Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Наявність чи відсутність шляхів самореалізації та перспектив значною мірою визначали домінування в українському національному русі чи то легального крила, представленого цілим спектром політичних партій (станом на 1930-ті найпотужнішим стало Українське національно-демократичне об’єднання — УНДО), чи то підпільного революційного руху (Української військової організації, згодом — Організації українських націоналістів), а також деяких радикальних лівих сил (зокрема, зорієнтованої на СРСР Комуністичної партії Західної України). При цьому слід зауважити: попри конкуренцію й суперництво, легальні та підпільні націоналістичні сили часто співпрацювали. Революційне підпілля давало можливість легальній опозиції формувати більш жорсткі вимоги до польської влади, покликаючись на можливість радикальних дій у разі їх незадоволення. З іншого боку, легальні українські політики часто сприяли поширенню інформації про діяльність УВО та ОУН у світі, аби актуалізувати українське питання на міжнародному рівні. Так було, наприклад, після проведеної польським урядом пацифікації 1930 р.

Українські революціонери в Другій Речі Посполитій

Зупинімо увагу на правому революційному крилі українського національного руху, оскільки саме його представники будуть основними суб’єктами головної теми цієї книги — польсько-української війни 1942―1947 рр. Завданням УВО—ОУН було здійснення національної революції в загальнонаціональних масштабах. Визволення мислилося як результат завзятої боротьби українців, які населяли не лише Західну Україну, окуповану поляками, а й терени УРСР. Західну Україну розглядали лише як можливий трамплін для розвитку визвольного руху, основ­ну базу якого мала становити решта українських земель. У 1920-ті в кадровому складі українського підпілля були здебільшого ветерани українських армій. Вони не бажали визнати поразки у війні з Польщею й вирішили продовжувати її вже не відвертою фронтовою, а підпільною боротьбою. Згодом до протистояння дедалі більше долучалося молоді.

Загальні засади зовнішньої політики націоналістичного руху ― одного з найважливіших чинників формування польсько-українських стосунків 1920―1940-х рр. ― були сформульовані вже на першому установчому Конгресі ОУН у Відні 1929 р. У зверненні Конгресу українських націоналістів читаємо: «Організація Українських Націоналістів, маючи на меті створити Незалежну Соборну Українську Національну Державу, змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель і, керуючись інтересами Нації, відкидає орієнтації на історичних ворогів України». Польщу як окупаційну державу вважали одним із ворогів українського народу та його устремлінь до свободи. Зважаючи на специфіку розвитку визвольного руху, який охопив саме західноукраїнські землі, вістря боротьби протягом 1920―1930-х рр. було спрямоване й проти цієї держави. Але слід зазначити, що Польщу ніколи не вважали ворогом номер один. З цього приводу голова Проводу українських націоналістів Євген Коновалець писав: «Прапор боротьби проти поляків ми піднімаємо, але боротьбу з поляками будемо вести в тій мірі, у якій вони нас змусять вдаватися до самозахисту. /.../ Всі свої зусилля будемо спрямовувати проти більшовиків, готуючи проти них свій останній удар».

Виступи ОУН проти Польщі були передусім виявом антиокупаційної боротьби, а не антипольської. Конкретні акції спрямовували проти представників окупаційного режиму та його структур, а не проти польського народу. У спеціальній листівці Крайової екзекутиви ОУН 1931 р. наголошувалося: «Українська нація бореться з поляками за право бути паном на рідній землі та по своїй волі розпоряджати собою у власній Українській Державі ― проти устремлінь ворожої нам польської нації поневолити не свої українські землі». Ніде не вказано, що українці поборюють іншу національність тільки тому, що ця національність польська. Чітко зазначалося, що боротьба йде за українські землі й не зачіпає польських теренів.

Головною мішенню боротьби була політика полонізації й державні органи як інструменти її втілення. 1933 р. Крайова екзекутива ОУН (керівництво організації на Західноукраїнських землях) розпочала масштабну «шкільну акцію» проти полонізації освіти. У листівці «Українські батьки й матері», яку поширювали під час кампанії, націоналісти писали: «Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, то є проти польської держави й польського духа на всіх ділянках нашого життя, в першу чергу в школах».

