О, посадник Бразд говорив тепер не так, як тоді, коли кликав на брань людей князь Святослав. Тепер він був посадником княжим, не тільки Ярополка, сам себе хотів захистити.
А люди мовчали. Над ними світило тепле сонце, за Любечем, скільки не кинь оком, зеленіли луги, із землі, мов із води, буйно тягнулось всяке жито, на городах цвіло різне зело... Брані були прежде, до них, скільки пролито людської крові, щоб захистити Русь, навіщо ж тепер окроплювати кров’ю рідну землю, іти брату на брата?
Але йти було треба. Он пливуть і пливуть Дніпром лодії з Києва супроти Володимира, черед прийшов до них, не пошкодує князь Ярополк любечан, що сказав, те зроблять посадники його Бразд і Кожема, княжі мужі аки іскри вогняні, де б ти не був — знайдуть, не скоришся — спалять.
— Славен князь Ярополк! — закричав Бразд.
— Славен! Славен! — змушені були підтримати його люди.
І всі вони пішли на двори свої. Затужили, як водиться, матері й жони, заплакали діти, що втрачали своїх отців.
О Руська земле, доколи будеш ти сіяти не зерна, а сльози, доколи будеш умиватись не водою з Дніпра, а кров’ю, доколи куватимеш не рала, а мечі?! Сонце пливе над землею — чому ж ти не спалиш ворогів; вітри віють у полі — так завійте ж, ударте в очі ворогам! О земле, земле Руська, яка ти багата і яка ти нещасна!
Десь на пониззі народився й покотився між берегами перестук весел, згодом на плесі Дніпра окреслилось чимало лодій — ключ та ще ключ, — вони прямували від низького берега до гір ошую, їм не було кінця, і Микула все стояв і стояв на валу городища, дивився на Дніпро.
Не тільки Микулу стурбував цей шум серед ночі, він побачив, що недалеко на сірій землі чорніє кілька постатей, ось хтось поліз схилом, за ним ще хтось, ще хтось.
— Пливуть лодії Ярополка. Князь іде на князя... Колись січі були на Ітилі й Дунаї, — нині буде січа й тут... Ой горе нам, горе!
Микула пізнав тих, що говорили, це були ниці любеча-ни, люди його роду.
— Нелюбо, що йде князь на князя... Мир і тиша мусять бути в землі.
— А коли князь іде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полі та в двобої вирішують сваргу.
— Не той нині час, бо що не князь — то й закон.
— Що закон князя, аще земля наша має свій закон і покон.
— Мовчіть, людіє, бо скрізь нині є княжі вуха.
І люди на городищі справді принишкли, повели далі мову впівголоса, обережно.
— За що ж іде Ярополк, чому кличе нас із собою?
Кілька чоловік, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть:
— Уклав ганебний мир з ромеями — нам на виї жажелі[80] кладе... Не мститься печенігам за кров, кривди, сльози — побратимами їх назвав, наші землі віддає... Сів у Києві, аки коршак, братів-князів убиває, волю в земель забирає, з своєю Горою нас хоче зробити рабами...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СИН РАБИНІ“ на сторінці 68. Приємного читання.