Розділ «II. Поднїпровє в другій половинї XIII і на початках XIV в»

Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340

Коли таким чином навіть найбільше поруйновані Татарами городи повставали слїдом з попілу, тим меньше можливости говорити про спустїннє України, чи Поднїпровя взагалї під татарською бурею[388].

Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму — чи замикати ся в замку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагати ся, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховати ся в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ[389], і навіть про татарські страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар[390]. Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї — тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.

Неправдоподібність еміґрації

Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Поднїпровя, більше нараженого на татарську небезпечність, цїлими віками жила «в грозї», була до подібних пополохів призвичаєна, пережила кілька масових переходів з степової України в Полїсє й назад. Се були люде «подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяни», котрим і татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґічним. Що найбільше відступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож і не диво, що про масовий перехід людности з Поднїпровя на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти анї якихось звісток, анї слїдів або вказівок — для такого переходу не було причин у української людности[391].

Правда, в ґенеальоґіях московських боярських родів знаходять ся згадки про перехід предка тої чи иньшої боярської фамілїї до Москви з України: з Чернигівщини, або з Київа, з Волини[392]. Але такі переходи української аристократії, котрих нема причин не припускати (хоч самі по собі звістки ґенеальоґій не дуже певні), явище зовсїм иньше, котрого з масовою кольонїзацією нема що анї звязувати анї мішати. Міґрація українського боярства толкуєть ся упадком державного руського житя на Українї, роскладом старого князївсько-дружинного устрою. Вона почала ся ще в XII в., з утвореннєм нових полїтичних центрів на місце старого Київа, розвивала ся далї в XIII в. і могла ще більше прискорити своє темпо з татарським погромом. З упадком двірського житя еміґрувало духовенство, еміґрували артисти й промисловцї, еміґрували неґоціанти з упадком торговлї, але се не сьвідчить про те, що край тратив також в масах свою сїльську й маломіщанську робучу людність, ставав пустинею.

Що стара, передтатарська людність задержала ся в цїлости в лїсовім поясї України — в полянсько-деревлянськім і сїверянськім полїсю, в тім не може бути непевности. Вже само по собі зовсїм неправдоподібно було б припускати, що тутешня людність, зовсїм безпечна в своїх пралїсах, схотїла б еміґрувати, а діалєктольоґічні факти не зіставлять місця сумнїву: в сїм полїсю, зараз за Київом і в порічю Десни заховали ся ненарушені архаїчні діалєктичні прикмети, що остро відріжняють сї говори від язикових новотворів степової України й служать виразним доказом, що місцева людність сидить тут з передтатарських часів.

Безпереривність подніпрянської кольонїзації

Сей лїсовий пояс, як я вже казав, служив резервоаром для степової української людности, що відступала сюди в особливо тяжких часах і потім в лекших обставинах кольонїзувала наново полишені простори. Що такий був нормальний напрям кольонїзації — з полїся на полудень, доводять нам найстарші переписи української людности, з середини XVI в.: в них того руху з заходу на схід, котрим нїби то мала бути наново залюднена Україна по спустошенню Бату, ще зовсїм не видко — він витворив ся пізнїйше, під впливом спеціальних, соціально-економічних причин. Натомість на напрям кольонїзації з Полїся в сих переписях маємо богаті вказівки в іменних призвищах осадників[393].

Що в залюдненню полудневої України, за лїнїєю лїсів, не було значнїйших перерв, періодів спустїння, на се ми маємо також виразні вказівки. Давно вже піднесено ту обставину, що при таких значнїйших перервах, при цїловікових періодах повного спустїння, яке припускало ся для Поднїпровя, не могли б заховати ся до наших часів топоґрафічні й хороґрафічні назви з перед-татарських часів. А тим часом ми маємо велику масу топо- і хороґрафічних назв з полудневих частин Полянської й Сїверянської території, з Київщини, Чернигівщини й Переяславщини (й мали б, певно, без порівняння більше, як би не зміни назв, які заходили серед самої кольонїзації, при її тяглости). Сей факт сьвідчить, що людність і за лїнїєю лїса держала ся постійно, або з такими невеликими перервами, що певна тяглість все задержувала ся від перед-татарських аж до найновійших часів. Для Заднїпровя ми маємо ще иньший анальоґічний факт — се традиція про етноґрафічну сїверську територію протягом всього переходового часу: в описях надднїпрянських замків з середини XVI в. і в иньших памятках осадники старої Сїверянської території звуть ся Севруками, а переяславські уходи — «сїверськими»; сї сїверські уходи сягають на полудень до порічя Ворскли — границї сїверянської кольонїзації в княжі часи, і сей факт виразно вказує на захованнє неперерваної традиції, а значить і кольонїзації з княжих часів[394].

