TextBook Якийсь міщанин Тимошка таке казав: Приїхали Москалі послами, коли ми на них вибираємось. А в Єреміївці козак Андрій, батько сотника єреміївського так відозвавсь: “У нас тепер люде розпотворидись(!), не хочуть козакувати, хочуть бути війною ситі. Тепер з Ляхами війни нема, з Татарами згода, то всі говорять, щоб іти на Московське государство”. Юденков питав: А чи старшина на те позволяє? А той: “Не позволяє, тільки... (вирвано кілька слів) [1325].
Се говорилося десь в днях 10-15 листопада н. с. [1326]. Крім Юденкова, мабуть слідом за ним, приїздив ще з Москви з якоюсь царською “милостю”, на жаль близче незвісною піддячий Ардабьев [1327]. В двадцятих днях листопада відбулась нарада старшини [1328].
На ній обговорено посольство до Москви, доручене військовому судді Самійлу Богдановичу з товаришами. Гетьманський лист датований 13 листопада. Зміст його мало інтересний-можливо, що навмисно так загально постилізований, з огляду на попередні некоректности московських дипльоматів, що показували козацькі листи польській стороні. Гетьман дякував за показану йому царську ласку-між иншим через останнього царського післанця Ардабьева, що від'їздив разом з козацькими послами. Просив поставитися з певним довірєм і увагою до того що вони будуть просити-“задля церков наших православних і віри нашої православної християнської”. З сеї стилізації можемо міркувати, що головним завданнєм посольства було- добитися, щоб цар прийняв Україну під свій протекторат і дав поміч против Поляків. Неприятелям, що наміряються викоріняти православних, гетьман просив ні віри ні помочи не давати, а всякими способами спомагати православних людей. Послів вислухавши, просив як найскорше, без затримки назад відправити [1329]. З посольством від гетьмана поїхав разом післанець “й. м. пана Тимофея Хмельницького гетьманича войска Запорожского”, Григорій Мануілів-мабуть Грек, “для куплі розних шуб”- мабуть для господаря й його двору, і ігумен Медведівського манастиря св. Миколая Саватій з служками, невідомо в яких справах [1330].
Перед московськими дипльоматами Богданович з товаришами запевнили, що “їх ділу початок і кінець”-аби цар прийняв військо Запорозьке: з тим їх прислано, і коли цар згодиться прийняти його, і їм се буде обявлено, тоді вони об'являть ті (писані) справи, які їм доручені. Під королівською рукою військо далі бути не хоче і Полякам в нічім не вірить, бо вони все про те думають, якби їм помститися козакам за свої обиди. Король прислав своїх послів Зацвіліховского і Черного ніби то для переговорів про згоду, про комісію, але козацькі шпиги довідалися, що одночасно готовиться військо і разом з комісією воно піде на козаків. Тому вони відсунули комісію до 1 січня, щоб з свого боку теж приготовити військо до того часу, і гетьман з тим післав своє посольство до Москви, щоб до засідань комісії довідатися про рішеннє і відповідь царя. Коли цар дасть свою згоду-прийме військо під свою руку, то військо зараз відстане від Орди. Бо союз з Ордою непевний. Хоч Татари приходять їм в поміч, але козакам від них грабіж і руїна: забирають в полон богато людей; а відстати від них неможна було, бо вони чимала поміч на Поляків. Але Поляки силкуються їх перекупити: того Корицкого, що Хмельницький послав до короля з листом, повіривши його запевненням, що він буде намовляти короля і сенаторів на згоду з козаками, король посилав до Криму, щоб “накупити” хана на козаків. Хан, що правда, сим разом не піддавсь і прислав той лист Хмельницькому, але козаки все побоюються, що король таки перекупить Татар. Їм приходиться завсіди тримати частину війська на місці, для охорони від Татар. Всього козацького війська набереться до 300 тисяч, але не всі йдуть на війну, а богато лишається на Україні “для береженья от Татар” [1331].
Так військо віддавало в руки цареві рішеннє дальшої своєї політики: з Москвою чи з “бісурменами”? Сим разом таке постановленнє справи нарешті змусило Москву вийти з своєї тактики вичікування. Союз козаччини з Ордою і Отоманською Портою ставав явищем все більш конкретним і в наслідках своїх небезпечним. Перспектива козацько-татарського походу на московські землі поверталась від часу до часу, висячи Дамокловим мечем над Москвою. Ожененнє гетьманича з волоською господарівною- ще недавно малоймовірне, але кінець кінцем таки осягнене упертою, витрівалою тактикою гетьмана, давало богато до думання. Воно мало також, я певен, дуже великий вплив на рішеннє Москви прийняти Україну під свій протекторат і розірвати з Польщею. Се була ціна, за яку козацьке військо годилося розірвати свій союз з Ордою. Инакше союз повний і абсолютний-хоч би й против Москви.
