Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

1998 р. з ініціативи польського дослідницького проекту «КАРТА» почалося створення бази даних жертв конфлікту з використанням українських, польських, німецьких, радянських архівів та записів свідчень. Українським партнером у його реалізації мав стати Волинський національний університет ім. Лесі Українки. На жаль, робота була частково реалізована тільки з польського боку, жодного підрахунку з українського навіть не було розпочато через відсутність фінансового ресурсу. Та й польський проект діставав підтримку лише протягом року. За цей час осередку «КАРТА» вдалося задокументувати 22 тисячі польських жертв і понад 3 тисячі українських.

До цього часу жодних інших серйозних проектів із документування і встановлення кількості жертв конфлікту з урахуванням усіх видів джерел не реалізовано ані в Польщі, ані в Україні. Цифри втрат, які використовують у польській історіографії, здебільшого спираються на усні свідчення, записані через десятки років після описуваних подій.

Деякі польські дослідники (зокрема, Ґжеґож Грицюк є автором спеціального дослідження про зміни в чисельності населення Волині та Галичини впродовж 1931—1948 рр.) говорять про 50—60 тисяч загиблих на Волині і 20—25 тисяч — у Галичині. Проте наскільки ненадійними є такі цифри, можна побачити з таких міркувань дослідників Еви і Владислава Сємашків, які їх запропонували: «Сьогодні задокумен­тована кількість убитих на Волині поляків становить щонайменше 36 966 осіб, серед них і 19 464 особи, відомі за прізвищем. Насправді втрати були значно вищими, і ми оцінюємо їх на 50—60 тисяч поляків». У цьому припущенні непереконливим є не лише збільшення цифри майже вдвічі від «задокументованої кількості вбитих». Верифікація роботи Сємашків засвідчила ненадійність і цифри 36 966 убитих на Волині. Український історик Роман Кутовий порівняв цифри, які у своїй книзі наводять зазначені польські дослідники, із тими, що їх наводять українські (Ярослав Царук, Іван Ольховський, Іван Пущук), котрі також проводили записи усних свідчень на теренах Волині, і помітив разючу відмінність між ними. Його порівняння стосується спогадів, записаних у 607 населених пунктах 11 районів сучасної Волинської області, згаданих у всіх дослідників. Кількість жертв, наведена польськими і українськими дослідниками, збігається або неістотно відрізняється лише у близько 20 %, приблизно для такої ж кількості випадків розбіжність в оцінюванні кількості жертв коливається в діапазоні 20—100 %. У близько 60 % випадків розходження в інформації величезні — стосовно кількості українських жертв доходить до різниці у 50 разів, а щодо польських жертв — навіть у 150 разів. Ці висновки чи не найкраще демонструють: спогади є не лише не надто надійним джерелом для реконструкції подій, але й ще менше придатні для зведення на їхній основі узагальнювальних цифр.

Однією з причин недосконалого підрахунку жертв є принцип, за яким знайдена в джерелах інформація про ліквідований населений пункт інтерпретується як знищення всіх його мешканців і автоматичне зарахування усіх їх до загиблих. Але, як свідчать радянські документи, мешканці таких населених пунктів переміщалися в інші і були виселені з Волині тільки заходами радянської влади. У одного з повстанських командирів Степана Коваля маємо довідки, складені радянськими органами, про знищення УПА колоній Погулянка, Лиса Гора, Галянівка Цуманського району, Александрія, Хмелівка, Юзефівка, Ігнатівка Ківерцівського району. Разом із тим зазначено, що «мешканці вказаних колоній, що залишилися після погрому бандами ОУН, 1945 р. виїхали на територію Польщі». Жодних конкретних цифр щодо того, скільки людей було вбито, а скільки виїхало, не наведено, що додатково ускладнює можливість зробити загальний підрахунок жертв цієї війни.

