Розділ «СИН РАБИНІ»

Слів небагато, вони гіркі, як полин, важкі, як осінній дощ, болючі, нестерпні.

— Але ж є в нас старий закон і покон, множество людей іде супроти Ярополка, ромеїв, печенігів... — звучить у півтемряві глухий голос.

Хто це сказав? Усі обертаються туди, звідки долинули слова, дивляться, слухають.

Микула сидів на приступці кручі, дивився на плесо, де пливли й пливли лодії.

— Був князь Святослав, і ми знали, куди йдемо, за віщо, з ким...

— Це почалося, Микуло, ще за Святослава, це його обступила Гора, а сам він посадив трьох синів у землях...

— Так, — зітхає Микула. — Гора була за Святослава й ще за Ольги, бояри й воєводи були за них, але допреже всього Святослав беріг честь отчини, боровся не з землями, а з ворогами Русі.

Микула ніколи ще не говорив так, як цієї ночі, але, може, він заради того й прожив свій вік, щоб сказати це людям.

— Була ніч над Дніпром, на острові Хортиці, — а ми з ним сиділи так, як з вами, — я запитав, а князь Святослав сказав, що немарно в далеких землях помирали люди, мир і тиша мусять бути в нашій землі. Ярополк не береже миру, чого він не може поділити з братом своїм?.. І не Ярополку ми мусимо допомогти — Володимир наш князь, він береже старі закони й покони.

— То ти поведеш нас, Микуло?

Син старійшини довго думав. Проте зараз він був уже не сином старійшини, у важку цю годину він мусить заступити його місце, взяти дідівський меч.

— Поведу, людіє!

— І куди ти йдеш, Микуло? — говорила Віста. — Добра чи багатства шукаєш?! Так ти ж уже їх шукав, торбу гречки приніс...

Микула стояв і дивився на зелені луки, буйну поросль всякого жита за Любечем і на свою ниву, що починала зацвітати.

— Як же цвіте, аж голова мутиться, — він приклав руку до шрама на голові. — А що думаєш, може, з-за цієї горсті гречки варто було колись мені йти на брань?! І не добра й багатства я шукаю, — маю їх, батько Ант залишив мені цілий скарб, велів берегти його.

— Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш і говориш, тільки не бачу його, де він — не знаю.

Микула посміхнувся, така вже в нього звичка, коли він говорив щось од серця, м’яка посмішка теплила куточки його уст, грала під сивими довгими вусами.

— Правда — то є мій скарб, — відповів він Вісті. — Хочу жити, як батьки мої й діди... Вірю в богів-отців, будемо жити так, як велять наші боги... Перун, Дажбог, Стрибог, поможіть мені! Ось тільки зброю батька Анта дістану.

Ниці люди з Любеча вийшли вночі.

— Ти вже нас і веди, Микуло, — сказали вони, — бо ти — син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчині всі путі знаєш.