Ми не знаємо, яку відповідь одержав Богданович з товаришами, коли саме і в якій формі її дано. “Розговір” їх з московськими дипльоматами відбувся 17 (27) грудня, маємо його протокол, але в нім козацьких послів тільки розпитувано, а московську відповідь вони мали дістати “иншим часом”, і ми її не маємо. Знаємо, що рішеннє в в українській справі було винесено після від'їзду Богдановича і товаришів, в місяці лютім. До того часу обережні московські дяки не могли брати на себе відвічальности. Беручи під увагу те що говорилось перед тим і те що говорилося потім, ми мусимо собі уявити відповідь Богдановичу і товаришам обережною і здержливою, але в тім дусі, що царське правительство попробує попосередничати між українською і польською стороною, як то вже їм раніш пропонувало, — але коли польський уряд не вдоволить православних і сим разом (все ж ішло під знаком охорони інтересів православної віри і святих божих церков), то цар візьме їх під свою руку і буде про них промишляти як йому Бог поможе.
Все се мала обсудити велика рада старшини, скликана на Йордан. Про неї розповідав путивльському вістунові Яков Воронченко, полковник прилуцький. Він сказав, що на 6 січня з'їздилися до гетьмана з усіх городів полковники і сотники “на думу”, і договорилися з королем і Поляками не миритись, а просити милости у царя щоб прийняв їх під свою сильну державу” [1332]. На сей час сподівалися приїзду польських комісарів, згідно з попередніми переговорами [1333], але вони не приїхали. Не вважаючи, що оба обози-і польський і литовський під зиму розпущено, з огляду на велику пошість, уперто говорилося про близький наступ Поляків, на знищеннє православної Руси [1334], і старшина рішила прийняти сю війну, не вважаючи на страшні втрати, понесені Україною (правобічною) від пошести, і слабе довірє до татарської підтримки.
Козацьке військо було без сумніву дуже ослаблене пошістю. Ракушка-Самовидець, згадуючи тодішні “приморки барзо великіє”, згадує особливо район Корсуня (“и по иних городах в тих повЂтах”), “также по Задніпрю: в Переяславлю и в пригородках його, в Носівці, Прилуці-опріч Ніжина-богато вмерло людей, що пусті зістали двори”. В Варшаві при кінці жовтня рахували, що від пошести згинуло вже більше 10 тисяч козаків, потім прийшла відомість, що й сам Хмельницький помер від пошести-поки він не нагадав знову про себе [1335]. Московські вістуни говорять про карантин, котрим заходились ізолювати заражені місцевости. Трубчевський посадський чоловік Ларко Перець, побувавши в Сосницькім повіті в першій половині жовтня оповідав, що в Сосницькім повіті всі пароми на Десні затоплено, бо в Київі велика пошість. Київський митрополит поїхав був з Київа до Ніжина, але там його не прийняли, і він пристав у Макошинському манастирі. “В литовському городі, зветься Чернухи, а стоїть побіч Київа і Переяслава-всі люди вимерли моровим повітрєм” [1336]. Браславський воєвода почувши таке, велів замкнути “литовську границю”. Замкнено переїзди через Дніпро.
Наскільки се поправило справу зістається невідомим. Але страти були великі. Згадані вже післанці, що приїхали 5 листопаду від Виговського до Яс, Гойський з товаришом, оповідали, що пошість страшно лютує на Україні і забрала богато козаків. “В Київі поховано шість тисяч з самими цехами і звиклими обрядами”, не рахуючи тих що обійшлися без таких церемоній; померло 50 ченців. В Переяславі поховано вісім тисяч, і так по инших. “Через те козаки, бачучи на себе кару божу, стали схильніші до згоди” [1337].
Безсумнівно ся смертність відбилася сильно і на еміґрації Українців за московську границю-в тій степовій частині де границя ніколи фактично не охоронялась. Але документи і вісти не виявляють ні паніки, ні розстрою козацької машини, вона функціонувала правильно, і настрій був самопевний і бадьорий. Спеціяльно в вищій козацькій верстві осягнений гетьманом династичний успіх-посвояченнє його з волоським господарем і литовським князем-гетьманом, що тепер уважався певним союзником козацтва, безсумнівно підняло настрої. Мині хочеться навести, як ілюстрацію сих настроїв реляцію пограничного з Московщиною сотника Пилипа Уманця, писану в відповідь на закид сівського воєводи, що в ріжних пограничних справах сотник звертається до нього безпосереднє, такий “простий чоловік” до такої високої персони- царського воєводи.
