Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Виринув ще раз і старий наш знайомий Семен Забузький. Кілька день по соймі король видав йому “приповідний лист”, з огляду на його вірність, виявлену особливо в тім, що він до повстання і бунтів козацьких не мішавсь, а навпаки — в війську королівським під Зборовим “дільно, мужно і відважно на очах короля виступав”. Йому дозволено збирати в необмеженій скількости охотників — “люду чільного, до бою здатного, з порядною стрільбою і належною зброєю, в тих воєводствах, які визначить коронний гетьман” [481]. Очевидно, се мало бути знов вірне козацьке військо, в противставленню бунтівничому, і мабуть до нього так само, як і до тих нобілітованих належать чутки, записані в дуже обережній формі нунцієм в реляції з початків лютого, що ті три нобілітовані на соймі козаки уже перетягли на бік короля і Річипосполитої 25 тисяч повстанців!

Сі наради над підготованнєм війни йшли ще цілий тиждень по скінченню сойму, від Різдва і до Нового Року, в тісніших, майже безпереривних секретних засіданнях короля з сенатом. Нунцієві завдячуємо деякі подробиці, що йому вдало ся довідатися про них. Терміном для повного збору нового війська постановлено 24 лютого: на сей день воно мало бути в повнім порядку в обозі під Львовом. “Віці на посполите рушеннє” видано під датою 5 січня [482]. Потоцкого, як ми знаємо, богато учасників вважали непридатним для проводу — але, завважає нунцій, його неможна відвести ні офіціяльними проханнями, ні якими небудь приватними вигодами. Певним виходом мало служити доданнє гетьманам двох воєнних комісарів: Вишневецького і Лянцкороньского. Ухвалено також післати послів до хана, до московського царя, до турецького султана і семигородського князя, щоб відводити їх від союзу з козаками.

Ракоцій прислав своїх послів на сойм, щоб розігнати поголоски про його союз з козаками; але їх листам і запевненням не вірили ні трохи і вважали тільки замаскованнє дійсних намірів. Януш Радивил, з котрим вони мали порозумітися, з наказу Ракоція, в справах молдавських і козацьких, мабуть з тих причин всяко ухилявся навіть від побачення з ними; тільки після сойму вдалося їм побалакати з ним — але балачка була інтересна. На запитання послів, що порадить він Ракоцієві в відносинах до Хмельницького, Радивил “довго подумавши”, сказав, що він Хмельницькому не звіряється, бо той по пяному випаплює всі секрети, але коли Ракоцій підтримує з ним зносини, він бажає йому успіху. Вважав би великим щастєм, коли б Ракоцієві вдалося послужити інтересам спокою, але він не має великих надій на згоду, не вважаючи, що козакам тепер “обіцяють золоті гори і висилають з такою помпою комісарів”. А на випадок війни, очевидно — коли б щастє служило козакам, Ракоцій і Радивил повинні “послужити Богові”, себто інтересам євангелицької віри і “покінчити з папистами”. Радивил найме велике військо, Ракоцій займе Краків і буде координувати свої операції з Радивилом, пересилаючи в потребі військові сили через Прусію і Курляндію [483].

Говорилося й про інструкцію комісарам на трактати, і про способи порозуміння з козацькою старшиною — але в ґрунті річи сю справу ніскільки не вважали серіозною (“більше сімуляція, ніж комісія”). В реляції нунція з 21 січня знаходимо такий цікавий начерк нових відносин з козаками: Хмельницькому пропонувати гідність воєводи тої країни, де козаки перемешкують; його староство (Чигиринське) перейде до його сина. 12 тисяч козаків дістануть шляхетство, і між найбільш гідними з їх ватажків будуть розділені уряди і діґнітарства, як се практикується по всіх инших воєводствах, з тими ж прерогативами. За се від них жадатиметься, щоб половина всього козацького війська — в як найбільшім числі човнів — вийшла в Чорне море проти Турків, а друга половина пішла під королівськими корогвами на Отоманську Порту сухопуть. Сам нунцій при тім найбільше клопотався, щоб комісари не зробили яких небудь уступок в реліґійнім питанню, і було умовлено з канцлєром (біскупом хелминьским), що коли б такі питання виникали, то козакам буде запропоновано вислати своїх епископів і попів в сих справах до Варшави на переговори з латинським духовенством. Але нунцій мав великі сумніви, аби мало взагалі прийти до переговорів, — “бо сама ся комісія не поведе справи, і одинокий вихід — се перемогти не уступками, а зброєю!”

Для покріплення духу оповідалося, що серед козаків велика депресія — будучи великими забобонниками і ворожбитами, вони сього року чекають свого погрому. Вказують ріжні віщування того. Бачили на дверях їх хат якісь написані кровю слова, котрі неможна було прочитати; в ріжних місцях на цвинтарях відкривалися могили; над київською латинською церквою св. Гіацинта довгий час виднілися якісь світла як огонь: такі знаки у них, мовляв, траплялись і за давніших нещасливих війн [484].

Тим часом, 13 січня приїхав з свого посольства до хана Войцєх Бєчиньский. Привіз листи візира Сефер-казі адресовані королеві і канцлєрові. Зміст їх ми вже знаємо: візир повідомляв, що польським жалям на козаків за порушеннє зборівських пактів козацькі посли противставили ще поважніші обвинувачення польської сторони. Тому хан рішив вислати свого посла Мустафу-аґу, щоб розслідити сраву на місці, і остерігає, що за ким виявиться вина порушення зборівської умови, той дуже того пожалує. Коли з польської сторони виявиться якась кривда козакам, то се буде причина до розриву: “пакти мусіли б з вашої сторони рватись, і певно стало б се причиною до розриву”. “Тому просимо вас не слухати повісти таких що стають причиною до такого розриву” [485].

Се ще було дуже здержливе. Устні пояснення Бєчиньского домальовували далеко яскравіше провал сеї дипльоматичної проби розвести хана з козаками. Ми можемо про них судити з приватного листа Бєчиньского, післаного одному приятелеві-ротмистрові [486]. На жаль, лист заховався дуже лихо, і місцями тільки з контексту можна зрозуміти його зміст, але загальний вислід цілком ясний. Крим твердо стоїть по стороні козаків і буде їх союзником в війні з Поляками. Ханський посол їде за “упоминками”, але їх виплата може забезпечити спокій тільки до весни. Всі орди йдуть в поміч Хмельницькому”. Хан очевидно [487] хоче зробити Хмеля, коли не монархом польським, то принаймні (князем руським, або щось таке, — кілька слів бракує).

“Бо він дуже невисокої гадки про нас і (дуже невдоволений) з порозуміння наших з Москвою. Тільки те що тепер дуже велика зима, і коні дуже худі, вони ще не рушаються, і не може їх тепер піти більше як три-чотири тисячі. Але на весну буде гостей сила: козаків, Татарів, Волохів і мабуть Турків... Хочуть Поляків зовсім знищити. А не найменша причина тому то, що Турок доконче хоче усунути хана, і єдина надія хана — в Хмелю, що він при нім стоятиме. І Хмель теж не від того, тільки щоб поміг йому кінчити Ляхів. І так що перед тим козаки кланялися Татарам, то тепер Татари те саме козакам чинять, аби тільки від них не відступали.

“При мині прислав Хмельницький своїх послів до хана, у-двох, повідомляв його що Ляхи з усею своєю силою йдуть на нього, хотячи з весною почати війну; також що й. м. п. хорунжий коронний [488] повернув з чужоземним військом; тому просить, аби хан як найскорше прислав йому поміч. Друге — що він випросив синові свому доньку у господаря волоського, але господар волоський без дозволу хана віддати її не хоче, тому просить і в тім його дозволу, а нас на весіллє.

“Яку ж хан дав на то відповідь? Насамперед обіцяв перевести так справу, щоб частими своїми послами затримати Ляхів до весни. А в необхідности, коли б була ґвалтовна потреба, обіцяв поставити 12 тис. війська, коли б Ляхи на нього наступали. Що до доньки господаря волоського, то син його дістане її, коли Хмель буде (твердо) мати братерство (з ханом).

“Господар волоський дуже тим журиться, що мусить за того хлопа дати свою доньку. Але не бачить иншого конкурента — хіба що Поляки визволять його з тої халепи. Господар волоський сказав передо мною: “Видить Бог, як я досі був певний Корони Польської, але нехай Поляки не мають мені за зле, коли я звязався з козаками, і помагатиму їм воювати! Нехай би Поляки запобігли тому, як можуть”. Хмель прислав йому чотири тисячі комонника, і він поневолі їх прийнявши мусить їм платити.

“Отже зміркуй в. м., в якім ми лябірінті! Чи нас Бог з тої біди витягне, і ви те хлопство війною подолаєте? Бо не дай Боже на весну — треба нам добре приготовитись, щоб протистати козакам. Орді, Волохам, а не дай Боже — і Туркам! Бо цісарові турецькому дуже хочеться Камінця Подільського.

Сі інформації, очевидно в такій же твердій і катеґоричній формі подані Бєчиньским канцлєрові одночасно з візировими листами, 13 січня, мусіли ствердити короля й його міністрів в необхідности негайної війни. Коли хан так твердо і непохитно рішив підтримувати козаків, і тільки протягатиме час своїми переговорами, треба його випередити, і той час, поки Татари прийдуть козакам в поміч, треба використати щоб можливо зломити козацьку силу. Рисковано було на се пускатися з тими силами, що мали в роспорядженню польські гетьмани, — але з другого боку час і обставини принаглювали рішучо. Так очевидно й стала справа на секретній нараді, що відбулася слідом, в присутности короля. Про неї оповідає нунцій в своїй депеші з 21 січня [489]. Майже всі присутні, каже він, висловились за те, що з козаками треба битись і силою привести їх до покори. Але король не схотів, каже нунцій, рішати сю справу дефінітивно, поки військо відповідно буде збільшене, — бо воно все таки своїм числом значно слабше від козацького. Треба, мовляв, мати якісь резерви, на випадок програної битви: не можна ріскувати цілою державою в одній баталії, не маючи кріпостей для оборони. Справу відложено — до скомплектовання війська. Але тим часом наєм вояків ішов далеко не так швидко, як би бажалось. Приповідні листи не дуже розхоплювались, і люде просто таки відрікалися від них. Велику сенсацію зробило, коли кн. Вишневецький — оден з призначених вождів в будучій війні, від котрого сподівались, що він поставить яких сім соток кінноти до королівського війська, відмовився від вербування війська і повернув назад прислані йому приповідні листи. Його прихильники токували се так, що князь хоче зістатись сам єдиним комендантом свого контіґенту, хоче сам його утримувати і не віддавати в роспорядженнє гетьманів. Але він давав привід і до всяких инших підозрінь: говорили, що князь терплячи недостачу в грошах, війшов у зносин з Ракоцієм, позичає у нього гроші, даючи йому в застав свого сина (будучого короля Михайла), і тому, значить не хоче взяти участь у війні, в котрій Ракоцій має бути союзником Хмельницького [490].

Тому поруч дебатування плянів рішучого наступу на козаків ішли міркування й про те, куди вислати королеву з дітьми для безпечнішого пробутку, як що польське військо не скомплектується на час. Чи безпечніш їм буде на заході, дальше від козаків і Татар — у Кракові, чи краще на півночи: в Торуню або Марієнбурґу, рахуючися з можливістю нападу на Мальпольщу Ракоція, котрому султан, мовляли, вже дав наказ помагати Хмельницькому [491].

Тим не менше відкладати війну вважали неможливим і десь між 15 і 20 січня, коли велись оті наради, король післав з малої канцелярії накази обом гетьманам, великому й малому, щоб протягом шести тижнів, себто до початків весни, доконче покінчили з козаками (hаvеr superato 1'intoppo (te cosacchi — подолали козацьку перепону) — “аби король міг віддатися питанням більш славним і благородним”. В устах Торреса, що переказує се розпорядженнє, очевидно се мало б означати плян війни з Туреччиною.

“Тому тут переконані, що за короткий час вони (козаки) будуть приведені до послуху або зброєю, або переговорами”, додає він [492].

Місія Маховского, листуваннє з Хмельницьким, присипляння уваги, листи митрополита, посольство Пражмовского, посольство Вітовского і Обуховича, татарське посольство до Швеції.

Але пускаючи в рух воєнну машину, вважали потрібним підняти тим більше галасу про свої заходи коло утримання спокою. Коховский оповідає [493], що десь коло того часу був висланий Маховский, “старий ротмистр”, з листами до Хмельницького і до митрополита; правдоподібно, він же повіз і листи до Кисіля, що входять у сю серію заходів коло замасковання воєнних рішень. Митрополитові, каже Коховский, король ставив перед очі війну і руїну, що спадуть на край, коли Хмельницький не схаменеться [494]. Очевидно король хотів, щоб митрополит ужив його впливу на козацьку старшину, на військо і всю людність, щоб навернути їх до послуху королеві. Від Хмельницького король допевнявся, щоб він забезпечив свобідну путь комісарам, і очевидно те саме писав в сій справі Кисілеві. Хмельницький — каже Коховский — на то плакав, присягав і заклинався в своїй невинности — хоч фактично мав при собі девять тисяч Татар з Карач-мурзою, і ціла Україна постачала їм всю зиму поживу і пашу; козацькі полки він доповнив і нові понабирав; міста укріпив за зиму — непридатну для воєнних операцій; кріпости обсадив залогами; селян поза лінією підняв до повстання, і взагалі були зовсім ясні його заходи коло війни. Присяги комісарам на свобідну путь він відмовив: годив ся пропустити їx тільки безоружними і з таким числом супроводу, яке він сам визначить. Досі оповіданнє Коховского.

Розуміється, вся ся кореспонденція про комісію була одним пуфом. Коли війна була рішена, і за шість тижнів мали початись операції, не можна було посилати закладнів в неприятельський табор. А коли не вважаючи на се про сю посилку говорили так богато, упевняли в ній так настирливо, то очевидно — на те тільки щоб відвести увагу противника від воєнних приготовань, по просту — його здурити. І я маю таке вражіннє, що не вважаючи на всю обстріляність Хмельницького і старшини на такі штуки, польському дворові до певної міри вдалось таки їх задурити отсею ніби то незвичайно енерґійною підготовкою комісарських переговорів для мирного залагодження справ [495].

Богато з того до нас не дійшло. З того що маємо, в центрі стоять листи короля і канцлєра до Кисіля, котрого очевидно вважали потрібним дурити разом з Хмельницьким, — чи тому що справді брали їх обох за одну скобку, чи боялись, що старий дипльомат не потрапить з відповідною безпосередністю дурити козаків, коли буде знати дійсний стан річей. З одного чи з другого мотиву, йому вже, видно, від довшого часу не говорили всеї правди, і се його гнівило й ображало; сим разом теж що йому писалось, писалось так, щоб коли він схотів переслати ті писання Хмельницькому, то як раз було б добре.

Лист канцлєра має дату 13 січня. Може се “антидата” — поміта заднім числом, перед остаточним рішенням про війну, може помилка копії. Певна нервовість, з якою тут говориться про воєнні приготовання, робить вражіннє, що се писалось по остаточнім вирішенню про війну, себто може й дещо пізніш ніж 13 січня (треба памятати, що ми не так тверді в датах, щоб докладно вираховувати дні). Про короля канцлєр каже, що він одночасно пише теж листа (Хмельницькому, очевидно). Лист короля до Кисіля очевидно належить приблизно тому ж часові, хоча в німецькім перекладі, виданім в Theatrum Europaeum він має дату 5 лютого [496].