Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Відомий історик Іван Патриляк наголошує, що політику загравання з українцями восени 1939 р. проводили як радянська, так і нацистська влада на контрольованих ними теренах: «Українізація освіти (створення 6 тисяч україномовних шкіл), культури, адміністративного апарату в новоприєднаних областях Радянської України, поряд із націоналізацією земель і нерухомості багатих польських власників та депортацією сотень тисяч поляків у Сибір, створювала ілюзію встановлення «української влади» на колишніх «східних кресах» Речі Посполитої. Аналогічною була позиція нацистів на території Генерального губернаторства [9]. Там із політично свідомих і націоналістично налаштованих українців формували низові органи адміністративного управління, допоміжну поліцію, відділи охорони підприємств».

Усі ці елементи лягли в основу стереотипу про «зраду» українців, безпосередню участь у ліквідації польської держави, загальну прорадянську налаштованість. Цю опінію підтримували окремі політичні сили, які таким чином намагалися зняти з себе відповідальність за поразки вересня 1939 р. Міф про «удар у спину» від українців матиме довге життя і відіграватиме значну роль в ескалації польсько-українського конфлікту. Він стане ще одним каменем спотикання на шляху зближення двох народів у ситуації, яка, здавалося б, сприяла цьому.

Такі умови склалися вже через кілька місяців після утвердження радянської влади. Адже в 1939―1941 рр. поруч із Союзом збройної боротьби (Związek Walki Zbrojnej) та іншими підпільними польськими організаціями мішенню для НКВД став український визвольний рух на чолі з ОУН. Слідом за депортованими поляками на схід потяглися ешелони з українцями. Проте наявність спільного небезпечного ворога, який завдавав нещадних ударів обом народам, не стала достатньою платформою для бодай започаткування українсько-польського порозуміння на Західній Україні. Принаймні, жодних документів, які свідчили би про якісь спроби його налагодження в 1939―1941 рр., не віднайдено.

Більше того, окремі польські націоналістичні групи вважали своїм головним ворогом українців і закликали зосередити зусилля саме на боротьбі з ними. В інструкціях про розвідувальну працю, виданих у Львові «Начальним комітетом визволення східних теренів», вказувалося на необхідність вивчення діяльності українських легальних та нелегальних організацій. Адже після відродження Польщі може виникнути «потреба широких арештів з метою запобігання можливому виступу українців». Додатком до інструкцій було звернення «Громадянину Польщі під радянською окупацією», де містилися вказівки щодо ставлення до українців. «Як складуться умови після завершення війни, невідомо, ― читаємо в документі, ― однак припускаємо, що в найгіршому випадку може дійти до якогось плебісциту, і, якщо не зробимо відповідних приготувань, східні терени можуть раз і назавжди лишитися при радянській Росії. Тому мусимо намагатися очистити східні терени від інтелігентів русинів-українців. Вони єдині можуть бути перешкодою втілення наших цілей (планів): коли прийде відповідна хвилина, вони всі стануть по радянському боці і, маючи за собою селянство, можуть унеможливити наші плани». Далі йдуть конкретні, у стилі Макіавеллі, вказівки, як треба нищити українців, зокрема й руками радянської влади, представляючи їх націоналістами. «Тутешніх українців-русинів намагайся підбурювати проти радянської влади, страш їх, що буде голод, що москалі всіх їх вивезуть вглиб Росії /.../. Намовляй їх виїжджати масово до Німеччини, бо таким чином позбудемося найбільших ворогів /.../. Намовляй до протирадянського по­встання, а потім давай знати про все радянській владі». Невідомо, наскільки впливовою серед поляків була організація, яка видавала такі вказівки, наскільки вона формувала їхні настрої. Але за умови цілковитої відсутності в польського політикуму офіційної позиції щодо українців такі крайньонаціоналістичні заяви набували суспільного резонансу.

Протягом 1939―1941 рр. офіційно практично не було артикульовано польського бачення розв’язання українського питання в новій політичній ситуації. Єдиним документом, у якому польська сторона намагалася відобразити це, стала видана у листопаді 1939 р. ухвала Комітету зі справ Краю, яка хоч і не була офіційною декларацією уряду, проте мала служити основою для українсько-польських переговорів. У ній ішлося, що поляки визнають не тільки можливість порозуміння з українським національним рухом, а й потребу спільного фронту проти окупантів. Згідно з документом, планувалося створення Української держави, кордони якої будуть означені згодом. На засадах рівності нова держава мала стати частиною польської федерації; українським меншинам гарантували свободи на польських теренах і навпаки. Проте навіть такі доволі розпливчасті обіцянки, на думку польського прем’єра Сікорського, були надто сміливими, і сторони могли не погодитися на це. Через те офіційна декларація уряду, видана 18 грудня 1939 р., містила лише загальні заяви про рівноправність національних меншин у відновленій державі. Щодо українсько-польських переговорів — польський уряд і надалі стверджував їх можливість і необхідність, проте наголошував, що домовлятися можна лише з українцями з Наддніпрянщини, а не з «околиць», оскільки Польща не може вести переговорів зі своїми громадянами. Мабуть, саме тому польський уряд намагався встановити контакт із діячами УНР, хоча ті не мали жодних позицій в Україні й не могли представляти бодай якогось впливового українського угрупування.

Крім проблем минулого, на заваді налагодження стосунків стояло бачення майбутнього, яке в обох народів сильно різнилося. Поляки, попри все, сподівалися на швидку перемогу Великої Британії та Франції над німцями, яка мала повернути довоєнний статус-кво. Значна частина українців, навпаки, очікувала подальших перемог німецької армії, за спів­праці з якою сподівалася відродити українську незалежність.

Уже в 1939―1941 рр. у середовищі українського визвольного руху починаються жваві дискусії довкола сподівань на німецьку допомогу. Падіння Карпатської України, відданої Гітлером союзній Угорщині, пакт Молотова―Ріббентропа свідчили, що українське питання німецька влада розглядала як розмінну монету у широкій міжнародній грі. Тому подальша чітка пронімецька орієнтація Проводу ОУН на чолі з Андрієм Мельником викликала незадоволення у крайових лідерів організації, які були учасниками подій у Закарпатті та мали можливість безпосередньо відчути радянські репресії після пакту Молотова―Ріббентропа. Урешті, цей та інші чинники спричинили поділ ОУН на два крила, які протягом наступного періоду діяли окремо.

Для новоствореної ОУН на чолі зі Степаном Бандерою постало завдання окреслення нової зовнішньополітичної концепції організації. І вже в першому публічному документі ― «Маніфесті» ОУН(б) від грудня 1940 р. ― бачимо доволі чітке її формулювання: «Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів ― московську імперію ― творимо новий лад і кладемо основи політичного укладу в світі. Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів /.../. Несемо новий лад Східній Європі й підмосковській Азії. Несемо всім поневоленим Москвою народам свободу творити власне життя на рідній землі по своїй вольній волі». Отже, стрижнем зовнішньої політики бандерівців була ідея об’єднання зусиль поневолених народів, що передбачала співпрацю з поляками як найближчим сусідом і також поневоленим народом. Недарма один із творців концепції Іван Мітрінґа писав 1940 р.: «Разом з поляками, французами, народами СССР за вільну Європу проти Гітлера і Сталіна ― це наше місце».

Політичні постанови Другого Великого збору ОУН з квітня 1941 р. давали достатньо можливостей для переведення польсько-українських відносин у конструктивне русло співпраці. «Відношення ОУН до держав та політичних рухів, ― читаємо тут, ― перерішується їхнім протимосковським наставленням, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з українським національним рухом». Тобто платформою польсько-українського порозуміння могла стати спільна антирадянська боротьба. Далі в тих же постановах указують засади налагодження відносин ― відмова польської сторони від повернення західноукраїнських земель та припинення антиукраїнських дій: «ОУН поборює акцію тих польських угрупувань, що змагають до відновлення польської окупації українських земель. Ліквідація протиукраїнських акцій з боку поляків є передумовою унормування взаємин між українською й польською націями».

Проте утвердження нової зовнішньополітичної концепції в лавах ОУН(б) відбувалося поступово. І попри те, що навесні 1941 р. вона знайшла відображення в рішеннях Великого збору, не можна стверджувати, що нове бачення цілком витіснило попередні плани керівництва ОУН, пов’язані з німцями. Співпраця із Третім Райхом продовжувалася, її головною метою було скористатися німцями як силою, що може розбити СРСР. Відсутність чітко окресленої української політики керівництва Німеччини підтримувала сподівання на можливість сприяння у створенні незалежної держави. Більше того, окремі німецькі чиновники продовжували загравати з українськими політиками, роб­лячи певні поступки. Вони навіть пішли на створення українських підрозділів «Нахтігаль» та «Роланд» за співпраці з абвером, не заперечували проти висловлюваних українцями поглядів на ці формування як зачатки української армії.

Ще більш показовим прикладом лояльності німців до українців стала їхня політика на українських етнічних теренах Холмщини та Надсяння, що опинилися в німецькій зоні впливу після 1939 р. Саме тут зосередився актив українського національного руху, що уникнув радянських репресій. Розгортання масової національно-культурної роботи за пасивного сприяння німців призвело до відкриття українських шкіл, читалень, відродження українських церков. 1939―1941 рр. стали, з одного боку, часом справжнього національного відродження цих територій, з іншого ― періодом наростання антиукраїнських настроїв серед поляків, які вважали, що відродження відбувається коштом дедалі більших їх утисків окупаційною владою. «Свідомість українських мас на Холмщині і Підляшші, ― читаємо про результати національно-­просвітницької роботи у цьому терені, ― є куди більша, ніж 1939 року. Сотні емігрантів з Волині та Галичини, що в час большевицької окупації ЗУЗ опинилися на Холмщині, зробили дуже багато в тому напрямі. Молодь, що на протязі трьох років покінчила середні школи, провадить і дальше серед населення започатковану старшими національно-освідомлюючу працю».

Німецька окупаційна влада сподівалася, що лояльна українська громада стане для неї інструментом утвердження власної сили. Генерал-губернатор Ганс Франк заявив із цього приводу після зустрічі з Гітлером 2 березня 1940 р.: «Фюрер робить наголос на тому, щоб український елемент у Генеральній губернії визнати таким, що повинен бути розцінений як антипольський та пронімецький». Ефективність політики протиставлення через фаворизацію проявилася дуже швидко. Можливо, тому саме терени Холмщини стануть згодом місцем перших спалахів польсько-українського конфлікту, що переросте у війну. Ще в березні 1941 р. Український допомоговий комітет, пишучи про діяльність тут польського підпілля, повідомляє, що «велике число місцевих українців дістало присуди смерті. Цих присудів ніхто дуже так не боїться…». Проте вже наступного року дії польського підпілля на Холмщині не обмежуватимуться погрозами.

Попри продовження активної співпраці українських націоналістів із німцями, слід відзначити, що сподівання керівництва ОУН(б) на Німеччину 1941 р. вже були далеко не схожими на сподівання початку 1939 р. У постанові Другого Великого збору ОУН від квітня 1941 р. сказано: «Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення Українського Народу без огляду на всі територіально-політичні зміни, які зайшли б на терені Східної Європи». Тобто головна мета ОУН ― створення незалежної держави ― залишатиметься визначальною в її діяльності незалежно від бачення розв’язання українського питання іншими сторонами, у тому числі Німеччиною.

Інструкції, підготовлені керівництвом націоналістичного руху навесні 1941 р., свідчать: оунівці не очікували передання влади союзниками, а готувалися взяти її самотужки. Реалізація цих інструкцій ставила німецьку владу перед фактом створення незалежної України та розгортання її адміністрації. Мова вказівок є далекою від ідеологічних дискусій чи дипломатичних конструкцій. Їхнє головне завдання ― забезпечити захоплення й утримання влади. Досвід 1918 р. підказував українським націоналістам, що зусилля можуть натрапити на спротив чи саботаж не лояльних до українського руху національних меншин. Таких вбачали передусім серед прорадянськи налаштованих росіян та євреїв. До небезпечних національних меншин зараховували й поляків, що могли проявити себе як окрема сила. У період повстання вони повинні були перебувати під особливим наглядом Служби безпеки ОУН, яка мала ліквідовувати тих, хто чинитиме спротив утвердженню української влади.

Після вступу німецьких військ на українські території план українських націоналістів скористатися Третім Райхом зазнав краху дуже швидко. Не узгоджений із німецькою владою Акт відновлення української держави 30 червня 1941 р. став причиною репресій проти українського визвольного руху.