Коли порівнювати взагалї сї обставини, в яких жило Поднїпровє, з обставинами, в яких жили иньші українські й неукраїнські землї під татарською зверхністю, то можна б піднести одну обставину на некористь Поднїпровя — що воно жило в безпосереднїй близькости Татарів. Але ся близькість сама по собі не була ще такою страшною для тодїшнїх людей. Ми маємо незвичайно цїкавий з сього погляду епізод, перехований в північних лїтописних збірниках — про слободи татарського баскака Ахмата на Посемю. Він осадив був дві осади («слободи») на землях кн. Олега рильського, і там зібрало ся дуже богато людей — «умножиша ся людей во свободахъ тЂхъ, со всЂхъ сторонъ сошедше ся». Оповіданнє, писане зі становища князїв, нарікає на кривди від тих слобожан княжим людям, але що ті слобожане не були якимись розбійниками, а спокійними господарями, до бійок не охочими, показує та подробиця, що коли сусїднїй кн. Сьвятослав липовецький, відомщаючи ся за ті кривди, напав на слобожан, що йшли собі з слободи до слободи, й позабивав їх, слободи з переляку розбігли ся[395].

З сього оповідання бачимо, що для низших верств людности татарська зверхність сама по собі не була страшна: говорить ся, що до Ахматових слобід тїкали люде і з княжих осад. Сим низшим верствам не жило ся дуже солодко і під князївсько-дружинним режімом, і татарський режім міг не давати ся їм дуже в знаки, по звістній приповідцї, що голий розбою не боїть ся, тим більше що Татари мали охоту опікувати ся в своїх інтересах сею людністю. І так воно власне й було на Поднїпровю, бо тут Татари, змагаючи до ослаблення сили князїв, підтримували рух громад против князївської власти та переводили їх в безпосередню залежність від себе. Очевидно, ся полїтика наказувала Татарам можливо толєрувати, навіть опікувати ся такою безпосередно залежною від себе людностию, аби розширяти той пожаданий для них против-князївський рух. Таким чином до початків анархії в Ордї, до останньої чверти XIII в. обставини житя на Поднїпровю для людности селянської, ба й маломіської, під татарською зверхністю могли бути в дечім ще лїпші нїж де инде[396]. Вони давали себе відчувати верствам заможнїйшим, вибагливійшим, що привикли жити під покровом князївсько-дружинного режіму, й впливали на їх перехід до таких земель, де сей режім держав ся сильнїйше, але народнї маси самі йшли против нього й раді були його позбути ся хоч би цїною безпосереднього підданства Ордї.


Против-князївський рух


Я вже вище мав не раз нагоду згадувати про той противкнязївський рух на Українї[397], а тепер мушу поговорити про нього спеціально, як про явище викликане або підтримане безпосередно татарським погромом і злучене з підданнєм під безпосередню власть Орди значної частини української території. На жаль лише, наші відомости про нього дуже бідні, особливо як рівняти їх до того визначного інтересу, який має сей рух з становища суспільної еволюції й суспільно-полїтичних відносин. Якісь хоч трохи докладнїйші звістки про нього маємо тільки в Галицькій лїтописи, а й вона згадує про нього лише принагідно, говорячи про боротьбу з ним Данила. По за тим маємо тілько деякі натяки та широке поле для здогадів.

