поміч Полякам «для великих грошей» [2046]. Звісний уже нам ігумен Йона потверджував, що Вишневецький найняв на козаків Ноґаїв, гетьман визначив на них збір у Полтаві, але в останній хвилї прийшла вість, що Ноґаї по давньому поєднали ся з Кримом, і тому гетьман козаків з Полтави відправив, а сподівають ся вони тепер війни з Поляками, бо вже Вишневецький і приступив під Хмельник. Подібне чули й московські підслухи на Полтавщинї в тім же часї (поч. лютого с. ст.): козаків розпущено з Полтави з тим, щоб були готові на Вишневецького, за те що наймав Ноґаїв на козаків [2047].
Але разом з сим і по всїх миролюбних запевненнях гетьмана перед Нероновим не переставали йти з України вісти, що ті всї балачки про похід на Ноґаїв чи на Гірських Черкесів ведуть ся тільки для слуху, а похід гетьманів в дїйсности буде таки на Москву: на Донцїв з початку, за те що не помогли й полохали Кримцїв підчас походу, а потім на українні московські городи, а може таки й від разу на московські городи, тому що на Дону богато українського козацтва, та і з гетьманом донське військо кінець кінцем перепросило ся. Путивльські воєводи з кінцем падолиста і в першій половинї грудня вислали до Москви цїлий ряд донесень про зібрані ними з ріжних джерел відомости про похід Орди на московські городи, що має бути з султанського наказу, з участю Запорозького війська, невідмінно на новий рік [2048].
Гетьман, оповідали, тут в собі не вільний: опинивсь в примусовім становищі й мусить чинити волю хана. Пробував не згодитись, так хан загрозив війною і гетьман велїв козакам ладитись у похід. Люде патр. Паісія, від котрих, мабуть, веде свій початок ота стоголоса чутка про султанський наказ до походу, оповідали, що й султан не спочуває сьому походови: коли хан і мурзи прислали до нього по дозвіл іти на московські городи, султан був не дозволив, та вони загрозили війною, і султан тодї прислав ханови кафтан і шаблю й велїв іти. Навпаки, українські еміґранти-козаки, вислані за Вольнова на розвіди в груднї, побувавши по ріжних містах і в Чигринї, привезли звідти таке оповіданнє. Писав турецький султан гетьманови: «назвав ся ти моїм слугою, а кримському цареви братом, а як ти очистиш Дін ріку так як Днїпро ріку, будешь минї, султанови, братом, а я тобі на Ляхів пришлю в поміч своїх людей: яничарів і копійників». І гетьман на те визначив козакам зібрати ся в Полтаві, але козаки того не знають, що той похід мав бути на зруйнованнє Дону: знає ту думу тільки гетьман з полковниками й сотниками й иньшою старшиною, і між собою вони цїлували хреста на тім, щоб козакам тої думи не казати, що гетьманови писав то султан — велїв йому післати козаків Дін руйнувать [2049].
В дїйсности нїякого секрету тут не було, навпаки — Україна, східня особливо, при кінці 1649 і на поч. 1650 р. аж гула від сих балачок про похід на Дін і на московські городи, і московські підслухи до схочу могли від кого нибудь, по знайомости чи в тайности, мовляв, наслухати ся про сї пляни. Застрівожені сими вістями Донцї (оповістив їх, казали, про се азовський бей, що хан з турецьким військом, Черкесами і Ноґаями і з дванадцять-тисячним запорозьким військом підуть зганяти Донцїв з Дону аж до Воронїжу) постарали ся відвести від себе сю тучу і в падолистї вислали послів до гетьмана до Чигрина. Подробицї сих переговорів незвісні. Доносячи про своє становище московському правительству Донцї представляли справу так, що відносини з гетьманом зістались не полагоджені сим посольством: гетьман гнївно дорікав Донцям, що вони йому не помогли в попереднїй війнї, хотїв навіть тих послів відіслати кримському ханови «головою», але потім передумав і відправив до дому, написавши і устно потвердивши їм, що він таки буде помогати ханови на Донцїв, і при них таки посилає 12 тисяч козаків в поміч ханови, на його жаданнє [2050]. Донське військо повідомляло московське правительство, що воно з огляду на се способить ся до оборони, війшло в порозуміннє против Орди з Калмиками і просить з Москви помочи грошима й запасами [2051].
