Розділ «II. Поднїпровє в другій половинї XIII і на початках XIV в»

Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340

На безкняже житє київських волостей ми маємо дві вказівки — спеціально для Порося, з другої половини XIII в., і їх тепер наведемо. Одну знаходимо у Карпінї — він каже про Канїв, що він erat immidiate sub Tartaris[445] i сї слова тяжко розуміти про ґеоґрафічну близькість, бо за Каневом Карпінї ще переїздив руське село і за ним вже гень гень — по пяти днях дороги стрів першу татарську сторожу; правдоподібно слова його треба толкувати так, що Канїв був під безпосередньою властию Татар. Другу вказівку знаходимо в Волинській лїтописи: вона згадує в службі Мстислава Даниловича князя Юрия Пороського, «що служив тодї Мстиславу, а перед тим Володимиру»[446]. Очевидно, се був князь без князївства, а той факт, що він задержав собі титул пороського князя, дає нам розуміти, що на Поросю тодї руських князїв не було. Зрештою про Поросє й a priori треба найскорше таки думати, що тут, на татарськім пограничу, уставив ся такий суспільно-полїтичний лад, який ми бачили на сусїднїм Побожу. Карпінї зве місцевих старшин — з Канева й якогось другого города (за Росию) «praefecti»; каже, що в тім другім городї таким префектом був якийсь Алянин (?) на імя Міхей; але Татар, видко з того оповідання, в сих громадах не було, як не бачили ми їх в громадах західнїх.

Правдоподібно, в анальоґічних обставинах з Київщиною жила й Переяславщина. Але ся взагалї покривджена в історіоґрафії земля так мало про себе дає знати, що говорити про неї треба з особливою обережністю[447]. Коли Данило їхав до Татар при кінцї 1245 р., він з Київа поїхав на Переяслав, «і тут стріли його Татари»[448]. Ся обставина, як і те, що лїтописець не згадав (як зробив про Київ), до котрого князя Переяслав належав — піддають гадку, що Переяслав і Переяславщина тодї князя не мали і залежали безпосередно від Татар. Пограничність сеї землї знов за сим би теж промовляла. Переяславських князїв по тім також не чувати, і можна думати, що й тут, як і в Київщинї, тільки часами появляли ся князї. Так в любецькім синодику перед тими путивльськими князями, про яких була вище мова, читаємо імена: «князя Іоана Димитріевича переяславскаго и княгиню его Марію»[449]. Правда, був кн. Іван Дмитрович в Переяславі суздальськім (остатнїй князь на сїм столї, умер 1302), але що суздальських князїв в сїм синодику взагалї не видно, то насуваєть ся гадка, що може то був князь Переяслава руського?


Чернигівщина


Отже в Київщинї й Переяславщинї князївсько-дружинний устрій по татарськім погромі упав зовсїм, і землї по всякій правдоподібности роспали ся на поодинокі міські громади, де тільки часами з'являли ся князї в ролї татарських підручників. В Чернигівщинї було инакше: княжі династиї зацїлїли тут скрізь під татарською грозою й множили ся далї, дїлячи свої — і так уже дрібні волости[450].

Причину сеї ріжницї в устрою легко зміркувати. Київщина й Переяславщина не мали своїх місцевих княжих династий: тутешнї столи займали князї приходнї, з ріжних династий чужих. Під час похода Бату які були тут князї — по части наложили головою, по части розбігли ся; татарський погром, і ще більше ті відносини, які тут уставили ся, відстрашили князїв — вони перестали сюди тиснути ся, та й тільки. Тим часом в Чернигівщинї була свійська династия, що пустила в землї своє коріннє глубоко. Подїти ся сїй великій, розмноженій династиї не було де, й вона міцно держить ся далї за свої волости та тримаєть ся на своїх столах і під татарською грозою, хоч ся гроза з князями дїйсно не жартувала, як показують численні записки про чернигівських князїв побитих Татарами. Князївсько-дружинний устрій, що правда, й тут виродив ся, але з иньших причин нїж в Київщинї та Переяславщинї: через розмноженнє й крайнє роздробленнє волостей. Через нього князї старої Чернигівщини стратили всяке значіннє і в кінцї зближили ся до становища великих власників земель, дїдичів.

