Розділ «II. Поднїпровє в другій половинї XIII і на початках XIV в»

Наслїдком сього руху було відновленнє тих більше-меньше суспільно полїтичних відносин, які істнували перед київською княжою окупацією. Земля розсипаєть ся на дрібні городські громади, не злучені між собою нїякою тривкійшою орґанїзацією (скільки можна судити з скупих оповідань лїтописи), окрім спільности й солїдарности інтересів певної хвилї; з дуже слабою полїтичною властию, з повною перевагою самої самоуправної громади[410]. Та обставина, що сї автономні громади тепер стояли під татарською зверхністю має анальоґію в становищу старих громад, переддружинних часів, під зверхність Хозарської орди.

Лїтописець не дає нїяких пояснень про початки сього руху. Бачимо тільки, що вже під час першого похода Бату через Русь, на Угорщину, болоховські громади перейши під безпосередню зверхність Татар. Се каже здогадувати ся, що інїціатива таких відносин вийшла не від Татар, що йшли спішно, розглядати ся в руських відносинах не мали часу, і взагалї ще дуже мало були в них орієнтовані, — пішла вона від самих громад. Чи тодї ж рух сей обняв сусїдні порічя Случи й Тетерева, чи пізнїйше доперва — на се не маємо вказівок; тутешнї громади виступають, вперше і в остатнє, тільки в р. 1254–5. Можна б думати, що вони піддали ся Татарам разом з Болоховцями[411]; але та обставина, що Данило в своїм погромі Болоховцїв 1241 р. полишив послучські й потетеревські краї в спокою, скорше б промовляла за тим, що вони вже по поворотї Татар прийшли в безпосередню залежність від них.

Розумієть ся, сей рух був дуже на руку Татарам. Він давав лїпшу забезпеку їх власти, ослаблюючи противну їм князївсько-дружинну силу. Задержати в своїй зверхности такі громади, що жили зовсїм або майже зовсїм відокремленим житєм, не лучачи ся в нїякі ширші орґанїзації, Татарам було лекше, нїж землї з княжою властию, з дружинною силою. Тому дуже правдоподібно, що заохочені сими проявами, Татари пробували й від себе розширяти сей рух та переводити поодинокі городи й округи в безпосередню залежність від себе, усуваючи княжу власть. Вище я висловив здогад, що походи Куремси 1253-4 рр. на Понизє й полудневу Волинь мали на метї розширеннє далї на захід території, залежної безпосередно від Татар, і що тут теж були прихильні до того елєменти, як показує історія підданства Татарам Бакоти і та згадка про Батиєву грамоту у кремінецького посадника Андрія[412]. Але опір Данила і його походи на татарських людей мали наслїдком те, що Татари постановили дати спокій Галицько-волинській державі й більше розширяти на захід свою територію не важили ся: Горинь і пізнїйше зістала ся границею сеї території, як дає розуміти лїтописне оповіданнє з часів Мстислава Даниловича[413]. Натомість, здаєть ся, вони дуже широко розвинули сей лад далї на схід — на Поднїпровю. При повнім майже браку звісток про житє Поднїпровя в другій половинї XIII в. ми, розумієть ся, безпосереднїх звісток про се не знайдемо; але розглянувши ся в тутешнїй полїтичній ситуації, зможемо дещо, бодай з деякою правдоподібністю, звідти викомбінувати.

Відносини на Поднїпровю

Ми спинили ся в княжих відносинах Поднїпровя на тім моментї, коли Ярослав Всеволодич дістав в 1243 р. потвердженнє своїх прав на Київ, а незадовго потім вибрав ся до Бату Михайло Всеволодич, «прося волости свои отъ него»[414]. Сю подорож Михайла можна розуміти або так, що він поїхав в Орду випросити собі Київ, замість Ярослава, або хотїв затвердити за собою бодай чернигівський стіл супроти того, що иньші князї почали їздити й випрошувати собі волости, отже могли й Чернигівщину під ним випросити. При кінцї 1245 р. Київ належав до Ярослава: як Данило переїздив тодї Київ, застав там намістника Ярослава (очевидно — Ярослава Всеволодича) Дмитра Ейковича. Судячи по сумній долї, яка спіткала Михайла в Ордї, Київа він, коли й хотїв, то не дістав, і зістав ся він далї при Ярославі. Та сї подорожи до Орди й підданнє під татарську зверхність Ярослава в ролї київського князя й Михайла в ролї чернигівського князя, які б не були перші мотиви їх подорожей, мали характер формального признання татарської зверхности над східньою Україною. Зараз по тім чуємо (від Пляно-Карпінї) про подорожи в Орду иньших чернигівських князїв: Андрія чернигівського (de Cherneglove), що був обвинувачений перед ханом в якійсь не зовсїм ясній справі і забитий, далї — його брата, що їздив просити собі його волость, і якогось Олега[415]. Не підлягає сумнїву, що підвластною Татарам областию (улусом) тодї уважала ся також і Переяславщина.

Ми не знаємо, о скілько вироблену ідею зверхности над землями давньої Київської держави міг мати Бату, чи ординське правительство взагалї в своїм походї на захід в 1236-7 рр., але вона мусїла виробити ся дуже скоро. Незвичайна екстензивність, нечуваний розмах монґольських завойовань без кінця розширяли перспективи їх полїтичних плянів, і контакт з кождою новою територією вів за собою ідею завойовання — аж поки не ослабла ся сила екстензивности. Пляно-Карпінї, що побував в Ордї ще в сїм часї монґольської сили, чув сю енерґію безграничної екстензивности і віддав се почутє в своїм оповіданню, що Татари не знають нїяких відносин супроти иньших народів окрім завойовання, пановання, і не входять в угоди з нїяким народом, доки він їм не піддасть ся, бо мають заповіт від Чінґізхана, аби по змозї підбити собі всї народи[416]. Коли Татари уже в своїм походї на Угорщину приймали під свою зверхність і опіку громади полудневої Київщини й Волини, коли підчас свого побуту на Угорщинї вони беруть ся до певних орґанїзаційних роспоряджень, що вказують на їх замір запанувати тут на будуще[417], се може служити ілюстрацією сього безконечного розсування сфери пановання й завойовань. Завернувши ся з Угорщини на хвилю, Бату заміряв вернути ся в найблизшім часї до свого походу на захід, і коли вибрано нового великого хана та упорядковано відносини в Ордї, на дневний порядок зараз виступив плян походу на захід — Польщу й Угорщину називає Пляно-Карпінї як близші цїли його[418]. Землї східно-европейські, очевидно, в тім моментї (1246) уважали ся вже за підбиті. Київщина і Чернигівщина (з Переяславщиною) запечатали своє підданство подорожею Ярослава й Михайла. Слїдом, страхом якогось претендента, змушено до такої ж подорожі й признання татарської зверхности Данила — Волинь і Галичина признали також власть хана. Виходячи з того становища, називає Пляно-Карпінї близшими етапами будущого татарського походу Польщу й Угорщину.

До походу того не прийшло, й Галичиною та Волинею, і то поставленими в розмірно лекші відносини залежности, кінчили ся татарські «улуси» (підвластні землї); на Угорщину, Польщу й Литву робили ся тільки від часу до часу грабівничі походи, як ми бачили вище. Орда, розложена віддїлами в степах Кіпчака, творила обсерваційний корпус, що пильнував залежности й послушности земель східньої Европи. Пляно-Карпінї, переїхавши весною 1246 р. наші степи, оповідає, що Бату з головною ордою кочував на Волзї, на Подоню кочував його шваґер[419]; на лївім боцї Днїпра кочував Могучій, як його звуть наші лїтописи, другий син Темуджінового сина Джаґатая; на правім — темник Corenza, Куремса наших лїтописей, «найменьший з воєвод Бату»; його орда, що стояла десь в степах нижнього Днїпра і Богу, тиждень дороги від Київа, була сторожовим полком Бату на заходї; на сходї два «темника» стояли по обох боках Урала[420].

З пізнїйших часів таких докладних звісток ми вже не маємо; звістки Карпінї можна уважати за типові взагалї, тільки тої звязлости, спружистости орґанїзації, яку бачив Пляно-Карпінї, пізнїйше не було — вона слабла й розвалювала ся поволї. Тодї ж Орда цїла була одним воєнним табором, з гори до долини з'орґанїзована по військовому, в десяточній орґанїзації, й піддана військовій карности. «Їх імператор, каже Пляно-Карпінї, має дивну власть над усїми; нїхто не може перебувати в певній місцевости без його велїння: він сам визначає місце пробування для вождів (темників), вожди визначають місця тисяцьким, тисяцькі сотникам, сотники десятникам; і взагалї який буде їм наказ, в який небудь час, в кождім місцї, чи на війну, чи вмерти, чи жити — вони виконують все без усякої вимівки»[421].