Може бути, що сей останнїй мотив і впливав на таке підчеркнено-песимістичне представленнє Донцями своїх відносин до гетьмана. Бо з української сторони чуємо що иньше: чи під впливом принесених донськими послами перепросин [2052], чи з огляду на неохоту серед козаків до такої усобиці з братнїм військом, але нема сумнїву, що вже се посольство злагодило відносини, гетьман зняв сей проєкт з черги і постаравсь ухилитись від походу на Дін. «Писар» (Виговський мабуть) казав донським послам зараз же, 1-2 грудня, що гетьман післав ханови листа, намовляючи його залишити похід на Дін і жити з Донцями «в мирі» [2053]. Полк. Пушкар, приїхавши від гетьмана, мав оповідати зібраним в Полтаві козакам, що як до гетьмана «приходили з Дону від козаків козаки з дарунками, говорили про згоду — щоб він не помогав кримському цареви приходити на їх городки», гетьман сказав, що помогати не буде, і відправив їх з честю «для їх дарунків і для того, що на Дону в козацьких городках живе разом з козаками богато запорозьких козаків». Мова тут, очевидно, про те ж посольство перших днїв грудня, хоч ми й чуємо про се з деяким опізненнєм [2054]. Відкликавши в серединї сїчня визначений похід гетьман написав ханови, що не міг зібрати козаків, і взагалї постарав ся відвести хана від сього заміру. Хан прийняв до відома його пояснення, відписав, що не гнїваєть ся за се, жадає тїльки, аби гетьман написав до Донцїв, щоб більше на море не ходили, а ханови «поклонились», то він для прошення гетьманського з ними помирить ся [2055], і скінчилось на тім, що гетьман переслав сього ханського листа донському війську, остерігаючи Донцїв, щоб більше на море не ходили й шкоди кримському і турецькому володїнню не чинили [2056]. А Донцї з гетьмановими післанцями вислали до гетьмана своїх послів «для договору» [2057].
Тим не меньше перспектива походу на московські володїння на Дін чи на українні городи висїла далї всю зиму. Згадані вже вольнівські підслухи оповідали, що бувши в Чигрині на Єрдани вони стояли так близько коло гетьмана, що чули як він говорив з полтавськими козаками, що прийшли до нього з жалями на московських воєвод, які згоняють їх з зарубежних пасїк знад Мерла — сказав їм гетьман: «Потерпіть трохи, як я з Ляхами упораюсь, я вам ослобоню пасїки і всякі вигоди і по Сейм ріку» [2058]. І після того як відносини з Донцями були полагоджені, про похід на московські городи говорити не переставали [2059]
В результатї українська людність, спеціально заднїпрянські полки, про котрі маємо більше відомостей з московських джерел, від пограничних воєвод, затрівожених сими вістями, прожили всю осїнь і зиму серед неустанного напруженого сподївання війни й походу. Бачили ми вище відомість про гетьманські листи з кінця вересня, що визначали мобілїзацію в Сїверщинї (може й не тільки в нїй — але наші вісти звідти) [2060]. На поч. грудня приїзжий отаман оповідав у млинї в Олешнї, що з огляду на будучий похід Татар і козаків на московські пограничні городи він і иньші отамани й сотники на пограничу дістали від гетьмана наказ зберати місцеву українську людність до кріпких городів — Полтави, Миргорода, Гадяча, поки Татари пройдуть з-під Чорного Лїса до Полтави, де тепер їх чекають гетьман і мурзи, і з-під Полтави за московську границю, — щоб орда по дорозї не пошарпала людей [2061]. Похід призначав ся на самий новий рік, а його провідником називали миргородського полковника Гладкого і полтавського Пушкаря [2062]. Занепокоєні сими вістями путивльські воєводи посилали своїх людей на розвіди умисно до Миргорода — резиденції Гладкого, і сї люде побувавши там і по иньших заднїпрянських містах в першій пол. грудня, потвердили вісти про мобілїзацію, про похід визначений на 1 сїчня, і судячи з того, що козаки тільки коней годують, а запасів нїяких не готовлять, міркували, що похід буде близький — себто до московських городів [2063]. Але в останнїй хвилї похід знов перемінено. Чугуївські післанцї, побувавши у полк. Пушкаря в Полтаві, привезли відти вісти, що справдї в Полтаві було зібрано 5000 козаків, але їх розпущено, а 20 грудня, при післанцях, прийшов до полковника новий лист від гетьмана, щоб козаків зібрати зараз наново, і полковник розіслав по містах і селах, щоб козаків висилано до Полтави [2064]. Ся нова мобілїзація була визначена на другу половину сїчня.