“А що ваша милость писал до нас недавними часы у своєй грамотЂ, же нам не годит ся простым людем до воєвод грамот писать, — мы за ласкою божою тепер не єстесмо просты, але єстесмо рыцери войска Запорозкого. Правда, же поселъ великий корунный небожчик Адам Кисел(ь) постановил былъ з осударем праведным и з бояры великими, же только было писать грамоты волно до воєвод воєводам, старостам, судьямъ, писарям земским и гродцким. А тепер у нас за ласкою божою, поки єго воля святая, тут (у) всем краю Северском ни воєводы ни старосты ани судьи ани писаря нетъ. Боже дай, здоровъ был пан Богдан Хмельницкий, гетманъ усего войска Запорозкого. А пан полковник у нас тепер за воєводу, а панъ сотник за старосту, а отаманъ городовый за судью” [1338].
В переддень сполучення України з Московщиною під твердою рукою московської бюрократії, визволена Україна устами сього пограничного сотника гордовито підчеркує свій тріумф над старим передреволюційним режімом, свою свободу і самостійність.
V. ВІНЕЦЬ І КІНЕЦЬ ТИМОША ХМЕЛЬНИЧЕНКА.
Подружжє Тимоша з Лупулівною, політичне значіннє його.
Протягом цілого року, навіть трохи більше, Тиміш Хмельниченко і його шлюб з господарівною, а потім нещаслива смерть від неприятельської кулі, займали увагу- не тільки самої України, але всього комплєкса земель, що її окружали. Новіших письменників захоплювала коротка як блискавиця карієра сих двох молодоженів-чигринського козака і волоської господарівни, що блиснули на політичнім овиді і згасли як метеор. Притягала романтична сторона сеї історії [1339], а менше зверталось уваги на політичну сторону сього епізоду-власне нам інтересну. Я вище зазначив, який політичний зміст мусів вкладати старий Хмельницький і його ближче окруженнє в сей плян; які перспективи відкрив він, коли нарешті здійснився; яку заплутанину в відносинах він спровадив; які нові соціяльні і політичні комбінації він викликав-в стилю порад Радивила [1340]. Се нібито прийшло тільки на хвилю і пропало з смертю молодого гетьманича; але воно в дійсности не пропало безслідно. Я одмітив вище те значіннє, яке ся комбінація мала в політичних плянах московського уряду-що се вона мабуть змусила Москву закинути свою тактику повільного вичікування й кинутися в нову рішучу боротьбу за спадщину Святого Володимира, спираючись на Україну і Козаччину-поки ще вони не відійшли від неї, пірнувши з головою в нові звязки і перспективи, відкриті женячкою гетьманича.
Одного сього, коли ми згодимось уважати його за факт, буде досить, щоб поставитися з серйозною увагою до сього “роману” гетьманича. Романтична сторона здається мині як раз дуже мало фактичною, а політична дуже серйозною! Але не тільки тут, а і в инших сторонах українського життя се реальне скомбінованнє козацької гетьманщини з династичними звязками господарів (а з ними вважала себе повязаною так чи инакше ціла купа аристократичних домів Польщі й Отоманської Порти), з відносинами отаманських васалів і т. д.-не могло минути безслідно. Ми повинні шукати далі відгомонів сього яскравого факту, що так струсонув уявою всіх сусідів. Перспективи заступити дотеперішню Річпосполиту федерацією Польщі, Литви й України, що висувається в пропозиціях Радивила, знайшли кілька літ потім свою конкретизацію в українсько-семигородсько-шведських переговорах, потім в Гадяцькій унії. Поради Радивила Хмельницькому стати приятелем шляхти й спертись на неї, знаходять втіленнє в політиці гетьмана супроти Волинської і Пинської шляхти, в звісній хартії виданій старим Хмельницьким перед смертю і т. д. По смерти Януша він бере в свій протекторат Радивилів. Так, сей рік, що пройшов між шлюбом Тимоша і його смертю відкрив сучасним діячам богато можливостей, яких вони доти не підозрівали.
Не ставлячи своїм завданнєм вичерпати сю тему вповні в рамцях сеї книги- що було б неможливо -я тим не менше вважаю потрібним спинитись досить докладно не тільки на фактичних перипетіях сеї історії, але також і на ріжних відбиттях її в свідомости і уяві сучасників.