Надмірна політизація теми польсько-українського протистояння створює додаткові труднощі для виваженого оцінювання кількості жертв. На жаль, по обидва боки польсько-українського кордону спостерігається бажання перевищити чисельність втрат свого народу і применшити кількість жертв іншої сторони. Особливо це помітно в сучасній Польщі, де ця тема має значно більшу політичну значущість. У результаті в публікаціях і особливо в політичних заявах бачимо нічим не обґрунтовані цифри у 200, а то й 500 тисяч убитих поляків.

Українські дослідники фактично не проводили власних серйозних обрахунків жертв польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни. У довідці архіву СБУ від 8 липня 2003 р. щодо проведеної дослідницької роботи про польсько-українське протистояння зазначено, що, за результатами опрацювання більше 300 томів справ Галузевого державного архіву СБУ та 276 томів із регіональних управлінь, встановлено такі цифри загиблих у конфлікті на теренах всієї Західної України: поляків — 30 327, українців — 16 523; знищено населених пунктів: польських — 240, українських — 115. Очевидно, цифри, підготовлені на базі аналізу матеріалів лише одного архіву (навіть попри його великі масштаби), є далеко не повними. Та все ж вони більш-менш точно відображають співвідношення втрат обох сторін.

Одним із небагатьох українських дослідників, який спробував встановити баланс втрат, є Іван Патриляк. При цьому він намагався спиратися на доступні в документах офіційні дані (польські довоєнні, німецькі та радянські часів війни) щодо кількості населення в регіоні конфлікту. За його підрахунками, «під час українсько-польської війни, що тривала на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр., загинуло 13—16 тисяч українців (з них близько 4 тисяч припадає на Холмщину, Грубешівщину і Підляшшя) і 38—39 тисяч поляків». Запропоновані цим істориком цифри доволі приблизні й потребують подальшої роботи щодо їх уточнення. Схожі цифри — 30—50 тисяч вбитих поляків називає німецький історик Філіп Тер у книзі «Темна сторона національних держав».

Тож питання підрахунку жертв польсько-української війни досі чекає дослідників — істориків та демографів. На жаль, останнім часом воно більше цікавить політиків. Нових досліджень з цієї теми не з’являється, натомість кількість убитих постійно зростає в заявах, оголошуваних з різних політичних трибун. Називаючи фантастичні цифри втрат, політики запевняють усіх у своїй повазі до загиблих. Але штучне роздування кількості вбитих є не вшануванням їхньої пам’яті, а радше навпаки — зневагою. Воно знецінює смерті тих тисяч, які справді були вбиті, «розбавляє» їх надуманими втратами, призводить до інфляції смерті.

Війна після війни

1945 р. Згасання війни в Галичині

й початок на Закерзонні

Завершення Другої світової війни в Європі не зупинило подальшого розвитку польсько-української війни. Скоротився її географічний ареал, але не зменшилась активність сторін. Вогнище конфлікту врешті остаточно вигасло на теренах Волині, швидко пішло на спад й у Галичині.

Документи українського підпілля фіксують антиукраїнську діяльність поляків у лавах радянської міліції чи винищувальних батальйонів протягом першої половини 1945 р. У повідомленні з Тернопільщини за травень 1945 р. зазначено: «Поляки й на дальше на протиукраїнськім відтинку дуже активні (в виді польських міліцій). Крім того, що помагають більшовикам, відділи польських «стрибків» самочинно роблять скоки на українські села, рабують, а навіть вбивають мирне населення і роблять засідки та доноси навіть на цілком невинних людей. Найактивніші польські протиукраїнські осередки є в Бучацькому та Теребовельському надрайонах та Маловоди в Золотницькому районі». На думку оунівців, антиукраїнська діяльність поляків у міліції інспірувалася польським підпіллям, яке таким чином намагалося боротися з українським визвольним рухом, імовірно, використовуючи досвід часів німецької окупації.

Антипольські репресії радянської влади зумовили покращення польсько-українських стосунків на теренах Галичини. У повідомленні зі Львівщини з липня 1945 р. читаємо: «Натиск большевиків на поляків зовсім злагіднив їх ставлення до українців. В Добромильщині завважується цілковитий зворот у наш бік, вони домагаються мітингів наших повстанців та закликають до спільної боротьби проти большевиків».

У листівці від 3 травня 1945 р., підписаній «Керівництвом польської підпільної боротьби», читаємо: «Українці! У цю важливу історичну хвилину час перекреслити помилки минулого <…>. Закликаємо Вас до єднання і об’єднання Ваших сил з нашими в спільній боротьбі з одвічним спільним ворогом обох народів ― Росією, і з ворогом національної думки ― комуною. Зараз, коли стоїмо у вогнищі боротьби, коли триває вирішальний бій про буття чи небуття наших народів, відкладімо на бік національні суперечки. Будьмо певні, що, коли спільна воєнна доля об’єднає нас на полях битв, важко буде нас розділити, коли після перемоги будуть вирішуватися наші мирні стосунки».

Керівництво українського визвольного руху спробувало використати поліпшення відносин для продовження цілком припинених після липня 1944 р. переговорів. 6 липня 1945 р. на Станіславівщині відбулися перемовини місцевого керівництва ОУН, представленого провідником Карпатського краю Ярославом Мельником, із, на жаль, не зазначеними в документі представниками Армії Крайової.

Ярослав Мельник звітував, що розмова мала вступний характер та її метою був передусім взаємний обмін інформацією. Обидві сторони дипломатично відмовилися обговорювати питання державної належності західноукраїнських земель. Українці запропонували конкретні кроки щодо розвитку співпраці. «На пропозицію підпорядкувати відділ АК у Галичині диспозиційному штабові УПА, ― відповіли задовільно, ― читаємо у звіті, ― але всі справи того порядку мали б бути предметом обговорення їхніх і наших центральних властей. Порушувано справи лояльних взаємовідносин та ліквідації вислужницького елементу, без огляду на національне походження, на що поляки вповні погоджуються». Аківці також повідомили, що відправлять на захід свого представника для отримання дозволу щодо подальших кроків. З цього можна зробити висновок, що польська сторона на зустрічі була представлена не уповноваженими керівництвом АК, а лише однією з тих груп, які продовжували діяти в умовах радянської окупації. Найважливішим наслідком цих перемовин було відновлення контакту з польським підпіллям, втраченого влітку 1944 р.

Проте швидко цей контакт знову став неможливим. Після того як радянська влада масово депортувала з Галичини польське цивільне населення, можливості для продовження роботи польського підпілля постійно скорочувалися, і вже незабаром його структури повністю зникли. Тому конкретних результатів співпраці між АК та УПА так і не було досягнуто.

Разом із тим, виселення поляків із Галичини остаточно припинило тут польсько-українську війну. Та незначна кількість, що залишилася, не ставила собі за мету продовження боротьби за «польськість» цих територій, а тому й не розглядала українців як ворогів. Так само й представники українського підпілля не бачили в них загрози, ба навіть трактували їх як можливих союзників у антирадянській боротьбі.

Одним із останніх документів українського підпілля Галичини щодо поляків було звернення УПА з 1947 р. «Поляки, що живете в Україні, ― читаємо в ньому, ― в селах, у яких зараз перебуваєте, час від часу появляються українські революціонери. Нав’язуйте з ними приязні відносини! Допомагайте їм, чим можете! А якщо не хочете мати з ними приязних стосунків і якщо не хочете допомагати їм у боротьбі проти більшовицької Росії ― ворога України і Польщі, ― то хоч дбайте про те, щоб ніхто з Вас ніколи не доносив більшовицькій владі на українських революціонерів, ні на населення, що з ними співпрацює. Українські революціонери ні одному чесному полякові, ні одному польському патріотові не роблять і не будуть робити кривди. Вони карають лише тих поляків та й українців, що вислуговуються перед більшовиками на шкоду українській боротьбі проти Сталіна за Українську Самостійну Соборну Державу, яка забезпечуватиме вільне, щасливе життя не тільки українського народу, але й усіх національних меншостей, в тому і польської, що житимуть на її території.