Найрадикальніша позиція щодо розв’язання польського питання була сформульована наприкінці 1930-х рр. одним із провідних членів ОУН Михайлом Колодзінським. У праці «Воєнна доктрина українських націоналістів» (1938) він твердить, що під час повстання на західноукраїнських землях боротьба буде спрямована не тільки проти структур окупаційної влади, а й проти тих, на кого вона спирається. Тому повстання «мусить вичистити Україну з чужого, ворожого елементу й з недоброго власного, рідного». Таке ставлення загрожувало як представникам української, так і інших націй у разі їхньої лояльності до влади. Але разом із тим автор тексту окремо наголосив, що «під час повстання буде нагода вимести буквально до останньої ноги польський елемент із З(ахідних) У(країнських) З(емель) і в цей спосіб закінчити польські претензії про польський характер цих земель. Польський елемент, що буде чинно ставити спротив, мусить улягти в боротьбі, а решту треба стероризувати й примусити до втечі за Вислу».

Однак немає підстав вважати, що запропонована Колодзінським концепція мала визначальний вплив на подальше формування ставлення ОУН до поляків. Судячи з того, що цю роботу ніколи не видавали навіть невеликим накладом (вона так і залишилася в єдиному екземплярі), не цитували пізніше ні ідеологи, ні керівники націоналістичного підпілля, що не видно спроб її практичного втілення ані під час повстання 1939-го, ані 1941-го, вона була маловідомою (або й узагалі невідомою) для більшості членів ОУН. Тому можна погодитися з думкою дослідника націоналістичного руху міжвоєнного періоду Олександра Зайцева, котрий уважає: «Немає підстав уважати, що остання концепція, яку пропонував, зокрема, М. Колодзінський, набула статусу офіційної доктрини ОУН. Немає даних про те, що Провід ОУН будь-коли офіційно затверджував «Воєнну доктрину українських націоналістів». Ми можемо обґрунтовано припускати лише те, що серед активу ОУН існувала група, яка дотримувалась радикальних поглядів на вирішення “польського питання”».

Тому слабообґрунтованою видається теза деяких дослідників, які намагаються звести причини активного польсько-українського протистояння до ідеології українського визвольного руху, що постає як засадничо полонофобська.

Цікаво, що й польські підпільники, які брали участь у переговорах з українцями у 1943―1944 рр., рішення конференцій та зборів ОУН у польському питанні вважали прийнятною платформою для започаткування співпраці. В одному з польських звітів за вересень—жовтень 1943 р., тобто в час, коли конфлікт уже набув характеру війни, зазначалося: «Що стосується ставлення до Польщі, бандерівське керівництво намагається радше уникати акцентування своєї ворожості до Польщі, натомість акцентуючись сильно, згідно їх тверджень на «польський імперіалізм» та «польських імперіалістів», як тих, які посягають на “західні українські землі”».

Ще одним аргументом на заперечення полонофобії ОУН є факт, що серед активістів українського націоналістичного руху були вихідці з мішаних польсько-українських родин, деякі з них мали в ньому високе становище. Серед них і вищезгадуваний Михайло Колодзінський — у 1929—1932 рр. член Крайової Екзекутиви ОУН, 1939 р. — один із керівників «Карпатської Січі», Ілярій Собашек ― член Крайової екзекутиви ОУН у 1939—1940 рр.

Імовірність подальшого розгортання чи вичерпання конфлікту визначало польське бачення українського питання. Саме поляки як сильніша сторона могли й повинні були запропонувати конструктивний варіант. Натомість політикум Польщі розглядав два підходи: жорстка національна асиміляція, яка, по суті, передбачала поступове зникнення української національної спільноти, та можливість державної інтеграції, за якої українці зберігали національну самоідентифікацію. Поступове посилення першої концепції зумовило загострення польсько-українського протистояння і дедалі більше скорочувало можливості несилового розв’язання проблеми.

Це розуміли й люди, що працювали в уряді. В одному з аналітичних документів МВС із 1930 р. так описують ситуацію в польсько-українських стосунках: «Зростає ступінь національної свідомості українців, як росте й штучно роздмухувана ненависть не тільки до держави, а й до всього польського… Однак свідомість ця не є ще позитивна в напрямі власної державності, а більше негативна супроти влади й польського населення. Таке наставлення матиме тим глибші підстави, чим яскравіша буде різниця в привілеях і правах, даних більшості й меншості, і тим важче ці настрої заспокоювати, проводячи політику державної асиміляції українців».

Дедалі виразніша в урядовій політиці в 1930-ті рр. відмова від ідеї державної асиміляції на користь національної лише погіршила справи. Радикалізація влади радикалізувала її головного супротивника — українське націоналістичне підпілля.

УВО, а потім ОУН проти польської держави використовували типові для революційних організацій методи — пропагування ідей незалежності, убивства представників окупаційної влади (із них найвідомішим був атентат міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького 1934 р.), нищення державного майна та комунікацій. У цьому українські націоналісти мало чим відрізнялися від польських революціонерів, які боролися за незалежність кілька десятиліть тому. Під час так званої «кривавої середи» 15 серпня 1906 р. бойовики Польської соціалістичної партії водночас у 19 місцевостях вчинили 80 замахів на представників російської імперської влади — поліцаїв, жандармів, агентів. Керівником бойової організації соціалістів тоді був Юзеф Пілсудський — майбутній керівник польської держави. Потім колишній революціонер жорстко придушуватиме революційні рухи.

Мабуть, члени ОУН не лише запозичували методи своїх «попередників», а тепер супротивників. Успішний польський досвід був важливий і як джерело натхнення. Підпільники навчалися у школах, де обов’язково вивчали польську історію, головним акцентом якої була героїчна боротьба польських повстанців і підпільників за свободу. Цей приклад мимоволі ставав зразком для молодих українських революціонерів.

Однією з наймасштабніших операцій українського підпілля в міжвоєнний період стала саботажна акція 1930 р. — навмисне нищення майна держави і колоністів, а також комунікацій. Найімовірніше, вона відбулася без погодження з тодішнім керівництвом підпілля — Проводом ОУН. Адже структури створеної лише торік Організації українських націоналістів перебували у стадії становлення. Відбувалося непросте розчинення в новій організації попередньої (УВО), налагодження зв’язку між крайовим (тобто тим, яке діяло на західноукраїнських теренах) та центральним керівництвом, що перебувало в еміграції. Але ініційована на локальному рівні в локальних масштабах акція розрослася до неочікуваних розмірів.

Крім загальносвітової економічної кризи, цьому сприяла дуже складна внутрішньополітична ситуація в Польщі, посилення антиукраїнської політики, зокрема активізація військового осадництва. «Коли з такими планами, — заявляли українські депутати у Сеймі, реагуючи на чергові ініціативи влади в цьому питанні, — виступає уряд, то ніхто інший, тільки він сам кидає палаючий смолоскип на розпуку малоземельного українського селянства».

Образ вогню, використаний українськими політиками, виявився пророчим — одним із головних методів саботажної акції стали підпали майна (здебільшого скирт сіна, часом і цілих маєтків) польських колоністів. Зважаючи на масштаби, які стали найвиразнішим виявом непокори місцевого українського населення польській політиці, провід ОУН постфактум санкціонував акцію, адже члени організації на низовому рівні й так брали в ній активну участь.

Перші підпали почалися влітку, коли більшість молодих оунівців, що навчалися в містах, перебували в рідних селах. Імовірно, саме вони й були головною силою акції, адже участь у ній, крім відваги, потребувала й певних знань — підпали здійснювали за допомогою спеціальних хімічних розчинів, що спалахували не відразу, а через певний час після їх встановлення.