Розділ «I. Галицько-волинська держава (XIII–XIV в.)»

Деякі, дуже побіжні й неясні, загадкові звістки маємо ще про відносини до Угорщини. Вони досї не звертали на себе уваги дослїдників нашої історії, і в них богато лишаєть ся до прояснення. Те, що маємо дотепер, походить з часів пізнїйших і кидає лише деякі ретроспективні вказівки на властиві подїї, а їх початок і розвій лишаєть ся незвістним.

Річ іде про участь галицьких князїв в угорських замішаннях, що наступили з кінцем старої династиї. Угорщина перейшла довгий період роскладу й внутрішньої боротьби, поки одному з кандидатів на корону Каролеви Анжу удало ся взяти державу в свої руки; поконавши иньших претендентів, він довго ще мусїв бороти ся з ріжними маґнатами, що користаючи з замішання займали майже незалежне становище в державі, відмовляючи Каролеви послушности, або виставляючи против нього ріжних претендентів. В таких обставинах навіть не можна собі припустити, щоб галицькі князї, при загально екстензивній полїтицї, по недавнїх пробах Льва до окупації угорських земель, зістали ся пасивними сьвідками угорських замішань і не пробували їх використати для себе.

Перший, дуже легенький натяк маємо в згадцї про утечу одного з претендентів на угорську корону, Отона баварського, до дому з Семигорода, де були його, зловивши, держали у вязницї. Тїкав він через Русь[297] і по словам деяких хронїк можність утечи дав йому Юрий, «король руський», котрому передав Отона воєвода семигородський[298]. Було се в р. 1308.

Як бачимо вказівка сама по собі досить пуста, і тільки в звязку з давнїйшим і пізнїйшим наберає деякого значіння. Лїпші відомости маємо з рр. 1315–1322. Оден з угорських маґнатів-ворохобників Петро син Петне, що брав участь в рухах против кор. Кароля иньших маґнатів, як палятин Капос, Мойс, Матїй Чак й ин., задумав втягнути в сю боротьбу галицького князя й противставити його Каролеви, окликавши угорським королем. Сам він володїв великими маєтностями в західній части Угорської Руси, при галицькій границї, заразом був наджупаном землинським, якийсь час також і наджупаном ужським[299], мав в сих сторонах великі впливи й засоби, і по тих недавнїх пробах галицьких князїв до розширення своєї держави за угорську границю такий зворот до галицького князя був з його сторони вповнї природним. Першу звістку про се знаходимо в грамотї Кароля з перших днїв 1317 р.; в нїй читаємо, що згаданий Петро, піднявши повстаннє разом з палят. Капосом (отже десь коло р. 1315), шукав помочи «заграничного володаря і чужого пана, хотячи лукавими намовами і хитрими способами навести на нас і нашу державу чужосторонню силу»[300]. Що то був за заграничний володар, довідуємо ся з пізнїйшої грамоти Кароля (1321); між ріжними провинами Петра він згадує особливо той, що він їздив на Русь і пробував подвигнути руського князя на Кароля — аби він прийняв угорську корону і виступив против Кароля[301]. З сього великого хісна для Петра одначе не вийшло, і документи говорять про сей його замисел як пробу невдалу. Не ясно, чи галицький князь таки не схотїв мішати ся в угорські справи, чи поміч, яку він дав Петрови, не була досить значна. Петро держав ся одначе кілька років, і в 1320 р. поновив повстаннє, скликаючи своїх партизанів до повстання на Кароля[302]. Доперва десь 1321 р. удало ся вибити його з замків і маєтностей його при руській границї[303]. Можливо, що він знаходив певну опору в пограничних галицьких замках; так Кароль в иньшій грамотї того часу (1322) згадує, що з того звісного вже нам замку Machk, володїння галицького князя, чинили ся на угорські землї немилосердні напади й спустошення, так що він вкінцї був змушений йти походом відберати сей замок[304]. Виразнїйших вказівок на ролю галицького князя в сїм епізодї не маємо, і він взагалї лишаєть ся, як бачимо, дуже неясним[305].

