Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

“Найґрунтовніший для всеї Річипосполитої буде спокій, коли арцибіскуп Ґнєзненський, арцибіскуп львівський, біскуп краківський [449], каштелян краківський (Потоцкий), кн. Радивил гетьман в. кн. Литовського, воєвода браславський Лянцкороньский і підканцлєр коронний (Радзейовский) потвердять присягою вічний спокій між Річпосполитою і Запорозьким військом. А в заклад просимо кн. Вишневецького — що не бажає замішанини і з давних часів ласкаво поводиться з військом Запорозьким і підданими [450]; п. хорунжого коронного, що прибув аби мешкати в своїх староствах, і старі привелеї наЧигрин нам привіз, п. старосту білоцерківського, п. обозного — що перебувають в стоїх маєтностях і пильнуватимуть спокою, без війська і хоругов, також без великих дворів і асістенції — просимо аби будучи в закладі добре з нами поводились.

“Унія — початок всього лихого, що з давніх часів викликає суперечки, просимо в. кор. милости, аби була цілком знесена — як в Короні так і в в. кн. Литовськім. Всі владицтва, катедри і церкви, обернені чи на костели чи на унію, і всі маєтности за давніх часів надані владицтвам, катедрам і церквам, аби були назад повернені. Село Перегинське аби з ласки в. кор. милости було повернуто львівській катедрі, а село Крилос [451] галицькій капітулі — просимо в. кор. мил. аби в своїх границях зіставалося згідно з привилеєм кн. Льва — першого фундатора. Аби панове уніяти штучками і хитрощами своїми більше не проволікали сеї справи, і віра наша аби ніяких утисків не терпіла. Свобода віри руської щоб була, аби по старому її обряди виконувано по містах в. кор. мил. в Короні Польській і в. кн. Литовськім, і не заборонювано того. Духовенство і світські пани римської церкви в маєтностях в. к. м. (державах — королівщинах) та і в дідичних не повинні силувати духовних осіб нашої руської віри до свого послушенства, ані вибирати данини, ані десятин з церковних місць (ґрунтів). Уніяти по знесенню унії в Короні і в в. кн. Литовськім аби зараз уступилися з владицтв, катедр, церков, ґрунтів і маєтків і віддали не-уніятам, просимо. А котрий був би непослушний, на таких аби в конституцію вложено заруку (грошеву суму) і гостро карано: все се має бути забезпечене конституціями. Священики віри руської старої аби такі ж мали вільности, як ксьондзи римської церкви і не підлягали ніяким світським юрисдикціям, і жовніри аби не ставали у них на кватирі.

“Доносимо також до ух в. кор. м., що нарід Руський терпить великі переслідування від панів, як духовних так і світських. Унижено просимо, аби не чинили ніякої пімсти!

“Коли б ми з ласки в. кор. милости отримали відділену лінію, просимо в. кор. милости, щоб і за тою лінією наше духовенство і (вся) Русь зіставалася при давніх вільностях і обрядах, і щоб не мали ніяких кривд від уніятів. Бо ніяким вірам і в чужих землях не діються такі кривди й утиски, як у нашій землі.

“Також і се до ух в. к. м. і Річипосполитої приносимо, що ми з ріжних сусідніх земель від приятелів наших маємо відомости, що до тих земель чи то за відомістю в. кор. м., чи без неї, посилано (посольства з намовами), аби вони зістаючися в згоді з Короною Польською, давали на когось поміч.

“Просимо при тім, щоб в. к. м. нам усе зволив пробачити — бо (що чинимо), чинимо з вірного підданства і для кращої послуги в. к. м. Зволь нас вірних своїх підданих боронити від усякої напасти — бо (инакше) ми, хоронячи голови свої, (теж) мусимо шукати приятелів, запобігаючи нашій біді” [452].