Від Грека Іллі, що їздив від гетьмана до господаря підчас Батозько-Камінецької експедиції чули ми, що при відновленню старої угоди про ожененнє гетьманича з господарівною, визначено річенець весілля на день 21 (31) липня 1652 р., а місцем з'їзду- Ямпіль і Сороки, і на забезпечення сеї умови господар дав заставцями свого племінника і кількох визначніших достойників (с. 445). Поруч сього авторитетного свідчення ми, правда, маємо такі звістки, що подають раніший річенець весілля- але свідоцтво Іллі безсумнівно певніше, і воно потверджується иншими відомостями. Так підсудок камінецький Конажевский 2 серпня н. с. доносить свому патронові (не названому по імени в сій копії): “Весіллє Тимошкове, що припадало минулої неділі (28 липня н. с.) відложено до сеї будучої, і господар й. м. готується до нього. Але я певний, що коли щось перешкодить, так що і в ту другу неділю воно не прийде (до кінця), то воно вже ніколи не здійсниться [1341], дай Боже аби той звязок не здійснився ніколи-бо коли б не розійшовся, то в скорім часі наробив би нам клопоту”. Очевидно, пан підсудок виходив з переконання, що Лупул далі шукає всяких способів відкрутитись від сього шлюбу; але його віщуваннє не справдилось. Які б там не були настрої Лупула в сій справі, але він побачив, що далі сю справу тягти і викручуватися з неї неможливо-бо се принесе нове спустошеннє Волощини, гірше від попереднього, і бозна що далі.
Австрійський посол в Варшаві Джірардіні, доносив при кінці липня між тутешніми відомостями, що “молдавський нарід настає на свого господаря, аби він забезпечив згоду з козаками і Татарами, віддав доньку за сина Хмельницького і виповнив свої обіцянки і домагання Хмельницького, — а той можливо протягає сю справу, певний того, що фортуна скоро відвернеться від козаків” [1342]. До розвязки причинився маленький інцідент, зробивши ще більш реальною перспективу козацько-татарської пімсти за недодержаннє умови. Польський аґент Ромашкевич бувши в Криму взявся відправити польських бранців, значних польських шляхтичів, очевидно ґарантуючи ханові, що він за них дістане умовлений викуп; але в дорозі вони втікли і то в таких обставинах, що кримський хан побачив в сім руку Лупула як їх приятеля: мабуть сіли на молдавськім березі на якийсь корабель і на нім утікли до Царгороду. Він страшенно розгнівався на Лупула, грозив його знищити; домагався щоб господар або вернув йому сих бранців або виплатив за них весь умовлений окуп і под. [1343]. Лупул перед тим міг іще сподіватись, що після непорозумінь козаків з Татарами під Камінцем у них не так легко прийде до порозуміння для спільної експедиції на Волощину, тепер навпаки-мусів рахуватися з правдоподібністю, що Татари візьмуть ініціятиву нового нападу на Молдаву і постараються притягти Хмельницького, коли він не буде задоволений в своїх матримоніяльних плянах.
Так власне се й пояснює одна царгородська реляція до угорського палятина Пальфі про шлюб господарівни: “Інтенція Лупула ясна-скріпити своє становище через сей шлюб і за посередництвом козаків помиритися з татарським ханом: бо той з приводу значних польських бранців, що їх (Лупул) через свідомих людей ніби то випрактикував з вязниці і вирядив сюди через Чорне море, відгрожується йому походом на його край, щоб вибити всіх до сьомого року” [1344].
Так от збувши може навмисно визначений для весілля річенець 31 липня, Лупул далі вже не протягав справи. Весіллє, правда, спізнилось не на тиждень, а на цілий місяць, але все таки відбулося, всупереч камінецьким пророкуванням. А коли воєвода далі старанно підчеркує на польську адресу своє крайнє небажаннє своячення з Хмельницьким, то очевидно робить се вже для того щоб оправдати свою поведінку в польських очах і заховати в повній мірі приязнь польських двірських і маґнатських кругів. Для сього запевняє з одної сторони, що він віддає доньку за гетьманича тільки з примусу, з другого боку-що він се своє посвояченнє сподівається використати в інтересах польської політики. Ми бачили, як підчас козацького посольства в Варшаві в 20-х днях серпня вже було принято урядовими кругами до відома, що молдавський господар виступає посередником між Польщею й козаками [1345].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том IX. Роки 1650-1657 » автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том IX. Роки 1650-1657“ на сторінці 114. Приємного читання.