В 1323 р. обох Юриєвичів уже не було на сьвітї: з місяця мая того року маємо лист Володислава Локєтка до папи, де він «з жалем доносить папі, що два остатнї руські князї-схизматики, котрі були йому за необорний щит від Татар, зійшли з сьвіта, і з їх смертию приходить явна небезпечність для нього й його земель від близькости Татар: вони певно загорнуть тепер сусїдню з ним землю Руську, бо з неї звичайно поберали всякі дани»[306]. Близшої дати їх смерти не маємо, мусимо її уміщати в р. 1321–3, бо ще в серпнї 1320 р. обидва брати жили, як можна то бачити з грамот Андрія тієї дати для краківських і торунських купцїв, де він титулує себе тільки волинським князем[307].

В слові interitus, що ужив про Юриєвичів Локєтек, добачають декотрі натяк, що князї загинули не своєю смертию. Але середновічна латина занадто непевна, аби на її стилїзацію можна було спускати ся, а до того можна надїяти ся, що Локєтек не позбув би сеї звістки сухим: «зійшли зі сьвіта» (decesserunt ex hac luce), коли б у смерти останнїх галицько-волинськнх князїв було щось трагічне. Правда, швайцарський хронїст Іван Вінтертурський каже про них, що їх одного по другім струїли Русини[308], але се по всїй очевидности фальшива чутка, навіяна пізнїйшим фактом — отроєннєм Юрия-Болєслава; спокійна згадка Локєтка дає більше право припускати, що Юриєвичі умерли собі звичайною смертию, один по другім в тих роках.

Володислав, як ми бачили, каже про них, що вони були останнїми, отже мужеського потомства не лишили. Незвістно взагалї, чи полишили яке небудь потомство[309]. Династия Данила урвала ся, й якийсь час Галицько-волинська держава зіставала ся без князя. Очевидно про такий безкняжий стан держави й говорить Володислав, побоюючи ся, що Татари заберуть сю відумерщину в свою безпосередню власть, та просячи папу оголосити хрестоносний похід на Татар. Не знати, чи се побоюваннє було тільки теоретичне, основане на тім, що татарська орда, як зверхник, може опанувати безкняжу Русь, чи дїйсно щось фактично стало ся в напрямі близшого мішання Татар в галицькі справи. Та обставина, що лїтом 1325 р., папа дїйсно голосив на прошеннє Володислава (і то аж кількома грамотами) хрестоносний похід против Татар і схизматиків[310], підсуває гадку, що Володислав і потім далї алярмував папу, та що дїйсно показувало ся якесь зближеннє між «схизматиками», себто Русинами, й Татарами; але дуже обставати при тім здогадї не можна, бо тодї як папа оголошував свої грамоти про похід на Татар, в Галицько-волинських землях мабуть уже був новий князь[311]. Само по собі можна без великих натягань припустити (хоч виразних вказівок на се не має), що коли перервала ся династия, мiж галицько-волинським боярством зарисувала ся партия чи напрям дюдей, що хотїли задержати землї в руках боярської управи, опираючи ся на татарських силах у безпосереднїй залежности від Орди[312]. Але сей напрям не устояв ся, перемогли більш консервативні елєменти, що привели до покликання на галицько-волинський престіл одного з свояків старої династиї, мазовецького князя Болєслава.