Як бачимо кінець стилізований настільки ж неясно, наскільки виразно висловлені перші постуляти; можливо що над ним пройшла рука нашого Макіявеля, воєводи Кисіля, як то він хвалився в листах до короля, що гетьман його послухав, і найбільш прикрі домагання ослабив [453]. З під сеї злизаної стилізації виступають домагання “віддільного козацького панства” і застереження права чи факту заграничних зносин — для забезпечення від ворожих замислів маґнацтва. Вони мабуть були умисно змазані в останній редакції.

Виразніш малюють настрої Хмельницького і його двору в тім часі звідомлення якихось “козаків”, посиланих до нього від нового підканцлєра Радзєйовского, що побували в Чигрині на початку грудня” [454].

Спочатку листу п. підканцлєра не хотів одбірати — аж четвертого дня; удавав, що занятий і затруднений. Потім рад був козакам: казав їм сідати і з часта пив горілку за здоровє п. підканцлєра. Третього дня потім їх відправив, а сам поїхав до Суботова — там слободи заложив, а перше там Чапліньский мешкав. При відправі дав 14 талярів копових і універсал, аби всюди безпечно могли переїхати.

Має при собі синовця волоського господаря, як заставу, з трьома визначнішими Волохами, і при них 30 Волохів: господар прислав їх тому що відложив весілля своєї доньки до зелених свят [455]: аби був певний приязни і не приїздив і не наступив до нього з військом за ту проволоку.

Але і Хмельницький не міг післати сина на Волощину, бо наші заступили б йому дорогу, хоч він і визначив 6 тис. чоловіка в конвой, взявши з кождої сотні по 40, з тим щоб дві третини з них стояли на границі, а решта провела молодого до Яс, — все се пропало. А (про заставця) на підпитку кажуть, що то не синовець господаря, тільки так себе називає.

Татар під Чорним Лісом, 6 миль від Чигрина, має бути коло 30 тис. Вони волочаться наоколо по селах аж до Дніпра, щоб добути провіянту. З Кримських Татар нема нікого, тільки Ногайські, голота обдерта. Татар — кажуть козаки — вони не сподіваються сеї зими, бо хан ладиться весною йти на Константинополь — воювати з султаном; Хмельницький обіцяв йому помогти, коли хан йому поможе дійти щирого спокою з нами. Про се говорять усі козаки, і наша шляхта котра приятелює з козаками: всі прагнуть спокою. Хан удає, що хоче бути турецьким цісарем, і всі козаки також. Перед приїздом тих козаків був аґа ханський, в тридцяти конях: присланий відібрати присягу Хмельницького, що в кожній війні буде на поміч; Хмельницький присяг з старшиною. Коли той посол від'їздив, дав йому (Хмельницький) коня турецького з сидженнєм, і кожному з тих Татар дав коня, а було їх 20.

Вислав послів до Очакова [456]. А до Москви трьох козаків і Грека — хоче довідатися, чи не задумує Москва сполучитися з його ворогами проти козаків.

Антін, полковник київський, їздив до Турків, але що зробив, не знають; тільки що обдарував його цісар турецький: дав йому сім пар шат золотоголовових і коня з турецьким сідлом.

На кн. Януша Радивила Хмельницький не ласкав дуже: ображається, що не прислав до нього, і дуже відгрожується, так що синовець господаря, не можучи стерпіти, встав від столу.

Від Литви вони найбільше бояться небезпеки, і коло Київа через те великий страх.

Комісарів чекають під Білу Церкву; козаки стріли післанця київського, котрого Хмельницький не допустив до комісії [457].

На й. м. пана краківського дуже злої волі: нема жадного обіду щоб його зле не спомянув. П. воєводу чернигівського (Каліновского) має за свого приятеля.

Виговський в канцелярії своїй має 12 писарів з шляхти польської. З них один — призвище Пясецкий (оповідав), що Хмель знає все що в Варшаві діється: мав таких, що йому найменшу річ описують.

Тиміш, син Хмельницького, великий дивак [458], великий тиран, не статочний. Щоб його поскромнити, батько його тими часами велів до гармати привязати, суворо, аж йому присягнув, що буде добрий, статочний — тоді його велів одкувати. Часто Хмельницький на нього до шаблі поривався, так що той йому тікає з очей.