Процес сей в загальних рисах можемо слїдити, бо звістки про чернигівських князїв, хоч спорадичні, таки переховали ся в синодиках, ґенеальоґіях і в північних лїтописних збірниках[451].

Чернигів мабуть зістав ся й далї старшим столом. Любецький синодик титулує чернигівських князїв великими князями; можна вказати також на таку подробицю, що не тільки Михайло Всеволодич, оден з великих руських князїв, як його зве Пляно-Карпінї, сїв у Чернигові по татарськім походї, але й пізнїйший чернигівський князь, з 1250-х рр., Андрій Всеволодич уважав ся одним з визначнїйших князїв: доньку за нього видав такий поважний князь як Василько волинський. Але пізнїйше в Чернигівщинї мабуть уже не практикувало ся «лЂствичноє восхожденіе», таке як в передтатарські часи, коли князь, дістаючи чернигівський стіл, відступав свій дотеперішнїй безпосередно молодшому по собі свояку. На се вказує історія Романа брянського: в Любецькім синодику він зветь ся вел. князем чернигівським, те саме кажуть про нього й ґенеальоґії, і по всякій правдоподібности він дїйсно був чернигівським князем, але в лїтописних звістках зветь ся увесь час князем брянським: очевидно, бувши князем брянським перед тим, нїм дістав чернигівський стіл, Роман і пізнїйше задержав Брянську волость, не передав її молодшим своякам.

Чернигівські князї

Ряд чернигівських князїв XIII–XIV в. дає нам Любецький синодик, але ряд сей, очевидно, не повний: за мало тут як на стілький час тих чернигівських князїв, а деякі прогалини можемо таки виразно сконстатувати: так не знаходимо тут згаданого уже Андрія Всеволодича, Василькового зятя. Ряд сих князїв представляєть ся так: по Михайлу Всеволодичу згаданий тільки в любецькім синодику Всеволод-Лаврентий Ярополчич, стриєчний брат Михайла Всеволодича (внук чернигівського князя з к. XII в. Ярослава Всеволодича). Проминений в синодику Андрій Всеволодович, найскорше — молодший брат Михайла, а може і син згаданого що йно Всеволода, згадуєть ся в Волинській лїтописи, коли женив ся 1259 р. з Васильківною[452]. В Любецькім синодику по тім Всеволодї є ще другий: Всеволод-Семен чернигівський (не титулований вел. князем, а тільки князем), про котрого нїчого більше й не можна сказати[453]. По нїм наступає «Роман Старий» — син Михайла Всеволодича, в лїтописях звістний в рр. 1263–1285, все з титулом князя брянського; осїдком його в 1263 р. був Брянськ, але не знати, чи був уже тодї він чернигівським князем. Се одинокий чернигівський князь, про котрого щось трохи більше знаємо — завдяки його родинним звязкам з волинськими князями[454]. Його син Олег, згаданий в лїтописи в подїях 1275 р., мабуть був теж вел. князем чернигівським; його ототожнюють з в. кн. чернигівським Леонтиєм синодика, що потім постриг ся в черцї з іменем Василя[455]; синодик додає при тім замітку, що він, приймаючи чернецтво, полишив дванадцять тем (120 тис.) людей — очевидно своїх підданих; чи мало б се означати приблизне число людности в тодішнїм Чернигівськім князївстві? По нїм синодик вичисляє з титулом чернигівського князя ще чотири особи: кн. Дмитра, вел. кн. Михайла Дмитровича, в. кн. Михайла Олександровича і в. кн. Романа Михайловича († 1401).