Болоховцї і болоховські князї

На сїм полї перед усїм виступають славнозвістні Болоховцї, над котрими прийшло ся богато «утерти поту» новійшій ґенерації істориків України[398]. Вперше назва Болохова виступає в XII в. без близшого означення, десь в сусїдстві Побожа[399]; правдоподібно — се Болохово, звістне нам під сим іменем ще в XVI в. — більша територія на верхівю Случи. В XIII в. звали ся Болоховцями осадники з над верхньої Случи і Бога[400]. Лїтопись вичисляє сїм болоховських городів: Деревич, Губин, Кобудь, Кудин, Городець, Божський і Дядьків; з них місця кількох звістні нам на певно[401], і вони вказують на територію верхнього Побожа і горішньої Случи. Разом взявши маємо пограничну територію трох земель — Київської, Волинської й Галицької, котрої етноґрафічний підклад нам неясний, але по всякій правдоподібности — се мусїла бути стара словянська (українська) людність, може з деякою чорноклобуцькою домішкою на Побожу[402]. Вправдї був висловлений здогад, що Болоховцї волоські кольонїсти, але він властиво не має за собою нїчого окрім певної созвучности Болохова з Волохами[403]. В усякім разї справа етноґрафічної приналежности Болоховцїв не має тут особливого значіння, бо в против-князївськім руху (котрим Болоховцї й інтересні) виступають поруч них місцевости, в котрих сидїла споконвічна українсько-руська людність — як порічє Тетерева.

До другої чверти XIII в. про болоховські городи ми нїчого не чуємо; зрештою відомости про сю територію взагалї незвичайно бідні. Вперше в подїях 1232/3 р. виступають «болоховські князї» як союзники галицьких бояр в їх боротьбі з Данилом. Вдруге в такій ролї бачимо їх в подїях 1236 р.: тодї Данилові бояре забрали їх «усїх» і відвезли до Володимира, але вони, видко, перепросили ся з Романовичами, бо як слїдом потім болоховські князї були «вошли» в мазовецькі землї, і Болєслав мазовецький хотїв їх «розграбити», то Романовичі за ними обстали, і Василько упрохав Болєслава пустити їх. Очевидно, вони мусїли піддати ся під зверхність Романовичів, стали їх підручниками. З другого боку Болєслав каже, що вони не були простими боярами Данила, але самостійними князями: «не суть вои твои, но суть особнии князи».

Хто були сї князї — про се висловляли ся ріжні здогади. Трудно їх уважати князями з династиї Володимира, так само — і Даниловими боярами; такі здогади робили ся на підставі стилїзації лїтописних згадок, але в дїйсности підстави для того нема. Дуже привабна анальоґія їх з князями громад волоського права, але коли тепер виказано, що сї волоські князї від початку означали тільки сїльських старшин, старцїв[404], то для такого толковання не лишають місця наведені з Галицької лїтописи слова Болєслава, де болоховські князї виступають якими не якими, а все таки князями в значінню володарів, а не простих сїльських старцїв. Зрештою нїяких звязків сих болоховських громад чи з волоською кольонїзацією, чи з орґанїзацією волоського права не можемо вказати. Хоч певні анальоґії є: болоховські князївства були невеликі — виступають сї князї цїлою, чималою видко купою, і лїтописець мабуть не знав їх імен близше; становище князя супроти громади особливим авторитетом не визначало ся: лїтописець пізнїйше підданство Татарам уважає дїлом самих громад, і в дальшім оповіданню князїв зовсїм іґнорує. Сї обставини й не звичайне становище болоховських князїв супроти Татар дає розуміти, що репрезентантами князївсько-дружинного устрою вони не були, а були князями в значінню перед-дружиннім.

Иньші громади

Під час похода Бату, коли руські князї розтїкали ся куди видко, сї болоховські князї, чи їх городи пішли на зустріч сїй татарській грозї: піддали ся добровільно Татарам і за те були ними помилувані, а опираючи ся на татарську протекцію по тім з іще більшим завзятєм виступали против Данила. Се дуже обурило Данила по тій недавнїй покорі болоховських князїв, а ще більше — дражнило його як дуже небезпечний полїтичний прояв, і коли болоховські князї ще перед поворотом Татар з Угорщини (1241 р.) взяли участь в походї Ростислава Михайловича на Бакоту, Данило з усїма силами кинув ся на болоховські городи: «городи їх дав огневи і греблї[405] їх розкопав, взявши богато невільників і розграбивши їх городи: Деревич, Губин і Кобудь, Кудин, Городець, Божський, Дядьков; прийшов на те Курил печатник князя Данила з трома тисячами піших і трома стами кінних (відбивши від Бакоти Ростислава) і дав їм Данило розграбити Дядьков город і від нього зачавши полонив і попалив землю Болоховську: їх Татаре полишили (помилували), аби для них орали пшеницю й просо, а Данило тим більше ворогував на них, що вони покладали ся на Татар»[406]. Як я вже сказав, таке незвичайне завзятє у Данила, взагалї дуже повздержного, і се напруженнє сил, з яким напосїв ся він знищити маленьку Болоховську землю (він навіть у брата Василька забрав військо до сього похода) не можна витолкувати инакше, як страхом перед перспективою, яку відкрило перед його очима се добровільне підданство Татарам болоховських громад — «тим більше ворогував на них, що вони покладали ся на Татар», як дуже бистро помітив лїтописець.

