Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

Ті ж воєводи й бояри, що стояли ближче до Святополка, кричали:

— Мечем поквитаємось з ромеями!..

Князь Святополк рішучим помахом руки обірвав ці крики — в палаті одразу настала тиша.

— Скрізь на Русі неспокійно, — продовжив він. — Чуючи легку поживу, за Дніпром стали печеніги, за ними зі сходу йдуть половці, на півночі Ярослав покликав свіонів і збирається йти на Київ.

О, коли б то князь Володимир був живий, міг стати тут, на помості, сказати: «Люди рідні, Русь, усе життя своє я кликав вас на брань з ворогами, тільки-но я знову говорив про це, збирався йти, вести вас з собою... люди, встаньте, люди руські, пильнуйте...»

Але нині Володимир лежав у холодній пустці Десятинної церкви німий, безмовний, кожне ж слово Святополка оберталось супроти нього — вже мертвого князя.

— Мені важко й соромно говорити, мужі, — продовжував Святополк, — але немає князя Володимира, немає й князів, які б повели рать руську супроти ворогів наших... Борис і Гліб, яких всіляко возвеличував князь Володимир, немощні суть, вони в’єдно з ромеями й продадуть Русь. Ярослав, князь новгородський, уже раніше підняв меч супроти батька й готується йти на Київ із свіонами, Мстислав сидить у далекій Тмутаракані, Ізяслава не стало. Що ж, що ти наробив, княже Володимире, пощо народив синів таких, хто тепер урятує Русь?!

І враз воєводи й бояри, що оточували поміст, закричали:

— Служимо тобі, Святополче!

— Буть тобі князем!

— Свя-то-пол-ка!

На мить, правда, крики ці обірвались. Один із старців города Києва, боярин Ратша, підвівся з лави, на якій сидів, схопився за сиву голову, заволав:

— Що робиться, мужі? Куди йдемо? Ще тіло князя Володимира не остигло, а Святополк ганить синів його, всіх нас. Мужі! Зупиніться! І ти зупинись, Святополче, бо окаянним будеш довіку!

Але до нього вже кинулись воєводи Святополка й гридні, схопили під руки, поволокли.

У палаті стало тихо — сила перемогла силу, кожного, хто посміє, як Ратша, піднести голос, жде ганьба, муки й смерть...

— Волимо тебе, Святополче! — заволали воєводи.

— Святополка! — вимагала Золота палата.

Він стояв і примруженими очима дивився на мужів.

— Я поведу воїв супроти Візантії й князів Бориса й Гліба, іже сукупно з нею; я піду супроти свіонів і Ярослава, що пустив їх на Русь. Якщо проти нас стали Північ, Схід і Південь, мені допоможуть польський князь, німецький імператор...

В одній із світлиць, в самому кінці темних переходів, на верху княжого терема, горить на столі свіча. Перед нею, прикипівши поглядом до рубленої стіни, сидить жінка — з лляним волоссям, голубими очима, смутним, надзвичайно вродливим обличчям — красуня, княжна полотська Pогнiда!