Про иньші волости Сїверщини, окрім Чернигова, ми маємо відомости переважно в самім лише Любецькім синодику. Збераючи разом звістки наших джерел, знаємо в Чернигівщинї другої половини XIII і початку XIV в. такі князївства: Новгородське, Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке[456]. Уставити династичні відносини тих князївств зовсїм не можливо — так припадкові й бідні наші відомости. З князївств сих найбільший розголос в 2-ій пол. XIII в. дістало князївство Брянське завдяки свому князю Роману, що був потім також і князем чернигівським. Галицько-волинська лїтопись описує Романа як воєвничого рицаря, звістного своїми воєнними здібностями, й дбалого князя. Нпр. під час весїля його доньки напала на його землю Литва; він зараз серед весїльних приготовань виступив против неї, й прогнав, але сам при тім дістав рану; незважаючи на те він вернув ся до Брянську, «не помня раны на тЂлеси за радость», і докінчив весїлє. Під час похода Льва з Татарами на Литву 1275 р. перед рішучою битвою Татари конче чекали, аби наспів Роман, і без нього не хотїли приступати під Новгородок. Коли з того походу його зять Володимир запрошував його до себе в гостину, Роман не згодив ся: «сину мій Володимире; не можу полишити свого війська: ходжу по землї ворожій, хто ж доведе моє військо до дому? нехай уже замість мене поїде з тобою мій син Олег!» (На сина свого війська Роман видко не хотїв полишити)[457]. З усього видко, що він мав чимале поважаннє і значіннє між князями; лїтописець каже його зятеви Володимиру кликати Романа: «господине отче». Потім одначе Брянське князївство підупало, й на початку XIV в. його забрали смоленські князї[458].

Князївства й династиї

Про князївства в басейнї Оки, в землї Вятичів маємо відомости в московських ґенеальоґіях, завдяки тому, що в XV–XVI вв. сї князївства увійшли в склад Московської держави, а їх князї — в склад московського боярства. Тутешнї княжі династиї виводять ся сими ґенеальоґіями від трох молодших синів Михайла Всеволодича. Хоч вповнї на докладність виводів сих ґенеальоґій тяжко спустити ся (подекуди є очевидні неправдоподібности), але в своїй основі вивід сей можливий: як ми бачили, в перед-татарські часи земля Вятичів була спеціальним доменом чернигівських князїв і дуже правдоподібно могла належати Михайлу перед його смертию, а його сини, випросивши собі потвердження в Ордї, могли посїсти й задержати сю землю в своїх руках і далї. В такім разї чернигівський стіл зістав ся без сього головного свого ресурса, і се дїйсно таки фактично стало ся безперечно; ся обставина мабуть і вплинула на ослабленнє чернигівського стола й занеханнє старої практики переходу князїв, яке я вище зазначив для другої половини XIII в.

По ґенеальоґіям Вятицька земля мала бути так подїлена між Михайловими синами. Кн. Мстислав Михайлович дістав Карачев і землї між Десною й Окою — пізнїйші князївства Козельське, Мосальське, Болховське — волости князїв Козельських, Мосальських, Болхівських; окрім того від нього вели свій початок княжі роди кн. Звенигородських і Єлецьких, але сї волости ледво чи належали коли до Чернигівського князївства, отже звязь була хиба династична, а не територіальна. Кн. Семен Михайлович дістав, окрім Глухова в Сїверщинї, землї на верхнїй Оцї, з городом Новосилем, і з них потім вийшли волости Новосильська й Білевська, з князями тих же імен — Новосильськими, Білевськими, Одоєвськими; від нього ж виводили свій рід князї Воротинські, хоч ся волость лежить уже в иньшім комплєксї земель. Найбільше мали роздробити ся землї найменьшого з Михайловичів — Юрия, що мав дістати землї середньої Оки з городом Торусою; з них сформували ся князївства: Торуське, Мезецьке (або Мещовське), Борятинське, Конинське, Мишецьке (Мишега), Волконське й Оболенське, — волости князїв Торуських, Мезецьких, Борятинських, Мишецьких, Волконських і Оболенських[459].