Але рух тим зломаний не був. З оповідання лїтописи про кампанїї Данила 1254-5 рр. против «татарських людей» бачимо; що в безпосереднїй залежности від Татар тодї стояли: Болохово (правдоподібно те Болохово над Горинею) і «всї Болоховцї» (треба мабуть розуміти громади побожські і послучські), Побоже, громади по середнїй Случи (Білобереже, Возвягль, Сїмоць і Городок) і цїле порічє Тетерева. Що більше — лїтописне оповіданнє дає натяк, що в анальоґічних відносинах до Татар стояв і сам Київ: Данило підбивши «татарських людей» в західнїй Київщинї, в порічях Случи й Тетерева, слїдом вибераєть ся походом і на Київ, та тільки обставини перебили йому[407].

Низше я ще верну ся до питання, на яку територію розпросторила ся в другій половинї XIII в. безпосередня власть Татар, тепер же ще приглянемо ся близше тому, що оповідає нам лїтопись з нагоди тих війн Данила про «татарських людей»; оповідання її так важні, що при загальній бідности наших звісток в сїй справі, мусимо кожде її слово розважати.

Лїтописець зве сї безпосередно залежні від Татар громади «людьми Татарськими», або «людьми сЂдящими за Татары», себто під татарською протекцією; тому сї люде мають «надїю на Татар». Залежність їх від Татар, очевидно, була добровільна: невважаючи на страшний погром болоховських городів 1241 р., ся і сусїднї територія тримають ся Татар далї і тільки по нових спустошеннях 1254/5 р. громади на галицько-волинськім пограничу піддають ся Данилу. Але й се підданство їх було вимушене й не щире: найлїпший доказ дало місто Звягель, що взявши від Шварна княжого управителя (тивуна), не дало йому правити у себе, а коли на другий рік прийшов під місто ІПварно з полком з пятьсот мужа, Звягляне, надїючи ся, що з сим полком він їх міста здобути не потрапить, стріли князя глузуваннями, стоючи на стїнах свого города.

Ся полїтика супроти Татар і князїв була, видко, дїлом цїлих громад, а не самих тільки якихось їх провідників або бояр. Се виразно показує отсей епізод з Звяглем, показують і лїтописні оповідання, що нїчого не згадуючи про князїв або посадників, говорять все про громади: вони то «мали на Татар надїю», і на них мав завзятє Данило; тому нищив не самих провідників, а цїлі городи, цїлі землї. Самим страхом від Татар їх полїтики нїяк не можна витолкувати: кількаразові спустошення аж надто виразно показали сим громадам, що Данило їм далеко небезпечнїйший, нїж Татари. Татарська протекція надїй не оправдала; за «людьми татарськими» нїхто не обстав[408], а проте вони таки тримали ся Татар та всякими способами викручували ся від Данила — видко таки волїли татарську зверхність як Данила.

Причини руху

Таке становище їх не можна инакше пояснити як змаганнєм виломити ся з під князївсько-дружинного режіму, що важким тягарем лежав на народнїй масї й наприкрив ся її. Під татарською зверхністю громади могли шукати більшої свободи своєї громадської самоуправи, лекшого оподатковання (такі факти звістні і з часів арабських або турецьких завойовань у візантийських землях). Під татарською зверхністю громади виступають зовсїм свобідно й автономно, нема анї слїду татарських залог, наставників-баскаків, або чогось такого. Обовязок давати хлїбну данину («орати пшеницю й просо», як каже лїтописець) мабуть не був дуже обтяжливий. З рештою треба памятати, що сей громадський рух розвинув ся, як бачимо, в найбільше глухих, пограничних краях, що все бокували від полїтичного вічового й князївсько-дружинного житя земських центрів (Київа, Володимира, Луцька) й могли від давна задержати певний пасивний сепаратизм, що й виявив ся тепер у сїм против-князївськім руху[409].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „II. Поднїпровє в другій половинї XIII і на початках XIV в“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи