Розділ «СИН РАБИНІ»

І виявилось, що пішли вони не самі. З усіх усюд вище від Любеча, з різних волостей і сіл ішли і йшли прості люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лісах, на кручах.

— За Володимира-князя! За старий закон і покон! За рідну землю й нашу віру!

Одного вони, правда, не знали. Вранці, коли за загадом Бразда біля городища стали збиратися вої, він сам на коні приїхав до них, оглянув, сказав:

— Щось багато наших селищан немає. Де вони?

Люди мовчали.

Бразд оскаженів:

— Ми їх знайдемо й поведемо з собою... Аще хто криється від нас, мислить тікати до Володимира, і всім, що з ними, — усім уготована смерть, поток, розграбування.

Пізня ніч. Десь у полі б’ють крилами птахи, чути зловісне «кар-р... кар-р...», низько над землею нависли хмари, часто між ними пробігає суха, безгромова блискавиця, пахне згаром. Хто наважиться їхати такої ночі в полі, де стан зупинився проти стану, де за крок нічого не видно, де кожної хвилини можна наскочити в темряві на спис, меч, ніж?!

Два вершники їдуть уперед і вперед, іноді зупиняються, тужне «пу-у-гу... пу-у-гу...» сколихує повітря, лине до стану Володимира, вершники стоять, прислухаються, їдуть далі й далі.

Нарешті десь у темряві народжується, лине: «Пу-у-гу! Пу-у-гу!»

Вершники прямують на цей крик, видираються на пагорок, бачать вогнище перед собою: «Пу-у-гу! Пу-у-гу!»

Князь Володимир не спить. Схилившись у шатрі над столом, на якому горить світильник, він, розбираючи літеру за літерою, читає берестяну грамоту. Це дивна грамота — перед вечором передня сторожа захопила воїна з табору Ярополка, що, скрадаючись у кущах і ярах, прямував угору понад Дніпром все ближче й ближче до стану Володимира.

Сторожа довго стежила за цим воїном, оточила з усіх боків. Проте воїн зовсім і не думав тікати, а, навпаки, сказав, що сам шукав передньої сторожі, добивається до стану Володимира, має до нього грамоту від однієї людини з табору князя Ярополка.

Цю грамоту і читав пізньої ночі князь Володимир, намагаючись зрозуміти, хто й чому її написав? «Нині, коли настане північ, слухай пугача, до тебе з поля прибуде воєвода з Києва...»

Уже північ, сторожа пильнує в полі, жде гасла. А може, це змова? Та ні, ось чути тупіт коней, вершники все ближче й ближче, вони зупиняються біля намету, чути притишені голоси.

Сторожа на чолі з тисяцьким Векшею завела до намету людину в темному опашні, в платні із золотими запонами й мечем біля широкого пояса, з шоломом на голові, бармиці[81] й личина якого так закривали чоло, щоки, ніс, що видно було тільки її очі — неспокійні, тривожні.

— Чолом б’ю князеві Володимиру, — прохрипів незнайомий.

— Будь здоровий. Хто ти єси?

— Я назву себе, коли залишусь з тобою віч-на-віч.

— Вийдіть! — велів Володимир.