Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Ясько, котрому тут дано індіґенат [459], під той час, як сі козаки приїхали, вивіз свою жінку й дітей з Черкасів. Гонили за ним козаки, але не могли догонити, бо трьох коней запрягши в санки, утік до Білої Церкви — 18 миль одним днем. Пан Нарецкий, слуга кн. Вишневецького, вибирав на Україні чинш; козаки зловили його, невипускають, вартують що ночи.

Стацію Хмельницький вибрав по всій Україні аж до лінії: кожен дав півосьмачку збіжа, козак чи хлоп, за універсалами Хмельницького, що має великий розхід і силу послів у себе.

Суконь коштовних, соболіх тридцять скринь погноїв Хмельницький: не пересушували їх до того часу.

Коло Дніпра і по всій Україні хлопи вже нічого не роблять, тільки пють та виють, кожного дня сваволя, lelum-polelum.

Живности за Київом сила, і все дешеве. Але тут — до самого Корця — дорого. Самі хлопи, аж дивно, нарікають на козаків: кажуть, що десять раз воліли б мати Ляхів ніж козаків, бо віддавши панові чинш, були б від усього вільні, а тепер хто прийде. той бере, нема справедливости.

Вийшли універсали Хмеля, аби кождий козак мав пять фунтів пороху і пять кіп куль. Але вони волять пропити і в карти програти, бо дуже розпилися. Трівога між козаками зимою велика, бо тепер голо, міста не оборонні.

З настроїв козацьких мас дещо донесли нам ще московські вістуни. Після волоського походу, мабуть під вражіннями звісток про татарські замисли, богато говорилося про похід на Московські землі, як чергову військову акцію. При тім деякі потішали московських вістунів, що з особливою трівогою — річ зрозуміла — прислухалися до сих балачок, - мовляв Українці памятають московську прихильність в трудних часах і не підіймуть руку на Московське царство. “Але инші, напившися пяні по корчмах говорять: не зарікаються вони, козаки, царські городи воювать, і кафтани з московських людей носить” [460]. Але де далі усвідомлялася перспектива чергової війни з Польщею. Білогородці, що їздили до українських городів в грудні, чули тут такі відповіди, що гетьман зовсім уже зладився до війни на Ляхів, і післав уже до Татар гінця, щоб ішли йому в поміч усі, через городи Вишневецького; а що балакають. ніби гетьман піде на московські городи, то козаки клянуться, що у них того і в гадках не бувало і не буде [461]. “Ляхи в зборі і просять з козаками поля (хочуть битись), а козаки між собою говорять, що мусить гетьман і вони, козаки, сеї зими останній обрахунок з Ляхами зробити” — такі вісти привезли 11 (21) січня Білгородці з Гадяча, Рашівки, Хоролу [462].

А от що чув про сю раду шведський післанець Йоган Майер, що провожав кримського посла Мустафу-беґа, переїздячи 8 н. с. березня через Красностав — тільки датує її “трьома тижнями перед постом”:

Оповідав мині тут оден гідний віри чоловік, як се у них знову почалося з козаками. Коли Хмельницький наробив уже Полякам багато ріжної шкоди против договору, так що Поляки були змушені взятися за зброю, мав він воєнну нараду з найвищою старшиною, як Нечай, Гладкий й ин. Сей Гладкий мав Хмельницькому сказати в лицеї: “Ей, Хмельницький! польський король наш король і пан і лишиться паном і королем, а ти королем ніколи не будеш, тільки як тепер єси, так і зістанешся нашим братом і товаришом!” Хмельницький там так розсердився, що зараз велів того Гладкого вивести і стяти. Тоді инші козаки бувши руською шляхтою дуже тим обурились і так до Хмельницького говорили: “Що? Коли ти нашу браттю шляхту так негідно стинаєш, так ми тебе самого польському королеві в руки віддамо!” Хмельницькому богато клопоту коштувало, поки він сей бунт заспокоїв. А серед сього стриманого роздраження викликаного смертю Гладкого, зібралось на власну руку 300 козаків, напали на польську шляхту в її маєтках і вирубали, і тим почалась війна [463].