Становище Орди супроти народів підвластних описує він в таких рисах:

«Треба знати, що Татари не годять ся з нїяким народом, хиба він їм піддасть ся, бо вони мають заповіт Чінґізхана, аби підбили собі, коли зможуть, усї народи. А жадають Татари від тих, що їм піддали ся, от чого: аби вони йшли з ними походом на кождого, на кого скажуть; аби давали десятину від усього — від людей і від річей: вони рахують десять хлопцїв і одного з них беруть, і теж роблять з дївчатами; заберають їх у свою землю і роблять їх своїми слугами. Решту счисляють і зіставляють їм їх устрій, але при тім мають над ними повну власть. Обіцяного не додержують нїколи, але шукають до них причини на кождім кроцї. Так, коли ми були на Руси, післано якогось Сарацена від хана Куюка і Бату, і він, як потім нам казали, від кождого хто мав трох синів заберав одного сина, і хто не мав жінки, тих теж заберали, і теж робили з жінками що не мали шлюбних чоловіків; заберали також старцїв, що живили ся прошеним хлїбом. Решту счисляли своїм звичаєм і кождому, чи був то великий чи малий, хоч би то була дитина що мала оден день житя, чи бідний чи богатий — казали платити такий податок: аби дав одну шкіру білого медвідя, одну чорного бобра, одну чорного соболя, одну чорну шкірку якогось зьвірка, що робить нори в землї (по латинї його назвати не вміємо, а по нїмецьки він зветь ся iltis, а Поляки й Русини звуть сього звірка тхорем) і одного чорного лиса. І хто сього не зможе дати, того теж Татари заберають у неволю.

«До князїв земель Татари посилають, аби ставили ся зараз, і коли вони прийдуть, не мають там нїякої відповідної чести, але поводять ся там з ними як з людьми простими; мусять вони давати великі дарунки ханам, їх жінкам і урядникам, тисяцьким і сотникам, і всї Татари взагалї, навіть слуги дуже нахабно вимагають дарунків, та не тільки від князїв самих, але й від їх послів, яких посилають. До декотрих (князїв) шукають причини, аби їх забити, як стало ся з Михайлом (Всеволодовичем) і з иньшими; декотрим позволяють вернути ся, аби звабити до себе натомість иньших; декотрих зводять зі сьвіта отрутою, бо вони змагають до того, аби самим володїти землею, для того шукають нагоди забивати старшину. Пускаючи якихось князїв до дому, жадають, аби прибули натомість їх сини або брати, і тих уже не пускають назад, як то стало ся з сином Ярослава, або з одним аланським князем, і иньшими богатьма. А як умерає безпотомно батько або син, сина або брата його не пускають нїколи, але заберають на себе його князївство, як то — ми самі бачили — стало ся з одним князем Солянґів (півн. Корея).

«В землях тих, котрих пускають назад, уставляють баскаків або начальників[422], їх мусять у всїм слухати ся і князї і всї иньші. А як люде якогось міста або землї не чинять їх волї, сї баскаки доносять на них, що вони Татарам не вірні, і таке місто або землю потім руйнують, а людей побивають силою татарською, що несподївано приходить з наказу дотичного начальника і нападає да них; так стало ся, поки ми були в Татарській землї, з одним містом, що вони самі зложили з Русинів в землї Команській»[423].

В сїм оповіданню, як зрештою і в иньших оповіданнях Карпінї про татарські порядки, оповідають ся безперечно факти реальні, тільки занадто ґенералїзовані, себто явища льокальні, поодинокі зібрані до купи й представлені в видї загальної системи. Таким льокальним, виїмковим явищем, безперечно, було оте, описане ним, забираннє в неволю частини людности; не було системою і вбиваннє або задержуваннє в ордї князїв, як представляє Карпінї. Не знати навіть, чи дїйсно такою загальною вимогою було, аби князї земель, які Татари уважали за підбиті, приїздили в орду за потвердженнєм, і чи не виробилась отся практика тільки пізнїйше.

Безперечно, в відносинах до поодиноких земель, що прийшли під татарську зверхність, були дуже значні відміни, степенованнє більшої або меньшої залежности і ріжні форми самої сеї залежности. Вище бачили ми, які відносини супроти татарської зверхности уставили ся в західній Українї, на Волини і в Галичинї. Навели також звістки лїтописця про становище «татарських людей» волинсько-київського погранича. Звернемо ся тепер до Київщини Поднїпрянської.

Затверджений за Ярославом, Київ зіставав ся якийсь час за суздальською династиєю, бодай номінально. По за впливами Галицько-волинської держави він зістав ся вповнї. Данило бувши в Ордї, Київа собі не жадав: його спонукала до подорожи мабуть тільки та обставина, що хтось із князїв випросив собі від Бату галицький стіл; не маючи заміру держати ся вірно татарської зверхности, Данило ледви чи міг мати охоту залазити в тїснїйшу залежність від Татар, випрошуючи від них київський стіл. Зрештою лїтописне оповіданнє не дає на те найменьшого натяку[424]. Тому з усякою правдоподібністю можна прийняти, що Ярослав Всеволодич до своєї смерти, що правда — дуже скорої[425], уважав ся київським князем.

Але залежність Київа від Ярослава, очевидно, була зовсїм ілюзоричною, номінальною. Найлїпший доказ тому буде се, що Карпінї, двічи переїздивши через Київ, мавши зносини і з самим мабуть Дмитром[426] і з київськими боярами, анї підозрівав, що Київ належав до Ярослава, котрого бачив у Татар і про котрого кілька разів говорить, називаючи його князем суздальським[427]. З рештою се само собою зрозуміло: Ярослав, що по давнїйшій традиції цїкавив ся київським столом, по татарськім погромі так був зайнятий місцевими своїми суздальськими справами, що йому зовсїм не до Київа було, і Київ жив під номінальною його зверхністю своїм житєм, а Ярославів намісник фактично ставав київським старшим під безпосередньою зверхністю Татар. Що київська громада стояла в безпосереднїх зносинах з Татарами, видко з оповідання Карпінї: у Куремси застав він київського сотника (зве його Mongrot-ом), він з товаришами їхав відти до Бату і якийсь час подорожував разом з Карпінї[428].

По смерти Ярослава його сини Олександр і Андрій подали ся в Орду, відти до великого хана і в 1249 р. вернули ся з ханськими грамотами: Олександр дістав «Київ і всю Руську (розум. Київську) землю», а Андрій — Володимир. Але Олександр, діставши Київ, анї показав ся туди, а поїхав у Новгород, де княжив і перед тим: очевидно, наданнє Київа його зовсїм не потїшило, й слїдом він починає копати під Андрієм. Можливо, що Андрій якимись спеціальними заходами в Ордї привів до такого — як на той час дуже некористного для його старшого брата подїлу волостей, і Олександр почав старати ся висадити його з володимирської волости[429]. Скінчила ся справа походом татарського війська на Андрія в 1252 р.: воно вигнало Андрія з Володимира, і володимирський стіл і «старЂйшинство во всей братьи» дістав Олександр[430].

Сей епізод досить виразно показує, що суздальські князї по Ярославі таки не були в реальнім володїнню Київа: на се в цїлій сїй історії нема анї слїду анї натяку; також і під час дальшого князювання Олександра. По нїм же нема вже нїде в лїтописи звістки, аби котрі суздальські князї діставали від Татар грамоту на Київ, як то було з Ярославом та Олександром. Що правда, пізня (XVII в.) лїтописна компіляція (т. зв. Густинська лїтопись) називає київським князем ще Олександрового брата Ярослава і внука — Івана Калиту, і сї звістки мають довірє у декотрих дослїдників[431]. Але редактор компіляції для сих подїй не роспоряджав нїяким нам незвістним джерелом, і сї його звістки, очевидно, тільки його власні здогади, а як такі — нїчого не варті. Нема сумнїву, що від середини XIII в. почавши Київ зовсїм вийшов за обрій суздальської полїтики: в північних компіляціях, взагалї досить богатих звістками, ми не знаходимо найменьшого слїду залежности Київа від суздальських князїв — аби тут сидїв з руки їх якийсь князь або намістник висилав ся; не бачимо навіть якихось зносин з ним.

З рештою се буде зовсїм зрозуміло: татарський погром зовсїм обтяв крила полїтицї північних, суздальських князїв і замкнув їх в границях північних інтересів на довгі віки — аж до XVI столїтя.

Не належав Київ і до Галицько-волинської держави. В 50-х рр., як ми знаємо, Данило виберав ся на Київ, але сей похід не прийшов до кінця, і потім ми не маємо слїду анї якихось заходів галицько-волинських князїв до прилучення Київщини анї якихось слїдів її приналежности до Галицько-волинської держави: мовчаннє Волинської лїтописи забезпечає в сїй справі нас вповнї до кінця XIII в. Бачили ми й більш позитивні вказівки — що при кінцї XIII в. на порічю Горини кінчила ся Галицько-волинська держава, й далї лежали землї «татарські»[432]. Що правда, ми маємо в иньшій пізнїйшій компіляції (у Стрийковського, з XVI в.) звістку, що Київ належав до Данила, потім до Льва[433], але і тут ми маємо тільки здогад, і здогад нездалий, що суперечить розмірно досить добре звістним нам полїтичним відносинам Галицько-волинської держави за Данила і Льва[434]. В теорії можна б припустити залежність Київа від Галицько-волинської держави хиба в 1-й пол. XIV в., але підстав для того нема нїяких, і вся галицько-волинська полїтика тих часів, скільки можемо мати про неї понятє, звернена фронтом на захід.