Претенденти. Юрий-Болєслав на столі

Претендентів на галицько-волинську відумерщину було, певно, богато. Припадком довідуємо ся нпр., що Генрих глоговський (на Шлезку) і його брат Ян титулували себе в 1324-5 р. князями Галичини і Лодомерії, і сї титули признавав за ними папа[313]. Можливо, що і з ріжних руських династий, посвоячених з династиєю Данила, заявляли ся кандидатури (нам незвістні). Але те, що бояре поминули руську династию (не залежно від того навіть, чи виступали з неї які кандидати) й узяли собі на стіл мазовецького княжича — факт дуже характеристичний: він вказує на глубоке відокремленнє, відчуженнє Галицько-волинської Руси від решти земель колишньої Київської держави, — відчуженнє, сотворене головно клином литовських анексів і безпосередно залежних від Татар територій: сї литовські анекси й татарські території в. ті часи могли майже зовсїм стикати ся з собою й відтинати Галицько-волинську державу від східнїх земель.

Як виразно говорить польський хронїст Ян з Чарнкова, і як воно само собою правдоподібно, бояре самі вибрали собі князем княжича Болєслава, він не був їм накинений якоюсь сторонньою силою[314]. Він був сином Марії, сестри Юриєвичів, виданої за князя мазовецького Тройдена, одним з старших, а мабуть таки й найстаршим з його синів[315]. Як великий був він тодї, не знати, але той факт, що в грамотї 1325 р. виданій ним уже мабуть в Володимирі, нема вказівок на якусь опіку, міг би вказувати на те, що князь дуже молодим тодї не був[316]. Хрещений на католика, з іменем Болєслава, він потім, очевидно — в звязку з своєю кандидатурою на галицько-волинський стіл, перейшов на православну віру і прийняв імя Юрия, з котрим потім усе виступає яко руський князь. Правдоподібно, сей перехід став ся вже по смерти його вуїв, чи з власної його охоти, чи на жаданнє галицько-волинських бояр — не знати[317]. Подвійне його імя — Болєслава-Юрия наробило баламуцтва в науцї: до недавна відріжняли Юрия II, уважаючи його останнїм Даниловичом — сином Андрія чи Льва, від Болєслава Тройденовича, що нїби то вже по смерти його зайняв галицько-волинський стіл. Ся помилка тепер вже висьвітлена вповнї — в Юрию ми маємо друге, руське імя Болєслава Тройденовича, що став галицько-волинським князем, по короткім безкоролївю, по своїх вуях Андрію й Льві[318].

В 1325 р. Юрий-Болєслав видає вже грамоту, титулуючи себе dux Russie. Означення місця на нїй бракує. Привішена до грамоти маєстатична печатка Юрия Львовича, котрої й пізнїйше уживає Юрий-Болєслав, показує, що Юрий-Болєслав тодї мав в руках інсіґнїї галицько-волинських князїв. Скромний його титул на сїй грамотї, в порівнянню з грамотою 1327 р. де він титулує себе dux terre Russie, Galicie et Ladimerie, може піддавати здогад, що він тодї ставив свої перші кроки як галицько-волинський князь[319]. З рештою нїяких подробиць про його прихід на галицько-волинський стіл не маємо[320]. Звістний уже нам Іван Вінтертурський говорить про Юрия-Болєслава, що його поставив руським князем татарський хан[321], і се б можна розуміти як відгомон затвердження його татарським ханом, але що хронїст сей виходить взагалї від погляду про дуже тїсну залежність Галицько-волинської держави від Татар (так що у нього й остатнї Юриєвичі виступають татарськими намістниками), тож і на се покладати ся не можна, тим більше, що практика затвердження князїв Татарами в Галицько-волинській Руси нам незвістна[322]. Здогад декотрих новійших дослїдників, що Юрий-Болєслав з початку опанував тільки якусь частину Галицько-волинської держави і тільки згодом розширив свою власть на цїлу[323], не має нїякої підстави в джерелах.

Для часів сього цїкавого руського князя з польської династиї ми маємо троха більше відомостей нїж за його попередників — і що до заграничної полїтики і що до внутрішнїх відносин.