Збірним пунктом знов призначено Полтаву і туди на 24 c. ст. сїчня сподївали ся самого гетьмана. Та в останнїй момент похід знову відкликано. Звісні нам уже вольнівські висланцї-Українцї з Чигрина їздили на той час умисно до Полтави, щоб розвідатись близше про задуманий похід, і при них до Полтави справдї приходили козаки з Миргорода, з Лубень, з Гадяча й иньших городів; але 26 сїчня полковник Пушкар скликав їх на раду і на радї оголосив, що хан писав гетьманови, аби йому прислано козаків в поміч на Калмиків [2065], а тепер хан помирив ся з Калмиками на тім, щоб їм на весну йти разом воювати московські україни, тому він, Пушкар, розпускає козаків до домів, з тим одначе, щоб вони були готові в похід і коней годували. І дня 29 сїчня козаки з Полтави розійшли ся до дому [2066]. По сїм пішли в місяці лютім вже звісні нам балачки на тему, що черговий похід буде на Поляків, на західнїм фронтї, а коли сї сподївання не ствердились — з новою і ще більшою певністю заговорили про війну против Москви — уже в спілцї і з Ордою і з Польщею.
Всї сї поголоски, листи, переговори, мобілїзації, роблять вражіннє чогось навмисного — пильних старань і заходів коло того, щоб зайняти увагу козацтва плянами ріжних війн і добичливих походів, та відвернути її від меньш приємних справ, таких як реєстр і перспективи, які чекали не вписаних, поворот польських урядників і панів, і т. ин. — та і від домашнїх злиднів: неврожаю, дорожнї, недостатків, від котрих людність бідувала дуже. І без сумнїву, сї заходи свою мету осягали.
Потвердженнє зборівського акту: посольство на сойм, списуваннє реєстру, інструкція послам на сойм, виїзд митрополита на сойм, соймові настрої, відложеннє релїґійної справи, ляконїчне потвердженнє зборівського акту, королївські привилеї війську і гетьману, 12 сїчня, привилей «народови руському», проголошеннє повного замирення і повороту всїх до дому.
Терміни залагодження відносин з Польщею, королем і панами перекладались і відсувались теж незгірше від мобілїзації. З початку призначалось се на жовтень. Луцї Климовському гетьман говорив в Чигринї в 20-х днях вересня, що два тижнї по Покрові буде рада на Росаві «для розбору козаків» і вибору послів «для порозуміння про границї і всякі справи» [2067]. В звязку з сим очевидно, сподївали ся, як уже знаємо, конечної угоди при зїздї гетьмана з воєводою Кисїлем у Київі, що теж призначалось на другу половину жовтня [2068]. Але нї тої ради не було, нї в Київі нї до чого конкретного не договорились все відкладало ся на сойм, що тим часом уже розпочато вже, 12 (22) падолиста, й треба було спішитись, щоб козацьке посольство його ще захопило, бо на руське різдво він мав скінчитись (повинен був трівати шість тижнїв). Про те щоб післати на сойм і військовий реєстр, як того хотїв король [2069], тепер уже не було мови. Реєстр, правда, нїби то зачато, вже місяць тому (дата: «року 1649 мЂсяца октоврія дня 16» стоїть на його титуловій картцї) [2070]. Потроху, помаленьку він списував ся: в Київі гетьман чи його старшина навіть запевняли воєводу Кисїля, що спорядженнє реєстрів уже кінчить ся на обох боках, і підчас побуту гетьмана в Київі мабуть тут щось робило ся для реєстрації [2071]. Неронову переяславський полковник в тих же днях говорив, що обозний Чорнята і полковники вислані в тій справі, на переписуваннє козаків по обох сторонах Днїпра [2072]. Але списуваннє вело ся, очевидно, дуже обережно, щоб не притягати до нього уваги, не будити неспокою, і обставлювано сю процедуру ріжними приємними мотивами, в тім родї як справа заплати за службу з королївського скарбу, або висилка козацького війська в здобичливий похід на Черкесів, на Турків, на Москву. В тій хвилї реєстр був ще далекий до свого закінчення. Тому посольству поручало ся перепросити соймові стани, що воно сих реєстрів, мовляв готових уже, за для швидкого виїзду з собою не захопило — сказано обіцяти їх присилку з иньшими послами, натомість нагадати соймови ріжні иньші справи, звязані з зборівською угодою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 122. Приємного читання.
TextBook