Кисіль в листі до короля, писанім в день відкриття сойму, 5 н. с. грудня подає до його відомости одержані від чигринського конфідента: той остеріг його, що Хмельницький рішив, не чекаючи соймових рішень рушити військо “на лінію” для її оборони — “а хто зна чи й не для наступу”. Кисіль з сього приводу, виїзжаючи з Київа, вислав до Хмельницького листа, прохаючи й благаючи не починати ніяких ворожих кроків до соймових рішень, і не обстоювати занадто тяжких вимог що до вимежування козацької території. 12 грудня одержав він заспокоюючу відповідь — що Хмельницький від свого жадання в справі “виділу” (exdivisionis) відступив, і нічого ворожого не буде починати до відповіди на свою супліку [464]. Але ті відомости, що він мусів одержати з Варшави “на руських святах”, не лишали місця яким небудь ілюзіям: війна була рішена, і після сього була порішена війна і у козаків — на новорічній раді, що відбулася, як звичайно, в Чигрині. Путивльці що возили до Хмельницького листа від свого воєводи і привезли від нього відповідь, росповідали такі “вісти”. “Писали при них до Чигирина гетьманові: з Умани полковник Богун, з Браслава полковник Нечай, а з Ніжина полковник Шумейко, що польські й литовські люде наступають на козацькі городи і козаків тіснять. І у гетьмана була в Чигрині рада з полковниками й козаками і на раді постановили: йти на Поляків і на литовського гетьмана Радивша, і до кримського царя гетьман післав по Татар” [465].

Сойм 5-24 грудня 1650, передсоймові настрої, лист Кисіля, “Вотум” Кисіля, програма замирення, комісія в козацькій справі, “посполите рушеннє”, розвести хана з козаками не вдалося, підчеркування бажання згоди.

5 грудня н. с. почався той екстраординарний, двохтижневий сойм, з котрим звязувалися такі очікування політичних кругів — не тільки польських та українських, але й західнє-европейських: католицьких і анти-католщьких, що рахувалися з можливістю ґрандіозного конфлікту між сими двома світами: католицьким і мусульманським. Коло мусульманського табору зґрупувався цілий ланцюг християнських васальних не-католицьких держав, помножений і скріплений тепер ще й козацькою Україною. Чи вдасться підняти козаків на Турків, чи навпаки — першим актом буде війна Польщі з козаками, а козаки шукатимуть помочи хана, султана, царя против католицького світу — се питаннє дуже займало політичний світ. Не вважаючи на бажання обох ворожих таборів, польського й українського, можливо замаскувати свої воєнні пляни, та переговорами протягнути час до того моменту, коли можна буде розпочати боротьбу з можливо більшими шансами успіху, — їх воєнні наміри були секретом полішінеля. З варшавських реляцій нунція ми бачимо, як там уважно слідили за кожним рухом, за кожним словом Хмельницького — дійсним чи вифантазованим; так само для козацької старшини не були секретом пляни і заходи польського уряду. Хмельницький не пусто покликувався на “приятелів”, що повідомляють його про сі заходи в Польщі і за кордоном: старшина мала своїх “конфідентів” і кореспондентів, і в польських кругах трівожно слідили за ними, силкуючися з їх поведінки відгадати наміри противника.

В таких обставинах чим далі, тим напруженіш ставала увага. Всякий рух, всякий хоч би й припадковий вчинок люде приймали за знак кампанії, й спішилися спасатися куди видко. Єрлич в своїх записках оповідав цікаву подробицю, що коли воєвода Кисіль, що сидів весь 1650 р. на київськім замку, як видимий знак влади Річипосполитої над Україною, став виїздити на грудневий сойм, — за ним уся шляхта як діти за матірю — все що живо покинувши все рушилися з домів, поїхали на Волинь або куди хто міг, боячись сваволі хлопської і бунтів козацьких. Так що се, мовляв, спонукало короля завернути Кисіля назад з Гощі, аби він на місці запобігав своєволі і бунтам.