В заграничній полїтицї передовсїм звертають до себе нашу увагу численні, аж чотири, трактати Юрия-Болєслава з пруськими рицарями[324]. Що до першої грамоти, 1325 р., як я що йно зазначив, є можливість, що він видав її ще як пів-претендент на галицько-волинський стіл. Грамота 1327 р. містить у собі буквальне повтореннє грамоти Андрія й Льва з 1316 р. — по просту відписана з неї[325]; вона могла бути виставлена як потвердженнє грамоти 1325 р., після того як Юрий-Болєслав засїв уже міцно «в своїм стольнім містї Володимирі», як називає він його тут[326]. Але при тім інтересне те, що виданнє сеї грамоти припадає як раз на час, коли між Прусією й Локєтком зачинала ся завзята війна. Прусія в сїй війнї мала по своїй сторонї Шлезк, Мазовію, Литву, тим часом як князї куявські тримали ся більш невтрально; грамота Юрия-Болєслава 1327 р. має значіннє забезпечення невтральности і з його боку супроти війни Прусії з Локєтком, а може й більш прихильного для Прусії становища.

На такім становищу Юрий зістав ся протягом усеї національної польської боротьби з Нїмцями за Локєтка, бо в грамотї 1334 р. він згадує про приязнь з Прусією, що зіставала ся ненарушеною від часів Романа. На причину дипльоматарного відновлення сеї приязни в 1334 р. мабуть вказує кінцева фраза її, де Юрий каже, що уважав потрібним відновити її для того, аби «замкнути роти тим, що виють і брешуть на сей союз та силкують ся його розірвати». Найправдоподібнїйше, такі старання до розірвання союзу Юрия з Прусією виходили зі сторони молодого польського короля Казимира, і з сього погляду замітне знову те, що ся грамота була видана тодї, коли зближав ся кінець перемиря Прусії й Польщі (кінчило ся на зелені сьвята 1334 р.), і обидві сторони мусїли оглядати ся за союзниками до можливої нової боротьби. Юрий зістав ся союзником Прусії, й півтора року пізнїйше, правдоподібно — з нагоди переміни на урядї великого маґістра, видав нову грамоту, де потверджував давнїй союз з пруськими рицарями.

Безперечно, в сих частих відновленнях союзу інїціатива мусїла виходити від пруських рицарів, котрим дуже важно було під час своєї боротьби з Польщею задержати в невтральности такого сильного князя як Юрий-Болєслав. Юрий, як бачимо, супроти польського короля вповнї задержав собі полїтику вільної руки. Здаєть ся навіть, що потім відносини між Юриєм-Болєславом і польським королем ще погіршили ся, судячи зі звістки (на жаль дуже скупої), що 1337 р. Татари разом з Русинами напали на Люблинську землю і попустошили її, а самий Люблин тримали в облозї 12 днїв і тільки як татарського воєводу забито стрілою, покинули облогу[327]. Той факт, що виступає тут Люблин, предмет давнїх аспірацій галицьких князїв, піддає гадку, що сей похід міг бути дїлом Юрия-Болєслава.

Натомість наступило очевидне зближеннє між Галицько-волинською державою й Литвою. Окрім того, що не маємо в джерелах нїякого слїду конфлїктів між ними, маємо вказівку на се зближеннє у шлюбі Юрия з донькою Гедимина: 1331 р. він оженив ся з нею в Плоцьку, вихрестивши її наперед; при хрестї вона дістала імя Евфемії, а в ґенеальоґіях зветь ся скорочено Офкою[328]. Я уважав би правдоподібним, що сей шлюб був тільки початком ще тїснїйшого зближення Юрия-Болєслава до Литви; жінка Любарта — котру звичайно уважають донькою котрогось з Юриєвичів, в дїйсности була може донькою Юрия-Болєслава[329], і що не маючи синів Юрий в якійсь мірі признав Любарта своїм евентуальним спадкоємцем, як оповідає найдавнїйша русько-литовська лїтопись: «а Люборта принялъ володимерский князь к дотце во Володимеръ и в Луческъ и во всю землю Волынскую»[330].

Так вирисовувала ся поволї та ситуація, яка потім з цїлою виразністю зазначила ся по смерти Юрия-Болєслава. Особливо полїтика Юрия-Болєслава супроти Польщі дуже інтересна: в нїй можуть крити ся завязки пізнїйших епохальних подїй — походу Польщі на Русь. Вступом до нього послужила польсько-угорська угода в справі Руси, викликана мабуть сею полїтикою Юрия-Болєслава. Справа се дуже темна, і для її зрозуміння ми мусимо кинути погляд на становище інтересованих держав.

Польсько-угорська угода

Польща тодї що йно виходила з страшного розбитя й занепаду, що не минув безслїдно потім для всеї її пізнїйшої історії, не вважаючи на періоди могутности й блеску. Державна криза, приготовлена уже попереднїм, розвинула ся в усїй страшнїй своїй силї з кінцем XIII в.; Польща розбита на кілька нїчим не звязаних ґруп князївств; на великокняжім престолї чеський король; міста в руках чужого, нїмецького міщанства, що творило державу в державі з своєю осібною орґанїзацією; поруч нього такаж друга небезпечна держава церква; а на півночи, засївши дорогу до моря, закоренило ся пруське рицарське брацтво, вдираючи ся в польські землї. В такім станї, розумієть ся, пішли в непамять старі традиції Польщі про боротьбу з Русію за пограничні — побужські й карпатські землї. Перевага рішучо лежала по сторонї Руси, й Польщі приходило ся тримати ся на оборонній стопі (боротьба за Люблин, пляни Льва на краківський стіл).

Подвигненнє Польщі з сього занепаду з незвичайною зручністю й енерґією розпочав Володислав Локєтек; але смерть забрала його в половинї роботи, коли перед ним заблисли тільки перші прояви лїпшого (приборканнє нїмецького міщанства та духовенства, побіда над пруськими рицарями). Син його Казимир, що заступив місце батька 1333 р., різко розірвав з батьківською полїтикою збирання польських земель. 1336 р. укладає він угоду з Чехією і за виреченнє чеського короля з претензій на польську корону вирікаєть ся на користь Чехії всяких прав на Шлезк. Разом з тим уложено провізоричну угоду з пруськими рицарями (остаточно потверджену в р. 1343): Казимир відступав їм Поморє (Померанію), землю Хелминську й Михаловську з сусїднїми польськими округами, і таким чином вповнї відгорожував Польщу від моря.

Сї трактати вповнї зрозумілі — їх диктувало бажаннє спокою, чим би не толкували сього бажання: чи глубокими плянами внутрішнїх реформ Польщі, чи легкодушним змаганнєм позбути ся за всяку цїну тяжких клопотів. Та слїдом за ними пішов трактат далеко більше загадковий: на з'їздї в Вишгородї в 1339 р. Казимир укладає з своїм зятем Каролем Робертом королем угорським угоду, і в нїй було постановлено, що як Казимир не буде мати синів, то по смерти його польська корона, поминаючи Пястовичів, має перейти до угорського королевича Людовика, сина Кароля й Казимирової сестри Єлисавети, угорського престолонаслїдника[331].

На жаль, самого трактату ми не маємо, й не знаємо, чим в нїм мотивував Казимир таке своє рішеннє, що стає справдешньою загадкою для сучасних дослїдників. Що правда, угорський король був старинним і дуже важним союзником Локєтка й Казимира в їх загроженій позиції, а нинїшня ідея національної держави, що виключає подібні династичні дарунки, була в тодїшнїх часах незнана. Але все таки сей дарунок анжуйській (андеґавенській) династиї Кароля зі сторони Казимира виглядає дуже дивно, особливо після того як Казимир такими тяжкими жертвами забезпечив уже Польщі спокій від сусїдів, отже потрібував угорського союзу меньше нїж перед тим.