Наступним доказом того, що німці не намагалися розв’язати «українське питання» шляхом творення окремої держави, стало розділення окупованих ними теренів між двома адміністративними одиницями. Більша їх частина утворювала Райхскомісаріат Україна, натомість Галичину, Холмщину та Надсяння приєднано до Генеральної Губернії, утвореної здебільшого на польських теренах. Українці Галичини оцінили цей крок як «приєднання до Польщі». Мабуть, метою такої політики було ослабити український національний рух. Її значною мірою нацисти досягли — різні адміністративні окупаційні одиниці означали досить різні умови життя для українців. Це врешті призвело до несинхронного розвитку руху опору, який швидше розвинувся у Райхскомісатріаті, де була більш жорстока окупаційна політика, аніж у відносно лагідніших умовах Генеральної Губернії. Із щоденника одного з чільних діячів нацистського режиму Альфреда Розенберґа дізнаємося про ще одну мету такого розділення українських теренів. Він указує, що Східну Галичину приєднали до Генеральної Губернії рішенням самого Адольфа Гітлера, щоби використовувати українців як противагу до поляків. Тож Третій Райх продовжив звиклу імперську гру divede et impera, і, на жаль, українці та поляки звикло втягнулися у неї.

Дочекавшись взяття Києва у вересні 1941 р., німці розгорнули масовий терор проти оунівців, почали арешти й страти. Зважаючи на це, Провід ОУН у липні 1941 р. ухвалює рішення про поступовий перехід у підпілля, а у вересні Перша конференція організації затвердила постанову про переформатування всієї мережі до діяльності в антинімецькому підпіллі. Українці й поляки знову отримали спільного ворога. Західна Україна стала ареною розбудови українського антинацистського руху та польського підпілля, що поступово відроджувалося після ударів радянської карально-репресивної машини.

У новій політичній ситуації в середовищі українського націоналістичного підпілля починає домінувати нова зовнішньополітична стратегія ― ставка на союз поневолених народів. У контексті цієї концепції закономірною стає спроба налагодження контактів із польським рухом. Один із польських документів від жовтня 1941 р. розповідає про візит до Варшави офіційного представника ОУН(б) Бориса Левицького (одного з соратників Івана Мітрінґи), уповноваженого для проведення переговорів із очільниками польського руху. «Левицький, ― читаємо у документі, ― висловив бажання розпочати поважні розмови, які привели б до узгодження певних моментів спільної політики щодо німців». В іншому документі польський звітодавець у той же період відзначає «щораз виразніші ознаки поліпшення ставлення українців до Польщі».

Проте лінія на зближення з українським визвольним рухом не збігалася із загальною стратегією польського уряду. По-перше, попри певні відмінності у трактуванні українського питання у різних політичних сил, усі були єдиними в необхідності відновлення довоєнних кордонів. По-друге, у другій половині 1941 р. відбулося відновлення дипломатичних відносин еміграційного уряду із СРСР, який після початку німецько-радянської війни офіційно став польським союзником. Тому керівництво польського національного руху не було готове співпрацювати з українцями. Більше того, вони розуміли неминучість зіткнення з українським визвольним рухом під час спроб опанувати Галичину та Волинь. У рекомендаціях Стефана Ровецького від листопада 1941 р. зазначено: «У момент повстання проти німців, під час оволодіння суверенними землями Речі Посполитої на сході треба передбачати нині боротьбу за Східну Малопольщу і Волинь в цілому у несприятливих для нас умовах». Готуючись до цієї боротьби, слід було врахувати, що «кампанію у зв’язку із захопленням наших земель на сході можна було б полегшити, якщо не уникнути її повністю, завдяки пропагандистській пацифікації у відповідний час, принаймні Волині, і послабленню опору у Східній Малопольщі шляхом завоювання там прихильності частини українського суспільства». Керівництво польського національного руху наприкінці 1941 р. розпочало не тільки пропагандистську підготовку до «кампанії із захоплення» Галичини й Волині, а й необхідну військову роботу.

Отже, на той момент обидві сторони чітко сформулювали свої цілі у Другій світовій війні. Для польських політиків метою було відновлення польської держави в кордонах станом до 1 вересня 1939 р. Для українських націоналістів головним було здобуття Української Самостійної Соборної Держави, яка мала б охоплювати і західноукраїнські терени, та збереження національної української ідентичності населення Західної України як основи національного руху та єдиної можливості створення такої держави. Цілі, по суті, були взаємовиключними й не могли не призвести до збройних сутичок, які активно готували обидві сторони.