Був такий королівський лист чи ні, не знати; здається Кисіль сам пустив наперед таку поголоску [466], і не поїхавши на сойм спинився в своїй Гощі, та відти видав універсал “панам-братії, обивателям воєводства Київського, які в домах і в дорозі пробувають”, заспокоюючи їх і радячи не кидати своїх домів, бо й він на сойм не поїхав, з волі короля, а зістав ся для зносин (“конференції”) Річипосполитої з військом Запорозьким, і вже має певну відомість від канцлєра, що війни не буде: буде вислана комісія на переговори з військом Запорозьким, а коронне військо, по зложенню згоди з гетьманом, буде звернене в иншу сторону і. т. д.

Передсоймові варшавські настрої переказує нунцій в реляціях з 3 і 4 грудня [467].

“Від Хмельницького чекають нових послів на сойм. Безсумнівно, він буде робити всі старання, щоб на нього не було нападу сеї зими, але дуже трудно, аби се йому вдалося, бо є приводи до великого роздору.

“Нині рано я мав авдієнцію у короля, поручаючи йому нетикальність церкви й інтереси католицької релігії, на випадок коли сі питання трактуватимуться на соймі, що саме завтра починається. Говорив також про небезпеки звязані з непевним вислідом війни, що задумується на козаків, бо ж король битиме своїх підданих і з ними тратитиме свою силу, котра одна робить його страшним ворогам Христа і його церкви. Під кінець він згодився написати до цісаря і ще раз попросити його знестися через свого висланця з Хмельницьким, аби відвернути його від ліґи з Турками, Татарами й иншими ворогами і неприхильниками його пана. Через се (застеріг король) не має відкладатися висилка німецького війська — бо з сими людьми (козаками) найкраще трактувати маючи в руках силу і загрожуючи нею. Коли сей спосіб удасться, ми крім того що не будемо рискувати стратити все, — не тільки що зможемо відвернути від себе, але й зломимо страшну отоманську силу. (Як венецький посол так і нунцій з неохотою дивились на перспективу війни з козаками, не дуже довіряючи видко тому, що вона збільшить шанси козацького наступу на Порту)”.

Про соймові наради, що розпочалися 6 грудня н. с., нунцій пише:

“Прочитано королівську пропозицію, вона коротко описувала небезпеки, що з усіх сторін підіймаються на республіку: безнастанні ексцеси Хмельницького, його унія з Татарами, корогва прислана з Туреччини, присяга вірности ним зложена, союз з Трансільванією, і як можна побоюватися — також з Московією й Швецією.

“Хмельницький мав прислати на сойм окремих послів, але залишив се, тому що приїхали два Турки, прислані Портою щоб уставити з ним пакти обопільного звязку. Каже, що не має нічого ні з Річпосполитою ні з королем: все що має, здобув своїми власними силами і своєю шаблею. Має вже при собі 15 тис Татар і робить великі запаси сіна і міхів для инших Татар. Хан, кажуть, послав йому в ориґіналі лист короля, котрим він (король) намовляв його відступити від його непокірних підданих, і розіслав свої універсали до всіх сусідніх орд, аби були готові помагати Хмельницькому, а сей те саме зробив з усім реєстровим військом, з містами й селянами, і поставив на ноги артілєрію. Думають, що такі ж накази дав султан сілістрійському баші і воєводам Молдавії та Валахії.

“Богато панів, відвідувані графом Каваццою міністром венецької республіки, виразно питали його, які він має інструкції від своєї республіки, і в якій мірі міг би він помогти в війні з козаками. Граф відповідав їм усім, що він на се не має ніяких поручень — він бажає війни з Туреччиною, а не горожанської війни в сім королівстві. Признає що перемога козаків була б перемогою Туреччини, при їx союзі між собою. Але такі заходи (коло помочи) вони (Поляки) в кожнім разі повинні робити у инших володарів, які мають менше клопотів і більше можливости помочи і грошей для сеї війни”.