Таким чином в другій половинї XIII в. Чернигівське князївство роздробило ся на превелике число дрібних князївств, і дробило ся потім неустанно далї. Се дробленнє зводило силу князїв чернигівських волостей, вони тратили всяке значіннє й не могли опирати ся не тільки Татарам, але й сусїднім руським князям: протягом XIII і XIV в. давнє Чернигівське князївство поносить ріжні страти на користь сусїднїх земель. Так в Брянську під 1309 р. стрічаємо ми смоленських князїв: сього року князь брянський Василь Олександрович, з смоленської династиї, мусїв утїкати з Брянська від свого стрия Сьвятослава Глїбовича. Сьвятослав засїв Брянськ, але на другий рік вернув ся Василь з Татарами, і пішов відберати свою волость. Митрополит Петро, що був тодї в Брянську, радив Сьвятославу або подїлити ся з Василем, або тїкати від Татар; але Сьвятослав покладав ся на силу й прихильність Брянцїв і відповів митрополиту: «Брянцї, господине, мене не пустять, хочуть за мене голови свої положити». Та коли прийшло до битви з Василем, Брянцї «видали князя Сьвятослава, бувши коромольниками: кинули стяги (корогви) свої й утїкли». Сьвятослав наложив головою, і Василь знову опанував Брянськ, а потім ще з Татарами напав на сусїднє князївство Карачевське, й «убив» карачевського князя Сьвятослава Мстиславича[460]. Коли Карачевське князївство було потім прилучено до Брянська, то се було б новою утратою чернигівських князїв на користь смоленських.

Були утрати й на иньших границях — рязанській і московській. На рязанській нпр. можемо вказати Лопасну, звістну нам як чернигівську волость XII в.: її забрали рязанські князї, а від них московські (звістки про Рязанське князївство взагалї бідні, тому й не можна докладнїйше сконстатувати чернигівських утрат на сїй границї). Між московськими волостями XIV в. знаходимо нпр. такі чернигівські волости як Перемишль, Тростна, Серпухов[461].

Славна колись династия Ольговичів малїла і сходила на нїщо.


Відносини під татарською зверхністю


Таким чином поднїпровська Україна по татарськім погромі пішла в росклад: в Київщинї й Переяславщинї розложила ся вона на дрібні міські громади, що переважно жили мабуть зовсїм без князїв, під безпосередньою зверхністю Татар, в Чернигівщинї — на масу дрібних князївств, що на маленьких територіях повторяли в мінїятюрі давнїй князївсько-дружинний устрій, з боярами і їх радою, з маленькими дружинами і т. и. З такою ріжницею й житє в краях безкняжих і краях княжих мусїло розвивати ся в ріжних напрямах.

На територіях безкняжих житє вертало ся до форм переддружинних; громадська самоуправа вертала собі своє автономне значіннє; віче й місцеві «лїпші мужі», що колись «держали землю», знову брали в свої руки функції, перед тим перейняті від них в части або в цїлости княжими аґентами. У внутрішнї відносини громад Татари мабуть не мішали ся — хиба на поклик самих громадян. Ми можемо з правдоподібністю прикласти до тодїшнїх відносин образок русько-татарських відносин на Поділю, перед литовською окупацією, змальований нам найдавнїйшою русько-литовською лїтописею: громадами правили отамани, очевидно з місцевих «лїпших людей», з котрими пізнїйше Коріатовичі, усуваючи татарську зверхність, «входять у приязнь» і наново орґанїзують землю; татарські ж баскаки приїздили тільки зберати дань від сих атаманів[462].

В 1250-х рр. бачимо баскака в Бакотї, коли вона піддала ся Татарам[463]; ролї його близше не видко. Потім під 1331 р. стрічаємо татарського баскака в Київі: може бути, що він резидував тут, як у головнім центрі Поднїпровя, для загального нагляду, можливо — що й був приданий кн. Федору, коли йому дано було в державу Київ. Зрештою Татар нїде не бачимо; Карпінї, переїхавши цїлу правобічну Україну, нїде не стрів анї татарських залог, анї татарських аґентів, і виразно каже, що перша татарська застава, яку він стрів, була на сїм день дороги від Київа[464]. Про те, яка була дань, одиноку звістку, яку дають нам джерела, ми вже бачили: що болоховські громади давали Татарам дань хлїбом (пшеницею й просом). Але бувала певно й грошева дань, особливо по більших містах. Що оповіданє Карпінї про татарську дань не можна брати на віру в цїлости, я казав уже вище. Не знати, чи висилали безкняжі громади своїх вояків у татарські походи, як се мусїли робити й робили князї.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „II. Поднїпровє в другій половинї XIII і на початках XIV в“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи