Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Соймові дневники під 19 грудня описують доповідь Кавацци в посольській палаті заклик до союзу проти Туреччини, що останніми часами звязалася з повстанцями Польщі і підтримує против неї “те хлопство”. Другого дня читано листи Хмельницького — “так звану супліку”, і потім лист воєводи Кисіля до короля, з порадою нічого ворожого не починати против Хмельницького і на всі його бажання згоджуватися”.

“Того ж дня в сенаті з послами читано ріжні секретні листи з осторогами про хитрість і ворожі заміри Хмельницького: були листи з Мультан, від господаря волоського і від декотрих, що в Криму пробувають при хані як він (Хмельницьий) інтриґує і хоче протягнути спокій до весни” [468].

Коховский в своїй історії докладає, що козацькі посли приїхали завчасу, але їх довго не хотіли допускати до авдієнції — мовляв негідне стало того козацьке військо через свої вчинки. Одначе король настояв на авдієнції. Посли вдавали незвичайну покору і смиренність, ледви насмілювалися говорити, і замісць якої небудь устної заяви подали писану супліку. Поради Кисіля викликали загальне обуреннє на його, мовляв, дволичність, з якою він, виступаючи ніби то в інтересах Річипосполитої, в дійсности обстоює інтереси козаків і православних.

Ми тепер маємо в повнім тексті його листа до короля, і меморіял до сойму (“до короля і станів коронних”), і можемо судити про їх зміст безпосереднє, а не з соймових дневників і переказів істориків.

Лист до короля писаний був в сам день відкриття сойму, з Білгородки, на виїзді з Київа. Кисіль розсипався в жалях, що приходиться кинути на призволяще сю “стражницю Річипосполитої”, котру він обстоював цілий рік, і загубити всі результати осягнені за сей рік [469] На його погляд чи прийде до нових трактатів, то їх тяжше буде вести, покинувши Київ, і зброєю його здобувати буде нелегко, коли до зброї прийде, “люде тікають за лінію, і жовніри блукаючи по пасіках, уже не можуть знайти поживи коням” [470]. Сі мусіровані жалі наводять на здогад, що Кисілеві офіціяльно чи неофіціяльно дано було пригадку, що його уряд комісара Річипосполитої скінчився з новим соймом, і він через се мусів покинути свою резіденцію — хоч не раз заявляє, що се небезпека змусила його покинути Київ.

З очевидним також жалем заявляючи, що він не знає замірів короля і Річипосполитої, бо вони стають скорше відомі неприятелям, ніж обивателям Річипосполитої, — він просить добре обдумати ділєму мира чи війни. Чи може Річпосполита противставити відповідні сили такій масі Татар і “огнистої черни”? Коли ні, то зараз і негайно треба вжити всіх способів до заспокоєння козаків: “розсадженою поштою” (на розстайних конях) повідомити їх гетьмана, що король з усею Річпосполитою про внутрішню війну ані не думав, і нинішній сойм скликав на забезпеченнє спокою; на переказані Кисілем козацькі бажання велів польському війську відійти від лінії, а самого Кисіля затримав на Україні і доручив йому стримати шляхту, аби не кидала своїх маєтків; для повного задоволення всіх пунктів козацької супліки визначаються комісарі, які після сойму за чотири тижні прибудуть без війська на Україну і т. д. Від себе арґументує необхідність згодитися на ріжні ґарантії, вимагані козацькою петицією, і з окремо широко боронить скасованнє унії [471].

Записка (votum) Кисіля — мабуть та сама що він згадує в своїм листі з Гощі 12 грудня [472], — мусіла прийти пізніш, і не поспіла мабуть на те соймове засіданнє 19 грудня, де читався його лист до короля. Але в самій річи вона не богато й додавала до того листу — містила головно історичний огляд минулого року: коротко зазначала успіхи миротворчої політики Кисіля і ширше спинялася на тих перешкодах і обгостреннях — “пароксізмах”, як він їх називає, що викликали инші фактори в українсько-польських відносинах і перебивали його заходи коло замирення і заспокоєння України. Дві основні причини непорозумінь він зазначає, перша — “котру я трохи не оплатив моїм життєм у Київі — свідків тому богато між горожанами нашої батьківщини” — се що минулий сойм не заспокоїв реліґійної справи, не віддав усіх церков і владицтв. Друга — її автор не важиться вказати ясно і просто: се очевидно провокаційне поводженнє гетьмана Потоцкого, але не відважуючись назвати її по імени, Кисіль говорить, що тільки тепер він її вислідив певно, і пускає неясні фрази про потаємний союз Хмельницького з ханом, підозріння на Потоцкого і т. д. З дальшого вичислення “пароксізмів” стає цілком ясно, де в дійсности була та “друга причина”.

“Пароксізми” Кисіль вичисляє такі:

Перший — з причини реліґійної справи (очевидно зараз по соймі, коли Кисіль у Київі трохи головою не наложив).

Друге — присуваннє коронного війська до лінії: “коли військо ішло до лінії, наступав брязкот зброї; скоро тільки я повідомляв й кор. мил., рухи переставали”.

Третє — коли коронне військо зібралося до обозу (з наказу Потоцкого).

Четвертий — через лист Потоцкого до Хмельницького, що з того взяв причину “до страху і руху” і з нагоди приходу Орди і походу на Волох захотів добитись якихось ґарантій: щоб йому або закладнів дано або присягу зложено (на захованнє Зборівської згоди). Инакше грозив наступом на коронне військо — поки не заспокоїли його королівські листи, переслані йому через Кисіля до Яс, і відомости з Царгороду, що його справа у Порти стоїть твердо (так!). Кисіль підчеркує, що тоді його відвага — що він рискуючи життєм зістався в Київі — стримала розрухи між народом: убийства панів і урядників, що були вже почались.

“Пятий пароксізм напав, коли п. краківський звернув на лінію по гіберну: то було вже все втихомирилось, і над убійниками чинилися екзекуції, і за Дніпром піддані почали послушенство віддавати, а тепер знову почались жалі. Але й то, здавалось, заспокоїлося, коли -

“Останній наступив пароксізм, котрого я вже не міг усунути: дано з Орди знати гетьманові запорозькому, мовляв від короля і Річипосполитої висланий п. Бєчиньский, щоб “спрактикувати” і підплатити Орду против них (козаків); також і з Мультан і з Угорщини дано йому (Хмельницькому) знати; що на війну і знищеннє їх наймається військо”.

Переходячи від сього історичного експозе до міркувань над ситуацією і способами виходу з неї, Кисіль так само як і в листі до короля просить соймові стани ґрунтовно обміркувати альтернативу: битись чи миритись? Зважити, чи Польща, може вчас поставити відповідні військові сили, аби починаючи війну мати певність, що вона буде доведена до побідного кінця, рахуючися з тим, що український плєбс стоїть на роздорожу — “або пристати до нас, коли ми його улащимо, або впасти в поганські руки, коли ми його образимо”. — Тоді ділєма: або вдасться вирвати з поганських рук “той плєбс, ту свою силу, — або границя з-під Очакова пересунеться на Случ і вітчина стане ареною війни з Турками, Татарами і всім Руським народом”.

На погляд Кисіля, Польща не може пускатися в сю небезпечну дорогу. Українська сторона готова до війни, польська не готова, і не може утримати стільки війська, скільки потрібно для сеї боротьби. Значить треба йти на зустріч козацьким жаданням і заспокоїти їх. Відвести військо від лінії, де воно, дражнячи козацьку сторону, ніякої користи не несе. Дати козакам тих закладнів що вони жадають — в більш приємній і необразливій формі комісарів (так як сам Кисіль просидів таким комісаром у Київі, і готов знову прийняти таке дорученнє, коли б Річпосполита того жадала). І нарешті — заспокоїти реліґійну справу скасувавши унію. Як в листі до короля так і в сім votum-i, він спиняється головно на останнім пункті, знаючи непримиреність до сеї справи консервативних і клєрикальних кругів, і доказує, що яка б не була неприємна така уступка, реліґійні мотиви мусять відступити перед політичними, як се бувало завсіди в таких критичних моментах [473]. Передусім треба урятувати саме істнованнє республіки, що представляється йому загроженим в самій серйозній формі, — а тоді вже думати, як вийти з ситуації.

Сі арґументи за скасованнє унії не переконали соймовців, але Кисілева порада вдоволити козаків, давшим їм ніби то закладнів в формі комісарів, була прийнята. Вона відповідала загальній тенденції — можливо заспокоювати козацьку сторону нічого не вартими уступками і маскувати приготовання до війни. Рішено було вислати комісарів, і вжити, мовляв, усіх заходів, щоб договоритися з козаками. Головою комісії вибрано київського біскупа Станіслава Зарембу, членами від сенату — Ад. Кисіля, мстиславського воєводу Юрия Горського, браславського воєводу Станислава Лянцкороньского і з посольської палати Юрия Немирича, Христофора Тишкевича, кн. Четвертинського і браславського підсудка Косаковського.

Як справедливо інтерпретує се нунцій в своїх реляціях, був се маневр — для заспокоєння (чи задурення) і козацької сторони і всіх прихильників порозуміння, таких як Кисіль (було їх чимало і в сенаті і між шляхтою, — тільки вони не рішалися виступати, стративши свого провідника — канцлєра Осоліньского). Рудавский, прихильник Осоліньского, підносить, що се Потоцкий та Каліновский, жадні реваншу, розаґітували послів через своїх підручних, доказуючи, що козаків і Татар можна подолати. Тому вся енерґія сойму була звернена на приготованнє до війни. Ніхто не думав про інструкції комісарам, за те ухвалено було довести польське військо до 36 т., литовське до 18 тис. — величезні цифри, що вимагали незвичайного напруження, фактично неможливого для Польщі [474]. Ухвалено величезний податок (28 міл., як каже нунцій) [475]. Але коли прийшлось розділювати його між воєводствами і повітами, тут почалось замішаннє: одні перед другими виступали посли, допевняючись полекші для своїх повітів, знищених війною і постоєм коронного війська, і мовляв цілком не спосібних підняти новий податок, — мовляв з одного барана двох шкір не дерти [476]. Дні й ночі проходили в безвихідних діскусіях над сим грошевим питаннєм; останнє засіданнє тривало без перерви двадцять сім годин, і закінчилося різдвяної ночи, як я вже сказав [477]. Ухвалено було заставити, для швидшого спорядження війська, клейноти королівської скарбниці, що переховувалася в Кракові на Вавелю [478]. Як ми вже бачити — калатали до венецького посла; король слав листи за листами до цісаря — але безуспішно.

Королеві поручено скликати “посполите рушеннє” шляхти, коли він вважатиме відповідним.

Зроблено дещо також, щоб відкрити дорогу до повороту тій шляхті що пристала до козаків: знесено давніший едікт про конфіскованнє маєтків шляхти, яка брала по строні козаків участь в горожанській війні [479]. Разом з Лупулом і його секретарем Кутнарским нобілітовано, для доброго прикладу, трьох козацьких старшин: Дмитра Маргевича, Войтіха Горського й Івана Дорошенка — “котрого син Петро кілька літ пізніше віддав Русь в руки Турка”, завважує Коховский [480]. Пок. Костомаров мотивував сей вибір тим, що сі козаки прибули в посольстві від війська, але імена послів не названі, і здогад сей взагалі здається мині мало правдоподібним.